Володимир Владко. Останній «український Жюль Верн»?

У дні смутку і зневіри подвійно жадана й благословенна радість спілкування з чимось яскравим, захоплюючим, що скрашує важкоту сірих буднів. Пригодницький і фантастичний жанри — детектив та фентезі — належать до так званого компенсаторного читання, тобто читання, яке покликане нейтралізувати негативні емоції нашого буття. Такою ж чи трохи іншою була місія компенсаторного читання в недавню, радянську епоху. Гадаю, Володимир Владко, столітній ювілей якого відзначаємо, був, як на нинішні часи, неперевершеним в українській літературі майстром пригодницько-фантастичного жанру. Принаймні знамениті його «Аргонавти Всесвіту» ідеально відповідали класичним вимогам: автор був розумним і благородним; сюжет розгортався напружено й захоплююче; текст достатньо образний і читається легко; головна ідея твору кликала читача до високої, благородної мети. Але було щось і більше. Ось як писав про дебют «Аргонавтів» письменник-фантаст Микола Дашкієв: «Я вчився у восьмому класі середньої школи, коли цей твір надійшов до нашої бібліотеки. Книжку вмить зачитали до дірок: найзавзятіші претенденти на звання зоряних ка-пітанів негайно заснували астрономічний гурток, а майбутні будівники зорельотів заходилися майструвати незграбні — і досить-таки небезпечні! — діючі моделі ракет, де в ролі пального використовували страшенно горючу тодішню кіно-плівку. Я ж потай від усіх почав писати «продовження» роману, щоб зазнати своєї першої поразки на літературній ниві...»

Як представник уже іншого, повоєнного покоління, можу засвідчити, що наші уявлення про техніку, зорельо-ти були якимись викривлено-химерними. Ми, сільські діти, що зазнали воєнного лихоліття, чорних нестатків, голоду, сирітства, не бачили ще «живого» поїзда, радіоприймача, піаніно. Але водночас ознайомилися чи не з усім арсеналом військової техніки, що прийшла на нашу землю з «цивілізованого» Заходу. Найбільш відважні і допитливі серед нас ставали каліками чи й гинули, розбираючи німецькі міни та снаряди. Поганяли запряжену в плуг корову, потайки збирали на колгоспному полі (при світлі далеких зірок) колоски, аби закропити душу баландою, яка називалася забутим, але поновлюваним сьогодні словом «затірка». Тоді, правду кажучи, ми не мріяли про космічні польоти. Однак у чарівній книжці про аргонавтів ми шукали і знаходили якийсь новий, небачений і такий жаданий світ добра й радості, благородних та сильних людей. І лише десь на денці наших змучених дитячих душ поволі, але впевнено проростала тендітна й несмілива мрія...

Саме про це зайшлося якось у розмові з відомим нашим земляком, льотчиком-космонавтом П.Р. Поповичем. «Книги, прочитані в дитинстві, пам’ятаються довго, якщо не все життя, — згадував Павло Романович. — І як важливо, щоб це були добрі, мудрі, душевні книги ! Для мене «Аргонавти Всесвіту» — буквар космонавтики. Вже коли побував у космосі, просто вразило, як письменник точно спрогнозував ситуацію, пов’язану з невагомістю. Було таке відчуття, ніби я ознайомився з невагомістю... ще на Землі. Під час телевізійного зв’язку ми з Андріаном Ніколаєвим демонстрували глядачам, що відбувається в кабіні з предметами. Інколи мені самому здавалося, що ми показуємо циркові фокуси. І лише яскраві зірки в ілюмінаторі — на тлі чорного неба — засвідчували, що я не сплю і не марю... Про це я розповідаю як очевидець, але як це вдалося письменникові — досі для мене загадка...»

Хто цікавиться життям і творчістю відомих письменників-фантастів, мабуть, помітив, що їхнє особисте життя, як правило, далеке від будь-яких неймовірних пригод. Більше того, скажімо, всесвітньо відомий американський майстер фантастичного жанру Рей Бредбері жодного разу не літав у літаку (тільки на дирижаблі), не вміє водити автомобіль, недолюблює телевізор і взагалі не дуже затишно почувається на людях.

Небагате на виняткові події і життя Володимира Микола-йовича Владка. А втім, є дві загадкові обставини, пов’язані з датою народження письменника і його прізвищем. У деяких довідкових та енциклопедичних виданнях називаються дві різні дати народження — 26 грудня 1900 р. і 8 січня 1901 р. Плутанина пояснюється тим, що перша дата вказана за старим стилем. Отже, справжній ювілей письменника маємо відзначати 8 січня... Але тільки фантаст може собі дозволити відзначити один ювілей двічі! Що ж до прізвища, то автор цих рядків ще десять років тому оприлюднив (зі слів дружини письменника, журналістки Марини Федорівни Владко) такий факт: свої перші публікації автор «Аргонавтів Всесвіту», працюючи газетярем спочатку в Ленінграді, а потім у Воронежі, підписував справжнім прізвищем — «Владимир Еремченко». Але якось у гранках однієї статті було допущено друкарський брак: від першого слова залишилося «Влад», а від другого — закінчення «ко». Отож саме життя «сфантазувало» прізвище патріарха української фантастики... Ровесник віку, він народився в Петербурзі, в родині службовця. Закінчив реальне училище. Ці заклади навчальним обладнанням та методами навчання значно переважали гімназії, були ближчими до реального життя (тому, очевидно, й називалися реальними). Особливо багатими були навчальні кабінети, викладачі не обмежувалися демонструванням наочних посібників, а проводили досить складні лабораторні роботи. Велика увага приділялася вивченню предметів гуманітарного циклу, іноземних мов — латинської, французької та німецької. Таким чином, якщо додати, що Володимир Миколайович закінчив згодом ще й Інститут народної освіти, то можна сказати, що він мав глибокі та всебічні знання, вільно володів англійською мовою і латинню, знав про найновітніші відкриття в галузі науки і техніки.

Майбутній письменник з дитинства мріяв стати інженером і винахідником, але, рано залишившись без батька, змушений був піти на «власний хліб» — працював у газетах та журналах, виступав з фейлетонами, нарисами, рецензіями. Як письменник-фантаст дебютував повістю «Ідуть роботарі», відзначеною 1929 року премією на всеукраїн-ському конкурсі.

Треба сказати, що в українській літературі фантастичному жанрові тривалий час не таланило — насамперед, очевидно, в силу того, що україн-ська література, українська думка всіляко утискувалися, та й не було власної, національної, наукової школи. Жюль Верн, наприклад, прийшов до широкого читацького загалу в російських перекладах (до речі, здійснених вперше Марком Вовчком). І тільки нове поко-ління українських прозаїків — Іван Сенченко, Дмитро Бузько, Олекса Слісаренко, а пізніше Юрій Смолич, Семен Скляренко, Володимир Владко, Микола Трублаїні — дало читачам перші фантастичні оповідання, повісті та й романи. Українській літературі нині повернуто блискучий науково-фантастичний роман Володимира Винниченка «Сонячна машина».

За обставин, що склалися історично, українські автори не могли, звичайно, обійтися без певних запозичень — адже на Заході наукова фантастика вже мала свою «школу», насамперед завдяки творчості Жюля Верна, Герберта Уеллса, Артура Конан Дойля, Х’юго Гернсбека та багатьох інших. Тому цілком виправданий перегук повісті В.Владка «Ідуть роботарі», де йдеться про роботів, створених капіталістами для упокорення робітничого класу, з п’єсою
«R. U. R.» Карела Чапека чи «Бунтом машин» Олексія Толстого. Українська фантастика прагнула знайти свій стиль, своє обличчя. Найбільш плідним на цій новій для неї царині виявився пошук Юрія Смолича, автора «Господарства доктора Гальванеску» і «Прекрасних катастроф», та Володимира Владка, який, власне кажучи, пов’язав з науковою фантастикою всю свою творчість. Одна за одною виходять його книги: «Чудесний генератор», вже згадувані «Аргонавти Всесвіту», «12 оповідань», «Нащадки скіфів». У «Чудесному генераторі» письменник, полишивши космічні світи, звертається до земних проблем, ніби передбачаючи епоху радіолокації і телебачення, велике майбутнє хвиль ультракороткого діапазону.

Зовсім в іншому, на перший погляд, навіть несподіваному плані написано роман «Нащадки скіфів». Письменник спрямовує свій погляд не в майбутнє, як це властиве науковій фантастиці, а в минуле. «Мене свого часу дуже зацікавив світ давніх скіфів, — пояснював згодом Володимир Миколайович. — З’явилися вони невідомо звідки і так само загадково зникли, не залишивши ніяких писемних пам’яток. Все те, що є у розпорядженні сучасної науки, грунтується на матеріальних знахід-ках під час археологічних розкопок у курганах і ще на нечисленних записах давніх грецьких і римських істориків. Тривалий час я вивчав ці матеріали і ви-рішив написати роман про життя і побут цих загадкових племен. Я не зумів би, зізнаюсь, написати історичний роман у повному розумінні цього слова. І після довгих роздумів зупинився на своєму улюбленому жанрі наукової фантастики».

За свідченням дослідників творчості письменника, був ще один мотив написання роману. Над світом нависла коричнева примара фашизму. Його ідеологи галасували про одвічну вищість арійської раси, про неповноцінність інших народів, зокрема слов’янських. Треба було дати відсіч апологетам фашизму, розповісти читачам, особливо юним, про наші витоки, про наше історичне коріння. Варто зазначити, що цей твір перегукується з відомим романом А.Конан Дойля «Загублений світ».

Антифашистське, антивоєнне спрямування мали й наступні твори В.Владка — «Аероторпеди повертають назад» та «Сивий капітан», у якому головний герой виходить на двобій з диктатурою. Але всі його зусилля закінчуються трагічно. Приречена на поразку сама філософія життя, яка будується на егоїзмі, жорстокості, зневазі до людей. Можливо, навіть підсвідомо, коли в країні був у розпалі сталінський терор, В.Владко відтворює модель відчуження вождя від народу («Капітан гордий, самовпевнений, холодний. І жорстокий ! Для нього на світі є тільки одне: те, що він вирішив...»).

Після «Сивого капітана» письменник замовкнув аж... на 15 років. Причину тривалої паузи зараз пояснити важко, але, очевидно, Володимир Микола-йович не любив і не вмів «вичавлювати» з себе слова, не пропущені через серце і душу. А можливо, здійснитися творчим задумам письменника-фантаста не дозволила війна, яка спалахнула незабаром світовою пожежею...

Володимир Миколайович стає політичним коментатором української радіостанції імені Т.Г. Шевченка в Саратові, згодом — спеціальним кореспондентом Радінформбюро, власним кореспондентом «Правды», завідує українським відділенням «Литературной газеты».

Лише по п’ятнадцяти роках повертається В.Владко до свого улюбленого жанру. Пише повісті «Позичений час», «Фіолетова загибель», дарує читачам збірку «Чарівні оповідання».

Слава «українського Жюля Верна» перетинає кордони нашої країни. Досить сказати, що роман «Аргонавти Всесвіту» шість разів видавався в Японії, з творами письменника знайомі читачі багатьох європейських країн.

Помер письменник у 1974 році.

Нинішньому читачеві не випадає порозкошувати читанням творів українських фантастів, у тому числі і В.Владка, який давно не перевидавався. Причина проста, як амеба: науково-фантастичний жанр у нашій літературі перебуває в глибокій і затяжній кризі. Немає нових імен. Вони, власне, є (кияни Марина і Сергій Дяченки, наприклад, — законодавці наукової фантастики на пострадянському просторі), але пишуть російською.

Стан наукової фантастики, до певної міри, — своєрідний діагноз нашого інтелекту, гіркий докір нашій хуторянщині, а відтак — загальній культурі.

І, віддаючи належне Володимирові Владкові, не маємо жодного наміру розмахувати старими прапорами. Наукова фантастика — не «недолітература», вона така сама ознака сучасного цивілізованого суспільства, як персональний комп’ютер та Інтернет. Адже провідні теми нинішніх майстрів «масолітівської» та елітарної фантастики — ті, які обсідають голови кожної мислячої людини: хто ми? куди йдемо? що робити? чи буде «завтра»?

Отже, чи буде «завтра» української фантастики?