Війни за справедливість

Снігова Королева підходить до Кая і запитує:

— Каю, що ти робиш?

— Я намагаюся із цих льодяних букв скласти слово «Вічність».

— Каю, а які ж букви у тебе є?

— «А», «О», «П» і «Ж».

Справедливість — слово, котре намагалися скласти зі своїх гасел партії—учасники перегонів у парламентській виборчій кампанії, що недавно завершилася, і в різних трактуваннях це поняття згадувалося у програмах і переможців виборів, і аутсайдерів.

Для Партії регіонів воно містилось у заклику до повалення «помаранчевого режиму», який «незаконно» відібрав перемогу на президентських виборах у Віктора Януковича. Для «Нашої України» це гасло звелося до тези «Кожному — справедливість!», сенсом якої була обіцянка надати соціальну допомогу саме тим, хто її реально потребує. Соціалісти співвідносили це гасло з цінностями соціалістичної ідеології. Комуністи — з ностальгією за рівноправністю в СРСР. І, звичайно ж, БЮТ із гаслом, тепер знаним у всій країні: «Справедливість є. За неї варто боротися».

Вибори закінчилися, підсумки підбито, і ми маємо змогу оцінити, якому баченню справедливості українці віддають перевагу. Але що охоплює це поняття?

Пояснити сенс справедливості філософи намагалися з давніх-давен. Аристотель називав справедливість «найвищою з доброчесностей» — мірилом решти доброчесностей. За Аристотелем, існує два види справедливості — розподільча й урівнююча.

Перша пов’язана з перерозподілом матеріальних благ між громадянами. Відповідно до неї, обмежена кількість благ має бути розподілена між громадянами пропорційно до їхніх заслуг. Друга пов’язана з обміном: метою справедливості є зрівняння сторін, котрі беруть участь в обміні.

Девід Юм, англійський філософ XVIII ст., сформулював нову концепцію справедливості, згідно з якою, зміст і критерії принципу справедливості можуть змінюватися в дуже широких межах. Відповідно до цієї концепції, справедливість – доброчесність «штучна» (на відміну від, наприклад, милосердя, що є «природним») і передбачає згоду між членами суспільства щодо принципів співжиття. Саме відповідно до цих принципів, котрі є несталими і можуть змінюватися за згодою членів суспільства, й вибудовується концепція справедливості.

У новій філософії одна з найбільш відомих – концепція справедливості американського філософа Джона Ролза, викладена ним у книжці «Теорія справедливості».

Джон Ролз розглядає справедливість як принцип соціальної організації, відповідно до якого, вона виступає як мірило рівності і нерівності між людьми. Автор вводить два принципи: 1) кожна людина повинна володіти рівним правом стосовно широкої системи основних свобод; 2) соціальні й економічні нерівності мають бути організовані таким чином щоб: а) від них можна було очікувати переваг, доступних всім і б) доступ до вищих щаблів соціальної структури має бути відкритий для всіх.

Таким чином, справедливість – це один із принципів, що регулює стосунки людей у сфері розподілу (перерозподілу) як особистих цінностей, так і соціальних (свобода, доходи, можливості навчання та оздоровлення і т.д.).

Принцип справедливості рефлексивно регулює стосунки між людьми. Він дозволяє, по-перше, оцінювати ті чи інші ситуації, відношення і дії, ділячи їх на справедливі та несправедливі, по-друге — дозволяє реагувати на ці ситуації. Відчуття справедливості-несправедливості належить насамперед до індивідуального морального відчуття — і тільки потім можуть створюватися соціальні, владні чи культурні механізми, які встановлюють і забезпечують справедливість у масштабах суспільства і включають принцип справедливості у життєвий порядок. Цей регуляторний принцип встановлює обмеження на порядок, визначений владою. Він також працює там, де немає інших регуляторів (влади, законів, інструкцій).

Гасло досягнення справедливості володіє колосальним мобілізаційним ефектом, і невідповідність державного порядку цьому принципу неодноразово слугувала в історії людства причиною зміни суспільного ладу. Саме під цим гаслом захопили владу більшовики в 1917 році. Водночас більшовицький переворот не змінив типу соціальних зв’язків — як і при самодержавстві, справедливість в СРСР забезпечувалася вертикальною суспільною схемою, при якій особисті свободи віддаються громадянами державі в обмін на гарантії справедливості з боку держави. Сталінська модель справедливості, коли, з одного боку, кожен громадянин може досягнути найвищих щаблів у суспільстві, якщо доведе свою потрібність режиму, а з другого – всі громадяни, незалежно від посади, рівні перед цербером справедливості — НКВД, довела свою ефективність у короткостроковому часі.

Водночас гасло загальної справедливості дало потужний інструмент КПРС для реалізації своїх геополітичних зазіхань — саме під цим прапором реалізовувалися «червоні» революції в різних куточках планети.

На противагу вертикальній суспільній схемі, так званому вертикальному контракту, в розвинених демократіях діє горизонтальний контракт, що передбачає укладення суспільної угоди, учасниками якої є члени громадянського суспільства. Поняття справедливості – ключове поняття цього контракту: саме в його рамках суб’єкти домовляються про те, що є справедливим для їхнього співіснування.

Перебуваючи між Європою і Росією, Україна має змогу спостерігати нині за розвитком обох цих типів суспільних контрактів, і вибір України сьогодні на користь горизонтально-демократичного.

Російська концепція справедливості видозмінилася відносно авторитарної радянської, але нова кремлівська доктрина успішно адаптується до неї.

Гарантом справедливості в Росії сьогодні є президент. І така схема повністю відповідає ментальності пересічного росіянина — це та ж сама вертикальна схема соціальних зв’язків, яка була при самодержавстві та за радянської влади. Іншої схеми облаштування Росія у своїй історії не знала. Треба сказати, нова кремлівська еліта вміло вихопила знамено справедливості з рук лібералів і впевнено тримає його, майстерно використовуючи при цьому пропагандистську машину.

7 лютого 2006 року заступник керівника адміністрації президента Росії Владислав Сурков виступив перед слухачами Центру партійного навчання і підготовки кадрів партії «Єдина Росія» з промовою «Суверенітет — це економічний синонім конкурентоспроможності» (ґрунтовний аналіз цієї промови міститься в №13 «ДТ» за 8 квітня 2006 року), в якій чітко заявив: «Президент повертає реальний зміст слова «демократія» всім демократичним інститутам».

За словами пана Суркова, наприкінці 90-х Росія стала перед дилемою: «або олігархія, обвалюючись, потягне за собою весь народ і всю Росію, і ми потонемо разом, або вона мине все-таки як хвороба росту й відшарується, і країна піде нормальною дорогою».

Нинішня кремлівська пропаганда спрямована на позиціювання Путіна як борця за інтереси росіян з усіма типами ворогів — із внутрішніми, якими, за визначенням, у Росії є олігархи та ліберали (як політичне крило олігархії), і з зовнішніми, де Росії доводиться вести боротьбу за національні інтереси з транснаціональними корпораціями та виразниками їхніх інтересів (великими індустріальними країнами).

Таке зображення дійсності дозволяє тримати в мобілізаційному напруженні власних громадян і виправдовувати ущемлення прав особи — все, так би мовити, для фронту, все для перемоги!

А як же ж з українською справедливістю?

Україна будує (намагається збудувати) суспільство горизонтальних зв’язків. Це — надзавдання, і, без перебільшення, від успіху в ньому залежить подальший розвиток Євразії. Нині кланові склоки в Україні служать опудалом для партнерів по пострадянському табору — як приклад перманентного безладу, нежиттєздатності самої суспільної моделі. Корупція, неадекватність судів, злиття бізнесу та влади — проблеми, для подолання яких ішла на вибори президента України «помаранчева команда» і успіхи в розв’язанні яких досі залишаються скромними.

Новий тип суспільного «горизонтального» контракту має об’єднати ті різні бачення справедливості, що розділили суспільство на президентських і парламентських виборах, і стати основою для нової загальноукраїнської концепції справедливості. Чи це можливо? Чи є у нас більший вибір, ніж у Кая з історії про Снігову Королеву?

Якщо говорити про українське суспільство, то певен, що так. Поділ його на частини штучний і організований політиканами. Справедливість для виборців Донбасу і Півдня – це представлення членів Партії регіонів у владі, насамперед у центральній. І це заслужена вимога. Партія регіонів реально представляє Схід та Південь сьогодні, і рахуватися з нею й людьми, котрі її обрали, необхідно. Будь-яке намагання відсунути цю значну частину України на маргінес політичного процесу викликатиме подальший розкол суспільства. Тільки співпраця і залучення до діалогу дасть можливість поступу для держави та подальше згладження поглядів на майбутнє суспільства.

У протистоянні, що склалося між Партією регіонів та помаранчевими партіями, лідери останніх самі загнали себе в кут. Їхня «викривальна діяльність» не була результативною навіть для них — адже за «словом» має йти «діло», і бандитів садять у тюрми, а не ведуть із ними переговори. Не подіяли ці «викриття» й на виборців Партії регіонів — сьогодні вони по-справжньому ототожнюють свої інтереси з цілями партії, і популярність Партії регіонів є не результатом адміністративного тиску, а реальним відображенням прихильності громадян.

Інтрига протистояння БЮТ і «Нашої України» за прихильність «помаранчевого» електорату довела більшу адекватність гасел Юлії Тимошенко у цьому суперництві. Як уже писало «ДТ», Юлія Володимирівна відзначилася вищою ефективністю в «польовій роботі», і це дало їй ще одну значну перевагу над «НУ» — постійний канал зворотного зв’язку. Саме БЮТ вирізнив із загальної передвиборної риторики гасло боротьби за справедливість із олігархічними кланами на користь простого громадянина, і саме тут позиції «НУ» видавалися блідими. «Любі друзі» так і не змогли повністю обілити свої імена після відомих звинувачень, а принцип «не спійманий — не злодій» у політиці не діє.

Справедливість, за яку голосували «помаранчеві» виборці, — це питання врахування їхніх думок у житті суспільства, це продовження боротьби за ідеали помаранчевої революції. «Фальсифікаціям — ні!», «Ні — брехні!» — так звучали ці заклики, і означали вони, що громадяни не збираються бути пасивними спостерігачами при укладанні внутрішньокорпоративних корупційних угод кучмістської олігархії.

Але, поспостерігавши за діями деяких «нових-старих» чиновників, розумієш, що самі-то вони не дуже вірили у проголошувані принципи. Для них це було всього лише передвиборною технологією. Їх не влаштовувала реалізована при Кучмі «корпоративна угода», учасниками якої вони не були, і завдання, яке перед ними стояло в ході президентських виборів, — переписати цю угоду під себе. Але джин, якого вони випустили з пляшки, — народне невдоволення, здатен змінити самі принципи формування суспільних угод у країні.

Учасникам коаліційної угоди в парламенті сьогодні слід пам’ятати головне — вони не є власниками пакетів із визначеною кількістю голосів, вони просто представляють справжнього власника — народ, і в їхніх інтересах побудувати домовленість між собою так, аби справжній власник корпорації під назвою «Україна» повірив, що його справедливі інтереси враховано, а його представники на переговорах – чесні як перед власником, так і між собою.

В укладенні та виконанні цієї нової суспільної угоди, «горизонтального контракту», зовнішнім відображенням якого є коаліційна угода, стає необхідною участь арбітра. І тут виникає нове розуміння ролі президента.

Учасники угоди з усією очевидністю повинні прийти до висновку, що при однакових можливостях, з тим рівнем довіри, який між ними панує, без участі «третейського судді» реалізувати угоду, дотримуючись стосовно кожного з учасників принципу справедливості, не вдасться, і участь незаангажованої сторони у цьому процесі незамінна.

Президент повинен сьогодні забути про свою партійну належність. Позаяк інтереси країни вищі за інтереси якоїсь однієї політичної партії, він має бути над корпоративними інтересами учасників коаліції. І добре було б, щоб усі учасники політичного процесу усвідомили: інше ім’я справедливості сьогодні — компроміс.