ВОНИ ЗНОВУ ВЧАТЬСЯ ВИМОВЛЯТИ СЛОВО «МАМА»

Їх у сім’ї п’ятеро — п’ятеро хлопчаків. І вони дуже хотіли, щоб у них була сестричка. Якось молодші Ларіонови почули в школі розмову, що в їхньому Старосамбірському районі проводитимуть експеримент — створять дитячий будинок сімейного типу. Рішення прийшло швидко. Залишалося умовити маму з татом.

Ларіонові-старші — 40-річні Люба та Віктор два тижні ходили з «головним болем» — адже уже своїх п’ятеро росте, куди там дитячий будинок! Тим більше для Львівщини справа нова. Та зрештою наважилися. «Напевно, такою є специфіка багатодітних сімей, пояснити це важко», — вважає Люба.

Першими влітку минулого року поріг свого нового будинку в Добромилі переступили дві дівчинки з червоноградської школи-інтернату на Львівщині — Рая і Маруся. Пізніше, у переддень нового 2002 року, приїхали Марічка, Веронічка і Наталочка (їх так тепер називають у сім’ї) — рідні сестри-погодки (1991, 1992, 1993 років народження). Вони знають, що десь у Львові живе їхня мама, вона навіть один раз приїжджала в Червоноград, але — щоб написати відмову від своїх дочок...

Пам’ятаю, як колись уперше переступила поріг одного з державних львівських дитячих будинків. До мене з усіх боків кинулися 3—5-річні малюки, у кожного в очах надія: «А ти — моя мама?» І хоч як би гарно і «по-домашньому» організовували дорослі життя сиріт у дитячих будинках і школах-інтернатах, хоч як би піддобрювали планово-парадними благодійними акціями, ніщо не замінить їм, нехай навіть найбіднішу, але сім’ю.

На Заході це зрозуміли давно. І більшість великих сирітських дитячих «осель» реорганізовуються в сімейні будинки, шефствує над якими держава, хоча й добровільних помічників також не бракує. В Україні цей процес поки що лише розпочався.

Як завжди, бракує коштів. Є глобальніші проблеми. А коли ж чекати, якщо з хворими, зіпсованими душами сироти йдуть у доросле життя? Таких дітей у нас більше ста тисяч! Тому, щоб перевести проблему з теоретичної площини в практичну, нам узялися допомогти міжнародні благодійні організації, що мають чималий досвід роботи в цій сфері. Зокрема, міжнародна благодійна організація «Надія та житло для дітей в Україні і Білорусі» (Велика Британія) і Європейська дитяча благодійна організація (ЄДБО).

Сьогодні в Україні створено 97 будинків сімейного типу, 45 із них (у 11 регіонах) — під опікою організації «Надія та житло для дітей». Вона ж надає допомогу і найталановитішим дітям-сиротам. Найуспішніше створюються дитячі будинки сімейного типу в Київській області. Почали з двох, а за два останні роки їхня кількість збільшилася ще на 15.

…У двоповерховому будинку Ларіонових чотири спальні — угорі, унизу — чотири кімнати: ігрова, вітальня, спальня батьків, їдальня з великим спільним столом, поруч — кухня, ванна, два туалети. Дуже затишно і просторо. І будинок, і ремонт, і меблі, і побутову техніку купували представники «Надії та житла для дітей». Є неподалік будинку присадибна ділянка з фруктовими деревами, кущами, виноградом і трояндами.

Процес підготовки тривав півтора року. Підбирали батьків, навчали, добирали дітей серйозно і відповідально. (За умовами, загальна кількість дітей — рідних і прийомних — не повинна перевищувати десять чоловік.) Представники ЄДБО вважають, що в Добромилі відпрацьовувалася модель дитячого будинку сімейного типу для всієї Західної України. Спочатку на експеримент погодилися дев’ять сімей. Деякі відпали відразу, інші — у процесі добору, і у фіналі опинилися тільки дві сім’ї. І якщо Ларіонови були в собі упевнені, то друга зійшла з дистанції в найостанніший момент.

— І добре, що це трапилося ще до того, як у сім’ю потрапили прийомні діти, — каже менеджер проекту від ЄДБО Віктор Подолинний.

Сім’я Ларіонових, на відміну від інших, одразу погодилася на проведення всіх досліджень і перевірок. Окрім спеціального тестування, проведеного за сучасними британськими методиками, передбачалося створити карту сім’ї аж до третього покоління, досліджувати стосунки між батьками, між дітьми, з’ясувати їхнє ставлення до появи в сім’ї чужих дітей. Розмовляли зі шкільними вчителями, сусідами тощо. Все життя Ларіонових було немов під мікроскопом. Але дружні, веселі, працьовиті і несумуючі Ларіонови усе сприймали нормально. Не задля якогось експерименту, а тому, що твердо вирішили збільшити свою сім’ю.

Головний вихователь (і єдиний, хто одержує за це невелику зарплату, — близько 140 грн.) — тато Володя. Мама Люба — змінний телефоніст у військовій частині, тож раз на три дні йде на чергування. А решту часу — з дітьми. Звісно, ще багато чого слід навчити дівчаток, багато чого перевчити. Допомагають батькам старші сини: 20-річний Євген і 18-річний Володимир. Сашко, Юрко і Сергійко — школярі, тож дівчаткам репетитори по всіх предметах забезпечені. Коли чоловічій половині сім’ї Ларіонових поставили запитання, чи знаходять вони з дівчатами спільну мову, хлопці заступницьким тоном відповіли: «Так, нормально». А від себе, із боку, можу сказати, що в їхніх стосунках не відчувається скованості і натягнутості, удаваної гостинності і напускної надмірної любові. Усе просто, природно і людяно. Ледь не з першого дня дівчатка, як саме по собі зрозуміле, почали називати Любу і Володю мамою й татом. Не соромляться, не тиснуться по кутках, а вільно «тусуються» із хлопчаками. Самостійно прибирають у своїх кімнатах, допомагають батькам — загалом, як у звичайній сім’ї. І з усього відчувається, дуже раді, що нарешті отримали її.

Попервах, немов боючись повірити у своє щастя, дівчатка бігом мчали зі школи додому, аби зануритися в атмосферу сім’ї, а не казенної оселі. Був випадок — Рая впала. Лікарі запропонували Любі покласти дівчинку на кілька днів на обстеження до лікарні. Почувши це, Рая так схопила маму Любу за руку, так притиснулася до неї, а в оченятах були такі переляк і страх усе знову втратити, що, порадившись із лікарями, Люба усе ж ризикнула забрати дівчинку додому.

Люба і Володя наполягають на тому, щоб у школі до дівчаток не ставилися, як до сиріт: «У них уже є сім’я, і якщо виникають якісь проблеми, запитання, викликайте батьків. Тепер ми несемо за них відповідальність». Ларіонови навіть не стали читати особові справи інтернатських дітей. Навіщо? Адже тепер у них почалося зовсім інше життя...

Однак зауважимо, — і це дуже важливий момент: хоча дівчатка й отримали нову сім’ю, статус дітей-сиріт вони не втрачають.

Організувати, створити сімейний дитячий будинок — нелегко, і без підтримки міжнародних фінансових донорів адміністрації гірського району області це було б просто не під силу. У будинок для вдвічі збільшеної сім’ї Ларіонових було вкладено 24 тис. дол. США. Але «вливання» закінчено, і тепер уже наша місцева влада (в особі районного відділу народної освіти і соціальних служб) має взяти опіку над сім’єю. А це — ні багато ні мало — за нормативами 25 тис. грн. на рік на кожну прийомну дитину. На 2002 рік «вбити» у районний бюджет кошти, необхідні для фінансування дитячого сімейного будинку Ларіонових, допоміг нардеп Орест Фурдичко, котрий балотувався по цьому округу й раніше відкрив у районі дитячий будинок, де живуть 65 сиріт (до речі, перебування дитини в прийомній сім’ї обходиться державі в кілька разів дешевше, аніж у дитячому будинку чи інтернаті).

Організація «Надія та житло для дітей» готова виділити кошти на облаштування в області ще не менше одного дитячого будинку сімейного типу. Свої послуги гарантує й ЄДБО. Решта — за нами.