ВМІЄМО РОБИТИ ВСЕ, АЛЕ — ГІРШЕ ДЛЯ САМИХ СЕБЕ

Її можна зустріти по понеділках у читальному залі наукової бібліотеки імені Вернадського. Лежить щокою на сторінці і читає. Її звуть Галя. Вона сліпа. Від народження. Навчається в аспірантурі, займається історією України. Галя не впізнає людей. Розрізняє лише силуети, і то неясно. Читає дуже повільно. Втім, вона навіть і не читає в звичному сенсі слова, а відшукує в дореволюційній книзі потрібні їй місця і крупним кривим почерком відзначає їх у зошиті. Потім зошит посилає в Луганськ. Туди ж, за міжбібліотечним абонементом Товариства сліпих, відправляється книга. Мама наговорює на магнітофон відмічені тексти і шле їх дочці... Галя не відчуває себе ні інвалідом, ні героєм. Вона просто живе. Для неї касети з маминим голосом і ледь помітні силуети — така ж реальність, як для нас газети чи телевізор. Галя пересувається без класичних атрибутів — палиці і чорних окулярів. Знайомими вулицями — досить упевнено. Найскладніше — перетнути дорогу. Вона прилаштовується за чиєюсь спиною і йде. ...Зал переповнений, а поруч із нею — порожнє місце. Я сів, заклацав вимикачем лампи. «Тут не горить», — із милою привітною усмішкою пояснила Галя. І лягла щокою на сторінку. Вона не побачила мене. Просто почула, що хтось клацає вимикачем.

* * *

Так і хочеться, щоб у Верховній Раді висів транспарант: «Уміння слухати виступаючого тим цінніше, що більшу ахінею він городить».

* * *

Гадаю, наші жінки все ж більше чекають свята, а не матеріальних благ. Є в шафах і гардеробах сукні, шуби, чобітки і багато чого ще. Та піти ж у них немає куди! Повторюється те ж, про що розповідав Бунін на початку минулого століття. Подарували жінці гарну хустку. Вона пов’язала її поки навиворіт — ось прийде свято і тоді — лицевою стороною. Та так навиворіт і зносила. Свято не прийшло.

* * *

Спостереження. Перш ніж бути вірним своїм переконанням, переконайся, що самі переконання вірні.

* * *

За часів розквіту Спарти (400 р. до н.е.) у цьому давньогрецькому місті мешкало 25 тисяч громадян і 800 тисяч рабів.