ВОЛИНСЬКА ОДІССЕЯ ПОЕТА МИКОЛИ ГУМІЛЬОВА

Чому ж Гумільов так поривався на війну? Через десятки років його колишня дружина Анна Ахматова стверджуватиме, що таким чином він тікав від нещасливого кохання та літературних невдач. Поезія та кохання для Гумільова завжди були трагічними, лише війна була епосом, Гомером.

Доброволець Гумільов проходить вишкіл під Новгородом у Лейб-гвардії її величності Імператриці Олександри Федорівни полку. Елітарний підрозділ перебував у запасі і довгий час у кровопролитних боях участі не брав. На початку 1915 року кавалеристи цього полку розквартировані на території Польщі. Одного разу за нічну розвідку всі 65 уланів отримали Георгієвські хрести. До цієї нагороди поет поставився скептично, бо легко її заслужив. Справжні воєнні випробування були попереду. Протягом двох місяців він тяжко хворів, лікуючись у лазареті в Санкт-Петербурзі. У свій полк поет повернувся в травні 1915 року. 27 червня того ж року кавалерійський полк прибув у Володимир-Волинський. Волинська одіссея розпочалася...

Через кілька днів кавалеристи перебазувалися в село Менчичі. Позиція полку тягнулася по річці Західний Буг, а штаб містився в селі Заболотці (нині Іваничівського району). Ескадрон, у якому воював поет, тримав оборону біля села Джарки, де й потрапив у вогненне пекло. Кровопролитні бої 5—6 липня 1916 року назавжди вкарбуються у пам’ять поета як дні найбільшого напруження волі та величезного душевного піднесення — здійснення давньої мрії про «огнезарный» бій. Уланський полк входив до складу 4-го кавалерійського корпусу генерала Гілленшмідта, а корпус належав 13-й армії генерала Горбовського Північно-Західного фронту.

Як свідчать архівні дані, 28—29 червня улани — бойові товариші Миколи Гумільова — перебували в селі Селець. Протягом наступних двох днів полк стояв у Менчичах, збирав розвіддані на лінії Мишів— Старогрудь, а з 4 липня перейшов на позиції поблизу сіл Литовеж — Заболотці — Джарки.

6 липня поет назве найзнаменнішим днем свого життя. Ворог тоді володів висотою 100,4. Переддень був дощовим, а коли ввечері довелося замінити в окопах однополчан, почалася злива. Спішившись у ліску, кавалеристи йшли «низкою», тримаючись плеча одне одного. До передової позиції прошкувати було три версти через болото. Та й, зрештою, на подив поета, окопів не було: за хребтом довжелезного пагорба тягнувся ряд ямок з бійницями для стрільби. На світанку 6 липня російські солдати помітили німців, що заворушилися. Згодом поет напише: «Я виглянув у бійницю. Було сіро, як і раніше, лив дощ. Переді мною копирсався австрієць, ніби кріт, на очах заглиблювався у землю. Я вистрілив. Він присів у вже викопану яму і підняв лопату, показуючи, що я промахнувся. Через хвилину він висунувся. Я вдруге вистрілив і знову побачив лопату. Однак після третього пострілу вже ні він, ні лопата більше не заявлялися...»

Росіян було вісімдесят, а австрійців — уп’ятеро більше. Велася перестрілка. Невдовзі між позиціями почали вибухати снаряди.

— Ура! Це наша артилерія! — вигукнув Гумільов. Тим часом ротмістр князь Кропоткін нахмурився:

— Ні! Це їхні недольоти. Вони стріляють по наших окопах. Будемо відступати!

З лівого флангу позицію росіян обходили вороги. Росіяни почали вистрибувати з окопів.

Гумільов виглянув у бійницю і побачив перед собою заклопотане вусате обличчя австрійця. Вистрілив не прицілюючись і помчав доганяти своїх. Австрійці йшли за відступаючими, стріляли і пропонували здаватися...

Під час цього відступу Микола Гумільов рятує кулемет. По ньому стріляють. Один снаряд падає кроків за п’ять від нього.

Добравшись до села Заболотці, улани повідомили про ворожий наступ піхотний підрозділ. На околиці села поблизу кладовища бій тривав аж до вечора. Коли прийшла піхота, улани полегшено зітхнули. Згодом поет згадуватиме: «Ось вони вже заховалися в житі, і я почув, як чийсь дзвінкий голос кричав: «Мироне, ти фланг загинай австрійцям!» — «Гаразд, загнемо», — була відповідь. І одразу гримнула стрілянина п’ятисот гвинтівок. Вони побачили ворога. Ми послали за коноводами і зібралися відходити, але мене призначили для зв’язку з піхотою. Коли я наблизився до їхньої лави, почув гучне «Ура!». Але воно якось одразу й обірвалося, і пролунали окремі крики: «Лови, тримай! Ой, втече!» — достоту як при вуличному скандалі. Невідомий мені Мирон виявився на висоті становища. Половина нашої піхоти під прикриттям вогню решти зайшла австрійцям у фланг і відтяла половину їхнього батальйону. Ті сотнями кидали зброю і покірно йшли на вказане їм місце, до групи старих дубів. Всього в цей вечір було захоплено вісімсот чоловік і, крім того, повернуто втрачені спочатку позиції».

Цією допомогою були три баталь-йони (кожен нараховував 300—400 чоловік) 331-го Орського полку 83-ї піхотної дивізії, котрі взяли в полон понад 800 ворожих солдатів та 20 офіцерів. За цей бій наказом по другій Гвардійській кавалерійській дивізії від 5 грудня 1915 року М.Гумільова було нагороджено Георгієвським хрестом третього ступеня № 108868. А в наказі № 528 по Уланському полку від 26 грудня 1915 року зазначалося, що Микола Гумільов як кавалер Георгієвського хреста «підвищується в унтер-офіцери».

Цікаво, що того ж самого героїчного 6 липня Микола Гумільов писатиме своїй дружині із села Заболотці: «Ми були в резерві, але днів за чотири тому перед нами потіснили армійську дивізію, і ми пішли залагоджувати справу. Вчора з цим упоралися, де-не-де вибили ворога, і тепер знову відійшли валятися на сіні і їсти вишні. З австрійцями набагато легше воювати, ніж з німцями. Вони паскудно стріляють. Вчора ми реготали від душі, дивлячись, як вони обстрілюють наш аероплан. Снаряди вибухали принаймні верст за п’ять від нього. Зараз війна приємна, прикрощів завдають лише пилюга під час переходів і дощі, коли лежиш у лаві. Але й те і друге буває рідко. Здоров’я моє відмінне…»

До 11 липня полк, в якому воював Микола Гумільов, стояв у селі Біличі. Після цього почався відступ на північ вздовж Західного Бугу. 15—17 липня улани в селі Лушків (Польща). Звідти Ахматовій Гумільов повідомить: «А ми все воюємо, хоча тепер і не так люто. За 6-те і 7-ме наша дивізія втратила до 300 чоловік при 8 офіцерах, і нас перевели верст за п’ятнадцять убік. Тут також безперервний бій, але багато піхоти, і ми то в резерві в неї, то займаємо польові караули і т.д. Тут щодня беруть по кілька сот полонених, усе германців, а вже вбивають без ліку, тут відмінна артилерія і багато снарядів. Солдати озвіріли і б’ються прекрасно… Я все читаю «Іліаду»; на диво своєчасне чтиво. В ахеян також були і окопи, і загородження, і розвідка. А окремі описи, порівняння та зауваги зробили б честь будь-якому модерністові. Ні, не мав рації Аненнський, коли казав, що Гомер як поет помер».

Разом з частинами російської армії, що відступали, ескадрон, у якому служив Гумільов, ішов правим берегом річки Західний Буг. 18—19 липня поет з бойовими товаришами в селі Погулянки, 20-го — в Штуні, 21-го — в селі Рівне, а 21—27 — в Столинських Смолярах. Звідси Гумільов писатиме Ахматовій: «У нас не жарко, зрідка легкі дощі, загалом — приємно. Живемо ми тепер на сіножаті і в саду, в хати не хочеться заходити, душно і брудно. Молока багато, живності також, біженці продають дуже дешево. Я щодня їм то курку, то гуску, то порося, певна річ — усе варене. Цигарок, на жаль, немає і купити ніде. Найближче місто верст за вісім-десять. Нам прислали махорки, але немає паперу. Це сумно». Саме в Столинських Смолярах Гумільов доходить думки і переконання, хоча себе переламати було надто важко: «Ти не лише одна з найкращих російських поетес, а й просто великий поет». Так напише він Анні Ахматовій.

28—29 липня улани перебували в селі Забужжя, а 31 — в бою поблизу села Собібор (тепер Польща). Улани відвертали увагу ворога, щоб піхотні дивізії, розміщені на лівому березі Західного Бугу, могли відійти на протилежний берег. (Річкою проходив кордон з Австрією; тепер — кордон України з Польщею.) Невдовзі улани в Лушкові отримали наказ спалювати фураж і сіно, бо очікувався наступ ворога. Гумільов це описував так: «Сутеніло. Ми поступом рушили на бівак і дорогою підпалювали скирти хліба, щоб не залишався ворогові. Жаль було підносити вогонь до цих золотих груд, жаль було топтати кіньми хліб на корені, він усе не хотів спалахувати, але так весело було скакати потім, коли по всьому полю, скільки очі бачили, заворушилися, замахалаи червоними рукавами високі багаття, наче сліпучі китайські дракони, і почулося ієратичне бурмо-тіння вогню, розмухуваного вітром».

31 липня унтер-офіцер Гумільов з бойовими друзями в селах Вільшанка, Кошари. Це були останні волинські села, в яких побував російський поет. Через річку від Кошар було село Собібор. Туди Гумільов пробирався з розвідкою, і потім довго з сумом згадуватиме поміщицький маєток, де милувався старовинними картинами, однак не хотів бути мародером. Маєток на очах в поета згорів внаслідок обстрілу ро-сійською артилерією позицій німців, що підійшли до Собібору.

На початку серпня Уланський полк відступав у напрямку Бреста: «Перш ніж знятися з позицій разом з 4-ю батареєю 27-ї артилерійської бригади дали врізнобіч по чотири черги швидкого вогню. Це було зроблено з наказу генерала Княжевича для прощання з Бугом. Після цього з хором сурмачів Уланського полку генерал Княжевич поїхав. Дорогою грали марші всіх полків та інші музичні номери». (З журналу бойових дій 2-ї та 5-ї батарей 2-ї Гв. Кав. дивізії). Так почався відступ армії від Бугу на Кобрин і далі на Слуцьк.

Ставлення поета до війни добре проглядається в листі його товаришеві Михайлу Лозинському: «...В житті поки що у мене три заслуги — мої вірші, мої подорожі і війна».

Чимало дослідників творчості Гумільова стверджують, що поет так і не дослужився до офіцерського звання, а був лише прапорщиком, бо щоразу провалювався на екзаменах. Однак прапорщик у царській армії — це й було найнижче офіцерське звання. А в школу прапорщиків унтер-офіцера Гумільова послали відразу після волинської одіссеї — 22 вересня 1915 року. Прапорщиком, тобто офіцером, поет став 28 березня 1916 року.

На Волині Гумільов пройшов найтяжчі воєнні випробування, тут він отримав Георгієвський хрест, нагороду за мужність, якою дуже пишався. На це Анна Ахматова відгукнулася трохи скептично:

Долетают редко вести

К нашему крыльцу.

Подарили белый крестик

Твоему отцу.

Так вона писала маленькому синові Льву, якому теж випало на долю бути великою людиною.

Микола Гумільов — мандрівник і воїн, ставив героїку понад усе. Героїзм для нього — спасіння духу і честі. Поет не згадував ні у віршах, ні у фронтових кореспонденціях бруду фронтового життя, а писав, що найщасливіші хвилини — перед боєм. Поет поклонявся величі війни і постійно під час бо-йових дій перечитував «Іліаду», відчуваючи свою подальшу долю:

И умру я не на постели

При нотариусе и враче,

А в какой-нибудь дикой щели,

Утонувшей в густом плюще...

Згодом його колишня дружина Анна Ахматова підтвердить, що Гумільов передбачив власну долю з подробицями до осінньої трави. Вцілівши у пеклі Першої світової війни, поет, як завжди з «Іліадою», пішов у свій останній бій: на допити ЧК, бо вже вночі не спав «у блузе светлосерой невысокий старый человек»:

Все товарищи его заснули,

Только он один еще не спит:

Все он занят отливаньем пули,

Что меня с Землею разлучит.

Пуля, им отлитая, просвищет

Над седою, вспененной Двиной,

Пуля, им отлитая, отыщет

Грудь мою, она пришла за мной.

Упаду, смертельно затоскую,

Прошлое увижу наяву,

Кровь ключом захлещет на сухую,

Пыльную и мятую траву.

И Господь воздаст

мне полной мерой

За недолгий мой и горький век.

(«Рабочий»).

«Іліада», з якою поет ішов під кулі на волинській землі, не врятувала, не захистила його від розстрілу на бать-ківщині. Втім, Микола Гумільов не боронився на допитах, не намагався бодай трохи захистити себе. Чекістська куля обірвала його життя, коли йому було тільки тридцять три...