Володимир Січовий: портрет в інтер’єрі ракет

Січовим пощастило: вони не потрапили під розкуркулювання, їх не зачепив косою голодомор, по них не прокотився вал політичних репресій — врятувало те, що переїхали до міста Інгульця, де після громадянської війни та руїни почали видобувати залізну руду, а робітників рудників і шахт тоді не чіпали...

Лихо спіткало в сорок першому: евакуюватися не вдалося, главу сім’ї та його старшого сина погнали до Німеччини. Всі турботи про сім’ю лягли на плечі молодшого, Володимира. З квітня сорок четвертого він — учень токаря. У 15 років працював, як і всі в роки війни, по 12 годин на добу, — тоді діяла так звана двозмінка: від семи ранку до семи вечора або від семи вечора до семи ранку. Працювали без вихідних. За три хвилини запізнення можна було «загриміти» до в’язниці. Дивно, як при цьому Володі Січовому вдалося закінчити вечірню школу.

1948 року він вступив до Херсонського судномеханічного технікуму — почалося щасливе студентське життя: навчання на денному відділенні, пристойна стипендія, істотна підтримка сім’ї та безліч різноманітних спокус. Херсон — місто ткаль, місто студентів, а точніше — студенток, а ти молодий, на тобі морська форма, штани-кльош і золотий краб на кашкеті. А потім — диплом техніка-технолога, престижна робота на військовому суднобудівному заводі... Що ще потрібно для повного щастя?

Коли син приїхав до батьків у рідний Інгулець, батько й мати сяяли від щастя, знайомі не приховували захоплення, і лише студентка четвертого курсу Дніпропетровського держуніверситету Фелікса Кочубей, що приїхала погостювати до родичів, здавалося, не звертала уваги на юнака. Але так лише здавалося, насправді дівчина закохалася з першого погляду. Правду кажуть: любов починається на землі, але шлюби укладаються на небесах. Бог поєднав Січового та Кочубей — сімейне життя молодята розпочали у Дніпропетровську: Фелікса закінчувала навчання в університеті, Володимир, будуючи сімейне гніздечко, освоював нову для себе справу.

З військовим виробництвом Володимир Січовий познайомився ще на суднобудівному заводі Миколаєва під час переддипломної практики. Це був один із багатьох секретних заводів із суворим режимом і всіма атрибутами військового виробництва. Але те, що відбувалося на «автозаводі» (так тоді городяни, за давньою звичкою, називали підприємство «поштова скринька 186» — теперішній Південмаш), не можна було й порівняти з суднобудівним заводом. Тут усе було на порядок суворішим. Вражала потужна охорона заводу з високим цегельним парканом, рядами колючого дроту і контрольно-слідовою смугою, як на державному кордоні. Охороняли завод, складальні цехи, випробувальні стенди й лабораторії військовослужбовці спеціалізованої військової частини. Звичайним явищем на заводі були документи з грифом «таємно» та «цілком таємно».

Січовий трохи спізнився до народження ракетного гіганта на Дніпрі: він прийшов, коли вже були складені перші «одинички» (ракети Р-1) і розпочалася підготовка до освоєння ракети Р-2. У цей час міністр Д.Устінов звільнив з роботи першого «ракетного» директора Георгія Григор’єва. Ніхто до пуття не знав, чому так сталося, тим більше що Григор’єв був інженером від Бога, організатором, яких іще пошукати. У директорське крісло міністр посадив 36-річного начальника головкому Леоніда Смирнова. Ось така сповнена драматизму історія трапилася на колишньому автомобільному заводі, де відбувалося освоєння надзвичайно секретної техніки — «автомобілів вертикального злету» (дуже прозорий натяк на продукцію заводу тих років).

В.Січовий прийшов на нову роботу аж під новий (1953) рік і професію почав освоювати нову — інженера відділу техніки безпеки. Сама ця посада, дуже важлива й необхідна, швидше нагадувала роль поліцейського, ніж інженера: всі боялися і мало хто шанував. Не про таке докладання своїх сил та здібностей мріяв молодий спеціаліст. На подив багатьох, він залишив престижну посаду й кинувся в саме пекло — став майстром цеху трубопроводів, що є «артеріями та венами кровоносної системи» ракети.

Трубопроводи на ракети йшли сотнями, всі вони були різного призначення, різної конфігурації і різної міцності. Тут-таки виготовляли сильфони та компенсатори, мембрани й мембранні вузли, які потребували мікронних допусків. Щоб виробляти масу цих надзвичайно складних конструкцій, у цеху застосовували практично всі види механічної та хімічної обробки, всі засоби зварювання і пайки, проводили безліч випробувань на міцність і герметичність. Одне слово, це був цех, ніби спеціально створений для того, щоб молоді керівники набивали собі «гулі» й колекціонували догани.

— Із Січовим я познайомився у п’ятдесят четвертому, коли він став майстром, — розповідає Павло Плескановський, інженер-технолог, заслужений винахідник України. — Зазвичай майстрів важко знайти: вони десь бігають, намагаються щось владнати, дістати, вибити, а тут новий майстер усе робив без метушні й знервованості, без лементу і сварки — все в нього виходило ніби саме собою. Вміти організувати справу — велике мистецтво, тут йому не було рівних.

Стрімке зростання В.Січового від майстра до начальника цеху (1954—1957 рр.) збіглося з гігантським проривом заводу від королівських ракет до першої стратегічної ракети Янгеля 8К63 (Р-12). Це була революція в ракетній техніці: дніпропетровський первісток — ракета Р-12 стала фундаментом вітчизняної стратегічної зброї.

З переходом на випуск нових янгелівських «виробів» Р-14 і Р-16 (8К65 і 8К64) завантаження цеху збільшилося майже втричі, номенклатура зросла до двадцяти тисяч найменувань (!), у цеху працювало вже 700 людей. Власне, це був не цех, а завод у заводі, хоча «директор» цього «заводу» Володимир Січовий, як і раніше, значився начальником цеху і працював без сну й відпочинку. Щоправда, в такому режимі тоді працювали практично всі: треба було ліквідувати сімнадцятикратну перевагу США у стратегічних озброєннях.

Величезні надії покладалися на нову ракету 8К67 (Р-36), вона мала багато принципово нових технічних рішень, і її випробування проходили дуже напружено: ніяк не вдавалося стабілізувати роботу двигунів головного конструктора Валентина Глушка. На заводських стендових випробуваннях двигуни показували відмінні результати, на полігоні ж вибухали в перші секунди польоту. Просто містика якась. Аналіз показав: доопрацювання потребували вузли, що виготовлялися в цеху, де був начальником В.Січовий. Саме він запропонував «вилікувати» ракету прямо на полігоні. «Не потрібно ганяти поїзди з полігона на завод і з заводу на полігон», — філософськи зауважив Січовий. Багато хто сумнівався в позитивному результаті, але бригада Січового, виявивши завидну майстерність, допрацювала вузли, поставила нові заслінки, що забезпечило м’який запуск двигунів, — ракети почали літати.

Проста, на перший погляд, пропозиція виявилася блискучим рішенням: було зекономлено колосальні кошти, випробувачі вклалися в терміни, встановлені урядом, а головне — країна одержала найпотужнішу й найефективнішу в світі на той час ракету, що стала базою для цілого сімейства бойових і космічних носіїв.

В ієрархії Південмашу Січовий став помітною постаттю — його призначили головним диспетчером заводу, заступником начальника виробництва. У свідомості багатьох посада диспетчера асоціюється з регулюванням руху транспорту. Диспетчер на Південмаші означає все: виробництво ракет, космічних апаратів, товарів народного вжитку, зв’язок із розробниками, суміжниками, постачальниками, полігонами, експлуатаційниками... Ця робота — вищий пілотаж, де немає місця ні промахам, ні помилкам. Шість років жив Січовий у такому режимі — й жодного збою! При цьому він примудрився ще й закінчити вечірнє відділення держуніверситету.

Нове призначення начальником виробництва №1, тобто ракетно-космічного виробництва, стрімко збільшило масштабність робіт і повноваження Володимира Січового — він ніби перейшов на нову, вищу орбіту. Тут у нього були титуловані попередники — Олександр Макаров, Лазар Ганзбург, Лука Ягджиєв. На їх тлі потьмяніти міг будь-хто, але Січовий був і гідним учнем, і талановитим послідовником, продовжувачем їхньої справи.

Теперішній кабінет В.Січового цілком міг би стати меморіальною кімнатою: тут працювали міністр Дмитро Устінов, голова Держкомітету з оборонної техніки Костянтин Руднєв, директор заводу Леонід Смирнов... Січовому віщували блискуче майбутнє. Скільки сміливих технічних рішень і унікальних технологій народилося завдяки йому!

— На моїй пам’яті Січовий був єдиним, хто проаналізував документ КБ на так званий пристрій стикування, що був досить складною конструкцією, — згадує ветеран КБ «Південне», кандидат технічних наук Вадим Паппо-Користін. — В одному з цехів заводу він організував виставку цих пристроїв і запросив туди генерального конструктора Володимира Уткіна, головного конструктора КБ-2 Михайла Галася та інших керівників КБ. Ця виставка засвідчила можливість уніфікації пристроїв і, як наслідок, спрощення їх виготовлення та зниження вартості. Керівники КБ були просто шоковані: страждало самолюбство, піддався сумніву професіоналізм, але діяти було нічого — «виставка» Січового пішла на користь…

Як курйоз нині згадують випадок із виготовленням установки для виробництва ковбас і сосисок. Одного разу перший секретар Кримського обкому партії дізнався, що в «Ореанді» відпочиває член ЦК КПРС, двічі Герой Соцпраці, генеральний конструктор КБ «Південне» Володимир Уткін, і вирішив поскаржитися йому: розроблені КБ ковбасні шприци дуже дорогі й до того ж практично не працюють. Уткін перервав свою відпустку і, прибувши на завод, переконався в недосконалості створеної конструкції. Який же був подив генерального, коли поруч він побачив нову, працездатну конструкцію вакуумного шприца, складеного заводчанами. Від Січового Уткін дізнався: раціоналізатори кілька разів пропонували вдосконалити конструкцію, але пропозицію навіть не було розглянуто. Відразу, прямо в цеху, генеральний продиктував п’ять наказів (!) з наведення порядку у створенні вакуумного шприца.

За великим рахунком, заводчани це робили не для того, щоб «підмочити» репутацію конструкторів, а виключно з метою, викладеною у формулі Макаров — Січовий: усе, що виходить із воріт Південмашу, має бути найкращим у країні! Не мали аналогів у світі південмашівські ракети, надійними й ефективними були дніпровські космічні носії, найкращими в країні — трактори з маркою ПМЗ.

Авторитет Січового зростав стрімко, але це зовсім не означало, що він як начальник ракетно-космічного виробництва мав надійний імунітет проти міністерського розносу або кремлівського гніву. Одного разу його викликали на колегію міністерства — завод зірвав графік поставки на бойове чергування першої партії ракетних комплексів Р-36М із поліпшеними тактико-технічними характеристиками (ці ракети більш відомі як SS-18). Річ була не лише в тому, що перші три бойові машини здали Міністерству оборони на чотири дні пізніше за встановлений термін, кримінал полягав у іншому — у зриві графіка, контрольованого політбюро. За такі «подвиги» належали й відповідні «нагороди». Особливо шпетив головного південмашівського ракетобудівника начальник першого головкому Володимир Крючков. Головний диспетчер міністерства, улюбленець міністра Борис Федченко буквально «розмастив» начальника центрального виробництва. Міністерські чиновники вимагали зняти Січового з посади.

Міністр не погодився з думкою своїх підлеглих, він розумів: втратити тямущого фахівця легко, знайти йому рівноцінну заміну складно. Афанасьєв поцікавився: «Володимире Івановичу, як би ви вчинили на нашому місці?». — «Дуже суворо покарав би», — відповів Січовий. «Ви правильно розумієте ситуацію, — відповів міністр. — Оголошую вам сувору догану — робіть висновки».

Висновки Січовий зробив іще на початку своєї виробничої діяльності — успіх будується на взаємній довірі: керівник довіряє команді, команда — керівникові. Протягом десятків років винятковою довірою Січового користуються Віктор Мойсеєв — головний диспетчер заводу, Олександр Руденко — керівник відділу координації, Павло Плескановський — інженер-технолог, Мар’ян Тарасевич — начальник цеху космічних носіїв. Перелічити всіх, кому він довіряє як самому собі, неможливо. Це справді унікальне явище, коли багато керівників — на вагу золота, коли сам Південмаш — світова перлина!

Тут відточувалася майстерність багатьох керівників заводів, організацій, міністерств, відомств, державних і партійних діячів. В.Січовий із гордістю згадує директорів Південмашу Леоніда Смирнова, Олександра Макарова, Леоніда Кучму, при яких він пройшов усі щаблі зростання і став заступником генерального директора. Потім склалася пікантна ситуація, коли генеральним став Юрій Алексєєв, який за віком годився Січовому в сини. Всі ще пам’ятають ці нелегкі часи. Тоді стояло питання: бути чи не бути ракетно-космічному Південмашу. Саме тоді утворився надміцний тандем Алексєєв — Січовий, створений зі сплаву «молодість плюс досвід», завдяки якому вдалося зберегти унікальне виробництво і значно розширити можливості заводу.

Нині Південмаш відомий не лише сучасними космічними носіями, він став головним виробником українських тролейбусів і трамваїв, надією вітчизняної вітроенергетики. Вже нині Південмаш вивів Україну в ряд передових країн із використання енергії вітру — створені й успішно діють перші 700 вітроенергетичних 100-кіловатних установок у Криму й Донбасі. Нині Південмаш освоює виробництво потужніших, 600-кіловатних установок, у перспективі — випуск 2500-кіловатних вітроагрегатів. Можливо, Україна дочекається, коли її символ — Дніпро-Славутич — визволять із полону збиткових гідроелектростанцій, а країні та її жителям повернуть екологічно чисте середовище існування. Заради цього нині працює Південмаш, його жива легенда та гордість Володимир Січовий — людина з-понад п’ятдесятилітнім стажем ракетобудівника, лауреат Ленінської і Державної премій, кавалер багатьох державних нагород СРСР, Герой України.

Хто б міг подумати, що криворізький хлопчисько, обпалений війною, керуватиме виробництвом найпотужнішої зброї, яка зберегла мир на Землі, що цей хлопчисько, котрий у дитинстві мріяв про море, створюватиме космічні носії «Зеніт» для грандіозного міжнародного проекту «Морський старт» і братиме участь в інших великих міжнародних космічних програмах?!

Минув час — нині вже онуки Січового пишаються своїм предком — нащадком запорозьких козаків, ветераном ракетобудування, якому виповнилося сімдесят п’ять, але він, як і раніше, бадьорий, енергійний, сповнений нових задумів та ідей.