Вісник призначення України

Шляхетний ідальго в наших широтах не конче має боротись із вітряками. Він може вже після жовтневої 1917 року бути апостолом селянського аристократизму і за умов польського панування на Волині утверджувати ідеї української державності. Будити національну гідність не легше, ніж воювати з сукновальнею. Коли всі навколо стають лівими, один залишається правим!

І В’ячеслав Липинський з села Затурці хоче організувати в Європі «Союз визволення України» і до кінця життя б’є тривогу: «Гине всією силою молодості моєї улюблена Вільна, Незалежна, Велика Україна. Гине, бо немає до неї істинної любові…»

Після катаклізмів Першої і Другої світових воєн хто вже пам’ятає імена тих розумних панів, які вміли жити так, щоб і вовки ситі… І хто згадає добрих радників?..

Але чомусь уся Волинь і Україна, і Польща пам’ятають шляхетного ідальго Липинського… Могила його, згладжена більшовицьким бульдозером, відновлена, усе село святкує 125-ту річницю з дня його народження, в його костелі правиться меса з участю і католиків, і православних, на місці його поховання відбувається багатолюдне віче. А сільська поетка Галина Ушакова оспівує своє село на Турії-річці:

Тут синь небес і голубінь ставка

Перетікають в річку тихоплинну,

Що знала і малу Тулевичівну,

І юного Липинського Славка.

На сторожі історичної пам’яті, на фатальних роздоріжжях України стоїть і стоїть той Дон Кіхот Славко!

Над Україною ХХ ст. збиралися і чорні хмари, і легенькі просвітки. Уже давно затоптано Переяславські угоди 1654 р. між Україною і Росією як між двома державами. Жандармська Росія жорстоко переслідувала ідею українського сепаратизму і визнавала тільки Малоросію як складову «єдиної неділимої» Росії. Тим часом заговорили про свою незалежність не тільки література і культура, але й громади і, навіть, православна Церква…

Національний рух — то тільки початок формування нації. В час перед революцією 1917 р. гостро відчувалася тривога національного пророка Шевченка за свою батьківщину: «Як в огні її окраденую збудять».

Для Росії було великою несподіванкою, що Україна відокремилася і що знайшлося достатньо національної інтеліґенції, щоби утворити свій уряд.

Але Україні, яка славилася як «житниця Європи» з працьовитим, традиційно консервативним народом, бракувало національно свідомих громадян, готових побудову своєї держави поставити за найвищу мету. Майже вся інтеліґенція була соціалістичною. А це половинчастий елемент у боротьбі за незалежність. Бракувало таких, як польський соціаліст Пілсудський, котрий «зійшов із поїзда «соціалізм» на станції «незалежність».

Україна була найбільшою у Європі країною, що не здобула національної незалежності в результаті Першої світової війни. В умовах зтероризованої підбільшовицької України не було свободи слова, щоб аналізувати причини поразки.

В умовах Західної України (під Польщею) реакція на поразку була гострою і радикальною.

У 20-ті роки виділялися дві визначні постаті політичних мислителів, які створили свої концепції дальшої національно-визвольної війни.

Найбільш впливовим був ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов, родом з Південної України, в минулому соціаліст-марксист, що було характерно для дореволюційної інтеліґенції.

Менш впливовим, але потужнішим як мислитель і теоретик українського консерватизму, був В’ячеслав Липинський, волинянин, українець польського шляхетського походження. Він був переконаним українським патріотом-державником, залишаючись при цьому в шляхетському стані і при своїй римо-католицькій вірі. Обидва в роки української державності очолювали українські посольства, Липинський у Відні, Донцов у Берліні.

Для багатьох було очевидним, що слабкість Української революції 1917-1920 років, буржуазної за своїм характером, полягала в політичній недолугості соціалістичного керівництва.

Не можна сказати, що українські соціалісти були близькими до більшовицьких, соціал-демократів. Але не можна заперечити, що соціалістичні ілюзії не давали їм духу зупинити поїзд до соціалізму на станції «Україна». Ця половинчаста свідомість не давала духовних сил абсолютно зосередитись на побудові незалежної Української держави.

Донцов і Липинський були антидемокра­тами, що легко зрозуміти в контексті більшовицької демагогії, яка поєднувала демократію з диктатурою. Однак у Липинського в принципі не було місця для такого поняття. В його ідеалістичній класократичній концепції влада має належати гетьманові з конституційно-демократичною формою правління. Провідну верству він називає «аристократією», і це може бути також верства селянська чи робітнича. Класократія забезпечує рівновагу між владою і свободою.

Демократію, за Липинським, характеризує порушення рівноваги між владою і свободою. Необмежений демократичний індивідуалізм підкопує в суспільстві основи дисципліни і правопорядку. Роздрібнення партій позбавляє їх почуття політичної відповідальності.

Класократія вироджується в демократію, а вже ту доконує охлократія з абсолютним пануванням войовничих непродуцентів та з цілковитим придушенням свободи та самодіяльності громадянства. Ця бюрократична сила, що перетворює громадянство на пасивну юрбу, насправді є диктаторською владою не юрби, а пануванням над юрбою. Це і старі деспотії, і фашизм, і більшовизм, а нині яскравий образ її бачимо у зовсім чужій охлократії «регіонів».

Учення Липинського про «провідну верству», що символізує тяглість і надкласовий характер державної влади, ігнорувало реальність комуністичної революції як тимчасової хвороби.

Сьогодні воно набуває актуальності за умов, коли інспірована з-за кордону охлократія розхитує основи молодої Української держави.

Нині постає запитання: як міг Липинський після більшовицької революції, в середині 20-х років, писати — «Усе питання в тому, чи основний і найсильніший в Україні хліборобський клас потрафить стати класом консервативним, тобто чи виділить він з себе настільки сильно і добре зорганізовані державотворчі і войовничі елементи, які своєю силою зуміють зорганізувати цей клас і стати в той спосіб опорою, наріжним каменем, для будови Української Держави».

Звичайно, тоді була надія на крах комунізму. Але і Кремль тоді сприймав селянство як силу національно-консервативну, розпочавши з ним війну не на життя, а на смерть, і довівши її до геноциду 1933 року. Тоді ж було доконано руїни Православної церкви, якій В’ячеслав Липинський відводив особливу роль у становленні Української держави і в княжі часи, і в епоху Гетьманщини, і в нові часи.

«Тільки тоді, коли життя матеріяльне, державне, керується незмінними і вищими од людських законами Бога, і коли віра в Бога і в любов до Нього не дозволяють людям знайти всю ціль свого існування в матеріяльному, земному, тілесному, можна весь час в людській матеріяльній боротьбі поширення життя, за владу, за державу, містичне захоплення піддержувати». Цій творчій силі ідеалізму Липинський протиставляє усякі сучасні «оптимістичні ілюзії соціялістичного, націоналістичного, демократичного чи ще якогось іншого «земного раю».

Історичний досвід ХХ століття підтвердив справедливість суджень Липинського, настільки ж актуальних сьогодні — суджень про незалежну від держави церкву, яка має авторитет і голос у суспільстві, бо нагадує про зобов’язуючі неперебутні істини. Ця авторитетна, духовно виражена інстанція і формує правлячу верству, культивуючи найвищі надматеріальні цілі, оберігаючи моральні цінності. Ми віками боролися за волю, як за абсолютну цінність. Але ж найвища цінність — свобода, якщо вона без найвищої мети і без відповідальності, легко вироджується в слугу людських слабкостей. І тут приходить на допомогу та релігія, яка ставить на перше місце Закон і страх Божий.

«Релігія і церква, яка своїми обов’язуючими для всіх наказами моралі обмежує свободу, релігія, яка не дозволяє свобідно ошукувати, брехати, визискувати, грабити; релігія, яка наказує слухати авторитетів і здержувати свої егоїстичні зажерливі інстинкти; релігія, яка проповідує найбільше зусилля в боротьбі зі злом і кличе до жертви та посвяти для цілої громади, така релігія не вигідна тим, для кого інтерес і вигода стоять понад усім. Вони воліють мати церкву залежну і слухняну».

Цікаво, що такого самого висновку на схилі віку життя дійшов суперник В’ячеслава Липинського Дмитро Донцов, який починав із соціалізму й атеїзму. Блискучий журналіст і публіцист, він мав колосальний вплив на розвиток національного руху в Україні. Його можна назвати будителем національного руху і проповідником чинного націоналізму — в філософському ключі Шопенгауера і Ніцше.

В’ячеслав Липинський не мав безпосередньо глибокого впливу на розвиток національно-визвольного руху. Однак він як учитель строгого політичного мислення нагадував незмінні істини, історичні константи і найвищі вартості, з якими не повинно розминутися жодне покоління, що несе спадщину минулого. Тому такі сезонні віяння, як комунізм, фашизм, нацизм він розпізнавав у зародку як історичні нарости і хвороби часу — і наперед застерігав проти них.

«Крім релігії, немає іншої сили для поборення соціяльної і моральної анархії», — нагадує він і нашим творцям ліберальної демократії. Однак йдеться не про використання релігії, а про імперативний дух християнської етики, про силу духовну, яка освячує своїм авторитетом діла відповідального правителя.

І ще один дуже актуальний і дискусійний сьогодні акцент: «Творити владу можуть тільки люди моральні, тобто люди, які глибоко всіма фібрами своєї душі вірять, що те, що вони творять, є правда, є добро. Люди, які своє особисте життя зв’язують з перемогою тільки правди…»

Такі аксіоми треба постійно нагадувати, особливо в часи морального розм’якшення і безтурботності, що покладають надію лише на родючий грунт і попутний вітер. Ми схильні забувати, що держава і нація — це продукти волі і творчості, тобто максимальних зусиль і надособистих цілей.