Волонтери і бюрократи: колізія двох логік

29 сiчня, 2016, 00:00 Роздрукувати Bипуск № 3, 29 сiчня-5 лютого 2016р.
Відправити
Відправити

Громіздка державна машина, як і раніше, не здатна ні запропонувати, ні імплементувати якісну альтернативу позавчорашньому дню, що вже віджив своє, знову й знову демонструючи нам колізію двох логік - волонтерської і бюрократичної. Про це DT.UA розмовляло з президентом ПДМШ Геннадієм Друзенком.

Волонтери і бюрократи: колізія двох логік

11 січня 2016 р. Перший добровольчий мобільний шпиталь ім. Пирогова (ПДМШ), що став уже легендарним за рік роботи з надання кваліфікованої медичної допомоги як військовим, так і жителям прифронтових територій, змушений був покинути зону АТО.

На жаль, не тому, що, як слід було б очікувати, держава нарешті навчилася все робити сама, без допомоги волонтерів. До закриття всіх потреб, як стверджують військові, котрі просять ПДМШ повернутися, ще далеко. А через бюрократичні механізми громіздкої державної машини (у цьому разі - в особі МОЗ), в якій, на жаль, мало що змінилося за останні два гарячі роки. Вона, як і раніше, не здатна ні запропонувати, ні імплементувати якісну альтернативу позавчорашньому дню, що вже віджив своє, знову й знову демонструючи нам колізію двох логік - волонтерської і бюрократичної.

Про це DT.UA розмовляло з президентом ПДМШ Геннадієм Друзенком.

- Геннадію, яким був механізм роботи ПДМШ в АТО?

-На відміну від інших дружніх і схожих проектів, ПДМШ відразу виник як інституція, повністю вписана у правові рамки, наскільки це нині можливо в Україні. Як правник я постійно акцентував на цьому увагу. Оскільки ми з самого початку планували створити не евакуаційний (як колеги), а лікувально-евакуаційний етап (стабілізація, операція за потреби і, якщо стан пацієнта важкий, відправка його на реабілітацію в стаціонарний госпіталь у тилу), то починали не з поїздок, а з документів - підписання односторінкового меморандуму з Міноборони: вони кажуть, де ми потрібні, а ми робимо те, що вони просять.

Оскільки ми працюємо з цивільними медиками, то невдовзі зрозуміли, що потрібен якийсь документ, що регламентує відносини і з МОЗ. І такий, досить поверховий, меморандум було підписано 1 грудня 2014 р. У виданому того ж дня наказі МОЗ №913 (із посиланням на меморандум) сказано, що ПДМШ діятиме зі статусом зведеного корпусу медицини катастроф Державної установи "Український науково-практичний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф МОЗ України", що базується в Лікарні швидкої допомоги.

Звичайно, з юридичного погляду це було, скажімо так, на межі фолу, зате дало можливість запустити процес уже 16 грудня 2014 р.

Завдяки статусу лікувально-евакуаційного етапу ПДМШ відразу ж зайняв свою унікальну нішу. Ми поїхали допомагати спочатку військовим, а потім, коли під Дебальцевим стало трохи легше, і цивільним. Ми не тільки перевозили поранених, а й безпосередньо оперували, лікували, надавали терапевтичну допомогу. Наші лікарі робили й унікальні операції, яких у тому ж таки Бахмуті (Артемівську) ніколи не робили й у мирний час, - наприклад, вставили титанову пластину замість частини пробитого черепа.

- У польових умовах?

-У польових умовах насправді в Донбасі ніхто не оперує. Це одна з ілюзій, що нам потрібні натовські госпіталі, які розгортають у полі. Вони розраховані на війну на чужій території, де населення налаштоване вороже, немає медстандартів, до яких звикли американські, британські, французькі лікарі. Це неймовірно дорого, щоб побудувати госпіталь з мінімальними умовами. Потрібні величезні намети, генератори, пробивання води, привізний кисень і багато чого іншого.

У Донбасі ми воюємо на
своїй землі, розмовляємо однією мовою, медстандарти ті самі. І не відвезти при цьому пораненого або хворого в лікарню, яка зазвичай розташована не більше ніж за 20–30 км від місця події, - це абсурд.

Свій перший виїзд ми теж планували так - у полі, в машинах. Але невдовзі зрозуміли, що це кіно, а не українські реалії. Тож, крім безпосередньої евакуації, ми працювали на базі районних і міськлікарень або у військових частинах як медичний підрозділ.

Фото Маркиян
Лисейко
Фото Маркиян Лисейко

- А меморандум давав вам можливість робити це легально?

-Він давав хоч якісь підстави зайти в чужу лікарню. Наскільки мені відомо, Державний центр медицини катастроф - єдина установа, що має екстериторіальну ліцензію. Як правило, ліцензія прив'язана до конкретної адреси лікувально-профілактичної установи. Оскільки наші лікарі приїхали з усіх областей, крім Криму, то це було ідеальною правовою оболонкою.

Водночас сам центр не міг працювати: через бюджетні обмеження їхні "швидкі" могли їздити тільки по своїй області. Тобто, згідно з усіма умовами законодавства, якщо, приміром, пораненого треба перевезти з Донецька у Дніпропетровськ, то одна "швидка" мала приїхати до кордону Донецької області, а вже там перевантажити важкопораненого в іншу "швидку". Інакше - порушення.

Так що ми теж були для них ідеальним варіантом, зокрема й тому, що не брали в них ні пального, ні "швидких".

- Тобто до матеріального забезпечення ПДМШ підписані меморандуми стосунку не мали?

-Ні. Фандрайзинг, кошти, рекрутинг - усе це забезпечували виключно ми. Два, практично ідентичні, меморандуми знімали юридичні перешкоди.

Фото Маркиян
Лисейко
Фото Маркиян Лисейко

- Чому тепер виникла необхідність підписати новий, уже чотиристоронній, меморандум?

-Коли ми починали, треба було діяти швидко. Мій головний партнер по ПДМШ Євген Найштетик був віце-президентом благодійної організації "Рада захисту прав і безпеки пацієнтів" (далі - Рада), що давно працює в цій сфері. Тобто готова юридична особа з зареєстрованим статусом неприбутковості, до того ж відома в медичних колах. Щоб не гаяти часу на реєстрацію і проходження всіх процедур, ми вирішили запуститися на їхній базі. І тоді це було абсолютно правильно.

Однак згодом президент Ради Віктор Сердюк почав відчувати, що через ПДМШ проходять великі обсяги матеріальної допомоги й фінансові кошти на мільйони гривень. Оскільки в нього з фандрайзингом виходило не дуже, він почав претендувати на отримання з цього якоїсь вигоди. Напівжартома - є ж у церкві десятина, чому б і нам не скористатися давньою традицією. Для нас це було абсолютно неприйнятним, бо така десятина означала, що когось не вилікують, хтось залишиться на фронті без зарплати або теплих шкарпеток.

У серпні, коли ми зрозуміли, що конфлікт заходить далеко, ядро ПДМШ зареєструвало БФ "ПДМШ ім. Пирогова", куди й перейшли всі, на кому тримався госпіталь. Поступово. Перехід завершився до кінця осені. На початку листопада я розіслав офіційні листи міністрам Мінздоров'я і Міноборони, а також у Генштаб про те, що відбулися такі зміни, і, щоб продовжити роботу в рамках чинного законодавства, пропонуємо заново підписати меморандум і провести переговори.

Свою готовність підтвердило тільки Міноборони - в особі військово-медичного департаменту.

7 грудня я розіслав усім відомствам уже готовий текст меморандуму для обговорення.
І знову тиша. Знову відгукнулося тільки Міноборони.

31 грудня я відправив усім трьом відомствам черговий, третій лист, зазначивши, що, оскільки меморандум не підписаний, ПДМШ змушений вийти з зони АТО.

І після всіх новорічних свят ПДМШ покинув зону АТО.

На сьогодні меморандум підписали Міноборони й Генштаб. Найбільш неготовим виявилося Мінздоров'я. Як з'ясувалося, донедавна багато хто навіть не підозрював, що в них є такий підрозділ - ПДМШ. Попри те що з погляду цивільної медицини це була найефективніша одиниця (з понад 5 тис. пацієнтів) - від простої терапевтичної допомоги до складних операцій.

27 січня Мінздоров'я надіслало відписку: мовляв, такий меморандум уже підписано з Радою, і він чинний. Тож спочатку вирішіть питання з ними, а потім звертайтеся до нас.

У той час, коли в Донбасі гостро бракує медичних фахівців, обладнання й "швидких", МОЗ увімкнув червоне світло для найбільшого недержавного медичного проекту в зоні проведення АТО. І сам не гам, і іншому не дам?

- Із чим ви пов'язуєте таку байдужість?

-Це дивно. Адже підрозділ нині очолює Тетяна Тимошенко, яка тривалий час сама була волонтером.

Можливо, у цьому і є проблема: ПДМШ ніколи не був типово волонтерським проектом, тобто коли беруть десь і дарують держустанові. Після трьох ходок у державну владу я знаю, що це - як у чорну діру. Тому ми взяли на себе повну відповідальність - від фандрайзингу до наданої пацієнтові медичної допомоги. Ця різниця у філософії підходів часто викликала нерозуміння - чому, приміром, ми не хочемо віддати наші "швидкі" у госпіталь або військову частину?

- Крім ПДМШ, на слуху робота в зоні АТО Хоттабича, Госпітальєрів і Медкорпусу, який виокремився з них. Хтось із них зараз залишився в АТО?

-Наскільки я знаю, ніхто. Але, знову ж таки, наші колеги працювали як "швидкі". Це надзвичайно важлива робота, і вони багато зробили, адже якщо першої допомоги не надано, то далі лікар може виявитися безсилим. І ми вирізнялися тим, що надавали кваліфіковану медичну допомогу.

- Можливо, у медичному добровольчестві більше немає потреби?

-Коли ми виходили, мені телефонували військові й просили: залишіться. Я був би тільки радий, якби волонтерство стало непотрібним. Але це має бути не за рахунок пацієнтів, зокрема солдатів, а за рахунок збільшення державної участі й якості.

Частково це вже є. Коли ми заходили, було тільки два військові мобільні госпіталі (ВМГ), тепер - чотири. Фактично в кожній бригаді з'явилися медроти. Але наш вихід підтвердив: до повного закриття всіх потреб далеко. І самі військові кажуть, що ми їм потрібні.

Мені здається, основна причина в тому, що кожен бюрократ, який бачив АТО тільки по телевізору, намагається відпрацювати нормальний бюрократичний хід - прикрити свою спину, щоб, не дай боже, не виникло питань. Але ПДМШ - це унікальний механізм, аналогів якому немає. І найпотужніший аргумент для нас - він ефективно пропрацював протягом року без єдиного двохсотого. Так що МОЗ тут потрапляє в пастку: вони або мають визнати, що їхній наказ був неправочинним, і вони незаконно протягом року відправляли лікарів у відрядження, або легітимувати цю практику, спробувавши її вдосконалити.

Сподіваюся, що оберуть усе-таки другий варіант. Адже, крім усього іншого, в ПДМШ є ще одна, дуже важлива немедична місія. Ми, наприклад, об'їздили весь Бахмут, провели мобільний рентген, якого там не робили десятки років. Роздавали ліки, просто підгодовували дітей, що залишилися без батьків. І коли лікарі лікують місцевих якісно і з любов'ю, то тим самим, можливо, допомагають знайти їм першу в їхньому житті відповідь на запитання, навіщо їм Україна.

- Це все за фандрайзингові кошти?

-Так. У нас не було жодної копійки державної або міжнародно-технічної допомоги.

У меморандумі чітко прописано: фандрайзинг, рекрутинг - це на нас. А нам потрібне зелене світло, плюс людське сприяння. Ну й ще ми очікуємо того, що не пов'язане з матеріальною винагородою. Люди заслуговують хоча б статусу учасників бойових дій і статусу учасників війни. Для цього потрібні документи з гербовою печаткою. Вони це чесно заробили.

Я скажу крамольну річ, але наш президент під камери нагороджує Яну Зінкевич, яка, по суті, весь рік займалася незаконною медичною діяльністю. А професійних лікарів, що надавали висококваліфіковану допомогу, залишають при цьому за бортом уваги. Нагорода - це стимул. Держава повинна проявити вдячність. Це відновить справедливість.

Ну а повернутися в АТО ми готові протягом двох тижнів після підписання меморандуму.

- А якщо меморандум не буде підписаний, чим будете займатися?

-Насправді це не біда. Ми можемо працювати з цивільним населенням, там, де мобільна медицина відкриває фантастичні перспективи. Як, наприклад, на Хмельниччині, де ми використовували кардіограф четвертого покоління. Це не звичайний кардіограф, а блок: він приєднується до ноутбука і видає не просто графік, якого ніхто не розуміє, крім фахівця, а два аркуші паперу зі світлофорним графіком і текстом, зрозумілим кожному, хто вміє читати. Крім того, дослідження проводиться без роздягання, що важливо особливо в холодну пору року.

На жаль, в Україні ці технології професора Чайковського нікого не цікавлять. Ми можемо робити краще, ніж на Заході, але наші чиновники зі своїм комплексом неповноцінності хочуть нав'язати тут позавчорашній і непридатний в Україні досвід. Реформи в нас пишуть у кабінетах розумні експерти вартістю 3 тис. євро, але вони дуже далекі від українських реалій. Сидять, фантазують і копіюють якісь схеми західних країн з абсолютно іншим ВВП на душу населення. Наш же унікальний досвід полягає в тому, що ми знаємо, як це працює в реальних умовах, і шукаємо рішення, які насправді можуть бути набагато ефективнішими, ніж в Америці і Європі.

- Ви кажете, що держава вже має запрацювати і звільнити волонтерів. Це, по-вашому, станеться найближчим часом?

-Ні.

- Чому?

-Тому що основний наголос у реформах робиться на піар. Ці люди живуть у віртуальній реальності. Щоб зробити реформи, треба почати з себе. Зокрема прем'єру і президенту. Я не бачу драйвера і мотиву реформ. Так, у деяких лікарнях - з чистота й блиск, усе комп'ютеризовано. Але це не реформа, а хороший господар закладу. Тому я кажу: ця команда мала шанс стати акушерами нової України, але вибрала стати гробарями старої. А отже - прийдуть наступні.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК