«Грантоїди» чи цеглинки громадянського суспільства?

Громадські організації, або як їх ще називають «неурядові» (скорочено НУО), є формою самоорганізації громадян. Цілі таких організацій можуть набувати величезного спектра значень і залежать від засновників. Це може бути як об’єднання за інтересами, хобі чи спортивними вподобаннями (саме такі НУО були поширені в СРСР), так і організації, завданням яких є вплив на економічну політику окремих суб’єктів (як профспілки), регіону чи держави в цілому (наприклад, спілки підприємців). Найголовніше, що вирізняє неурядові організації, — це неприбутковість, на відміну від бізнесу, і непідпорядкованість державній бюрократії.

Історія НУО в країнах «розвиненої демократії» бере свій початок від ремісничих спілок в середньовічній Європі та купецьких союзів, що усвідомлювали спільність своїх інтересів в контактах з урядами, а також необхідність координації дій при веденні економічної діяльності. Такі спілки, крім діяльності, спрямованої на досягнення цілей її членів, займалися також і меценатством.

Великого розвитку об’єднання громадян набули в Північній Америці, де при колонізації материка люди змушені були покладатися лише на себе та на сусідів, а тому такі завдання, як побудова церкви, школи, лікарні вирішувалися громадою.

Ідея неформального об’єднання громадян дістала свій розвиток в лібертаріанській моделі суспільства, про життєздатність якої тривають дискусії з 50-х років минулого століття. Ця модель була створена на противагу існуючій на той час комунітарній моделі, що розглядала відносини в суспільстві як комплекс жорстких зв’язків у різних ієрархіях (кланах, класах, партіях), участь в яких мала на меті протиставлення себе «чужим»; та ліберальній моделі, де основна роль відводилася homo economicus — освіченому споживачу, наділеному правами, що охороняються державою, — в якій протиставлялися публічний і приватний сектори.

Лібертаріанська модель виділяє в соціальних відносинах «третій сектор», який є проміжною формою організації між владою та ринком і будується на добровільній основі. В цьому сенсі неурядові організації і є представниками «третього сектору», який стає незамінним елементом сучасного громадянського суспільства.

З метою вдосконалення ліберальної моделі громадянського суспільства на Заході нині ведуться активні дослідження, і саме організаціям «третього сектору» при цьому відводиться ключова роль. Вважається, що завдяки «третьому сектору» в суспільстві можуть з’явитися соціально активні громадяни, залучені в різні соціальні структури, котрі сповідуватимуть загальні гуманістичні ідеї свободи і добровільного співробітництва, більш широкі, ніж поняття свободи членів ідеологічних кланів чи вільного ринку.

На сьогодні одним із індикаторів, за яким оцінюється розвиток громадянського суспільства в окремій державі, є залучення його членів до діяльності неурядових організацій. Це і волонтерська діяльність, обсяги економіки якої, за оцінками фахівців, в провідних індустріальних країнах можна порівняти з бюджетоутворюючими галузями; це і фінансування громадянами за рахунок пожертв неурядових організацій.

Розвинутість «третього сектору» сьогодні показує наявність в країні політичного середнього класу, який усвідомлює свою причетність та відповідальність за життя суспільства й держави. Країни, котрі навчилися відповідним чином організовувати та використовувати цю суспільну енергію, мають більші можливості і перспективи розвитку в глобальному світі.

Проблеми, які вирішують організації «третього сектору» в демократичних суспільствах, вже давно вийшли за рамки лобіювання інтересів вузьких суспільних груп. На сьогодні діяльність неурядових організацій спрямована на здійснення кількісних та якісних суспільних змін в різноманітних областях життя — таких, наприклад, як здоров’я, демографія, регіональний розвиток, освіта та інші. Тобто все, що не може бути предметом комерційної діяльності, і де діяльність держави не є ефективною, а потребує суспільної ініціативи.

В країнах «розвиненої демократії» на сьогодні створено систему фінансування та оцінки діяльності неурядових організацій, і при вивченні та роботі над змінами щодо тих чи інших суспільних проблем держава та бізнес найчастіше користуються послугами саме «третього сектору».

Без перебільшення можна сказати, що сучасне суспільство збудоване на принципах здорового суперництва, потребує наявності такого механізму, як «ринок» неурядових організацій, і без наявності конкуренції на цьому «ринку» суспільний прогрес багато втратить.

Разом з тим необхідно розуміти, що, як і звичайний ринок комерційних послуг і товарів, «ринок» неурядових організацій потребує ефективних засобів оцінки та прозорості інформації при доступі до ресурсів, і якщо в бізнесі цими засобами виступає норма прибутку і антимонопольне законодавство, то подібні інструменти мають бути і для організацій «третього сектору».

З початком розвитку демократичних процесів у посткомуністичних суспільствах на їх терени прийшли міжнародні фонди-донори, місією яких є поширення ідей демократії в світі.

Вони стали першими, хто почав фінансувати організації «третього сектору» в Україні, і вони ж були тими, хто запровадив поняття проектного менеджменту в неурядові організації, систему оцінки їх діяльності.

Відтоді вже профінансовано велику кількість проектів, спрямованих на побудову громадянського суспільства в Україні, а також на розвиток неурядових організацій — це і навчання для українських членів неурядових організацій по управлінню організацією, пошуку фінансування на громадські ініціативи, обмін досвідом між членами неурядових організацій з нашої країни та країн близького і далекого зарубіжжя. Такі ж навчальні заходи відбувалися і для українських чиновників та представників бізнесу.

Міжнародні фонди-донори побудували систему фінансування «третього сектору» в Україні і запровадили принципи оцінки діяльності по виконанню громадських проектів. Фактично завдяки їм в Україні діє більшість неурядових організацій, діяльність яких торкається найрізноманітніших сфер життя — від регіональної політики до допомоги неповноправним громадянам.

За ці роки в Україні сформувалося співтовариство громадських організацій і їх діяльність вже має вплив на суспільні події.

Однак постає питання — наскільки ефективним є середовище фінансування, сформоване міжнародними фондами-донорами, та наскільки ефективно організації українського «третього сектору» вирішують завдання, що стоять перед українським суспільством нині?

Українські неурядові організації, як і на початку свого становлення, фінансуються головним чином з іноземних джерел, і на сьогодні так і не вдалося сформувати національну систему фінансового живлення «третього сектору».

В країнах–лідерах демократичного розвитку, відповідно до прийнятих норм, вважається нормальним співвідношення часток у бюджеті неурядових організацій, при якому 1/3 фінансування припадає на оплачувані послуги самої організації, 1/3 — кошти, отримані за рахунок грантів (як з державного бюджету, так і від фондів-донорів), та 1/3 становлять пожертви від бізнесу.

Що ж стосується України, то структура фінансування наших неурядових організацій має дещо викривлений характер. В середньому не менше 80% у фінансуванні наших неурядових організацій становлять кошти міжнародних фондів-донорів.

Цьому є ґрунтовне пояснення — саме завдяки фінансуванню цих фондів створився і запрацював в Україні «ринок» неурядових організацій, саме завдяки цим коштам ми маємо нині в штаті громадських організацій кваліфікованих незаангажованих експертів; саме завдяки цьому фінансуванню велика кількість наших урядовців, науковців та інших представників «інтелектуальної праці» отримала змогу долучитися до напрацювань своїх закордонних колег, зокрема і через навчання та поїздки з обміну досвідом.

Слід зазначити, що стратегія фінансування міжнародними фондами нашого «третього сектору» в переважній більшості спрямована на підтримку короткотермінових (з терміном виконання до року) проектів з бюджетами, що передбачають використання не більше 10% коштів на потреби організації–виконавця проекту. Решта суми повинна цільовим призначенням йти на виконання самого проекту.

Очевидно, така схема передбачає, що бюджет організації формується за загальноприйнятими в світі стандартами, і організація володіє необхідними коштами для підтримки власного функціонування.

Та на нашій практиці все виглядає трохи інакше, і тому питанням виживання стає вміння «відмити» з грантових коштів необхідну для існування неурядової організації суму.

В той же час, оскільки проекти є короткотерміновими, то отримавши фінансування для реалізації одного проекту, менеджери наших неурядових організацій, не зволікаючи, переходять до написання нової проектної заявки — адже в умовах жорсткого конкурсу вигравати гранти в середньому вдається один з десяти, а отже треба написати з десяток заявок на конкурс, аби отримати кошти на одну.

Така ситуація стає подібною на біг білки в колесі — деколи доводиться жертвувати виконанням реального, вже профінансованого проекту, замінюючи його на банальну здачу звітів.

Якщо на етапі формування «третього сектору» в Україні така ситуація була загалом прийнятною і сприяла ще тільки народжуваному середовищу громадських організацій, то нині вона бачиться неефективною.

В умовах обмежених ресурсів, коли частина менеджерів неурядових організацій, присутніх на цьому «ринку» вже порівняно тривалий час, володіє більшою від початківців кваліфікацією та напрацьованими контактами, ці переваги роблять їх та організації, що вони представляють, практично «над» конкуренцією за кошти донорів. Разом з тим вся їхня кваліфікація, знання та праця йдуть на боротьбу за отримання цих коштів, і реальні суспільні зміни в українській громаді — далеко не головне завдання, яке вони ставлять перед собою.

Така ситуація не сприяє формуванню позитивного образу неурядових організацій в суспільстві, на адресу яких часто можна почути зневажливе «грантоїди».

Та чи винні в цьому лише неурядові організації, і яким же чином виправити ситуацію? Як ефективно використати ресурс громадських організацій та спрямувати суспільну енергію в конструктивне русло?

Одним з головних винуватців ситуації, що склалася, є влада. Адже не можуть громадські організації працювати над вирішенням суспільних проблем в той час, коли ці проблеми не усвідомлені ні державою, ні бізнесом — саме вони мають виступати головними замовниками роботи неурядових організацій.

Є в такій ситуації також частка вини самих НУО, які не ставлять за мету працювати над найбільш актуальними для суспільства проблемами, а орієнтуються на кон’юнктурні теми, заявлені на конкурсах міжнародних фондів.

Та все ж складається враження, що на сьогодні сама система функціонування українського сектору неурядових організацій вже не відповідає завданням поточного моменту.

Суспільство має усвідомити і оцінити той потенціал третього сектору, що сформувався завдяки допомозі міжнародних донорів, і сформувати свою, національну, а в перспективі і регіональну систему живлення неурядових організацій. І головне — не треба вигадувати велосипед, система, організована завдяки іноземним грантам, вже функціонує, потрібно лише навчитися використовувати організовані в ній механізми і її потенціал.

Яким же чином це зробити?

Найкращий шлях — це створення національного агентства за прикладом міжнародних агентств з розвитку — наприклад, USAID (United States Agency for International Development), CIDA (Canadian International Development Agency), — але діяльність якого була б спрямована на внутрішні завдання, а не на зовнішні, як в цих організацій.

Варто вивчити їхній досвід фінансування проектів громадських організацій та адаптувати його до українських умов, форми звітування, методи, оцінки ефективності виконання проектів. І найголовніше — потрібно створити механізми наповнення коштами фонду цього агентства. Це, зокрема, може бути частка коштів від приватизації, пожертви бізнесу, відрахування з бюджету.

Можливо, комусь здасться, що це пропозиція ще одного способу розтрати коштів платників податків, та однак слід усвідомити — йдеться про структуру, яка забезпечить використання ресурсу громадських організацій на потребу держави. Ресурсу якісного та ефективного, що практично нині не задіяний в державних програмах.

Ще одна причина створення такого агентства — можливість комунікації з міжнародними донорськими організаціями і вироблення спільної політики з ними, а також контактування з міжнародними бізнескорпораціями щодо залучення коштів на фінансування пріоритетних для українського суспільства завдань.

Створення агенції також дозволить налагодити діалог в трикутнику влада—громадські організації—бізнес, а це дуже важливо нині, бо молодий український бізнес ще тільки приходить до розуміння своєї суспільної ролі.

Початком на шляху створення такої структури могло б бути проведення форуму за участю чільних представників політичних структур, бізнесу та громадських організацій, в рамках якого було б вироблено стратегію діяльності майбутнього українського агентства з суспільного розвитку.

Звичайно, важко сказати, як в подальшому розвиватиметься діалог між владою та громадськими організаціями, та очевидним нині є те, що розвиток сектору громадських організацій підійшов до деякої межі, і саме в руках влади сьогодні є можливість зробити так, щоб ця межа була перейдена і громадський сектор вийшов на новий рівень, на якому всі три сектори (влада, бізнес та громадські організації) запрацювали б задля спільної мети — майбутнього України.