ВИРОСТИТИ ДРУГА

З якою метою ми виховуємо дітей? Щоб вони змогли реалізувати те, що не вдалося нам? Щоб виросли не гіршими за інших і за них не було соромно перед друзями і сусідами? Або ж щоб змогли найповніше реалізувати власну ідею, максимально адаптуватися в навколишньому соціальному середовищі, стати щасливими?

Мене завжди вражали взаємини Наталки з 10-річною донькою Маринкою. Ніякої строгості, зверхніх посмикувань і зауважень, висловлювань на зразок «Як я сказала, так і буде!». Наталка ніколи нічого не забороняла дівчинці категорично, лише попереджала, які в того або іншого вчинку можуть бути наслідки. Вона вважає, що Марина має навчитися приймати рішення самостійно, зваживши усі «за» і «проти». Тільки так вона набуде необхідного життєвого досвіду.

— Звичайно, я за неї дуже тривожуся, але який сенс постійно забороняти й контролювати? Якщо я бачу, що Маринка збирається зробити щось усупереч моїм попередженням, то пропоную зробити це разом. Оскільки ми друзі, то вона ніколи не відмовляє.

— Тебе так виховувала мама?

— Не зовсім, але в нас з нею теж із самого дитинства склалися дуже близькі стосунки. До того ж, у мене перед очима два досить сумних приклади того, до чого призводить зайва опіка. Перший — це моя подруга Іра.

Її мама, Ганна Іванівна, що називається «фанатична мамця», завжди педантично виконувала все, що потрібно робити з дитиною: по годинах годувала, водила гуляти, вкладала спати. Постійно стежила, щоб донька все робила так, як сказала мама, суворо реагувала на кожну хибу у поведінці, забруднену в пісочниці сукню і неприбрані іграшки. Весь вільний час Ганна Іванівна цілком присвячувала доньці: водила в театри і музеї, на заняття з англійської й у музичну школу. Іноді до ночі шила карнавальний костюм. Тільки Ірі це не було потрібно: «Краще б мама хоч раз сіла й поговорила зі мною відверто. Можливо, тоді я була б зовсім іншою і не зробила б у житті тих помилок, за які тепер розплачуюся. Знаєш, раніше я цього просто не розуміла, а зараз бачу, якою самотньою була всі ці роки».

Самотність може згубно впливати на інтелектуальний розвиток людини, її пам’ять. Головний ворог останньої, стверджує американський учений Брюс Маквін, — «почуття безнадійності, безпомічності, розпачу і депресії», що неминуче виникає, коли дитина, та й дорослий, почувають себе нікому не потрібними, безпомічними перед якоюсь нерозв’язною, на їхній погляд, проблемою. А потрібно всього лиш — приятельська підтримка і схвалення близького.

— Я чула, психологів сьогодні більше тривожить не проблема «фанатичних мам», а недолюблених дітей. Одним батькам практично немає діла до своїх чад — вони стурбовані товщиною сімейного гаманця. В інших є і час, і бажання займатися малюком, але замість вивчення і збагачення його внутрішнього світу вони намагаються побільше «напхати» його знаннями. У результаті — розвинений інтелект і порожня душа.

— У мене абсолютно немає часу водити дитину в різні студії. З півроку нею займається нянька — довелося терміново вийти на роботу. Але я намагаюся використовувати кожну вільну хвилинку, щоб поговорити про її проблеми, поділитися своїми, іноді навіть просити поради — адже ж вона в мене вже велика! Найулюбленіший наш час — підготовка до сну. Я нарешті закінчую з домашніми справами і можу разом із Маринкою забратися на диван і почитати книжку або подивитися журнал мод. Звісно, я тишком-нишком намагаюся її виховувати — на прикладі героїв улюблених книг, фільмів або наших знайомих.

До речі, цікава деталь. Розмовляючи зі своїми подругами, я з’ясувала, що більше спілкуються зі своїми дітьми саме працюючі мами. Вони розуміють, що часу в них мало, і намагаються використовувати його з найбільшою віддачею.

— Невже ти не боялася лишати таку крихітку з нянькою?

— Дуже боялася. Перший час постійно смикалася, щопівгодини дзвонила додому. Потім поступово заспокоїлася: нянька в нас досвідчена. Якщо що, вона сама мені зателефонує. І потім, рано чи пізно мені все одно довелося б шукати няньку або віддавати до ясел, так нехай відразу звикне не триматися за мою спідницю.

Мій двоюрідний брат Владик, наприклад, і в 40 років звик в усьому покладатися на маму. З одного боку, він її вже ненавидить за постійну опіку, а з іншого боку — кроку без неї ступити не може. Скільки я пам’ятаю свою тітку, вона постійно тероризувала Влада, перевіряла, чи тепло він одягся, як застелив постіль і навіть температуру води у ванні для купання.

Одружившись, він переїхав у квартиру дружини і, здавалося, назавжди позбувся материнської опіки, що, природно, не могла не обтяжувати. Але сімейне життя не вдалося. Стати надією й опорою для дружини і маленької доньки він не зумів. Почалися скандали і тривалі запої, що закінчилися розлученням. Влад повернувся до матері. Майже всю свою мізерну зарплату він пропивав і витрачав на цигарки, надаючи матері право утримувати його і повністю обслуговувати. А у відповідь на справедливі закиди нещасної жінки почав і взагалі піднімати на неї руку, мабуть, як помста за невдало сформоване життя.

Як на мене, батьки повинні бути для дитини не вимогливими менторами, а мудрими досвідченими друзями, завжди готовими прийти на допомогу. Повинні не оберігати дитину від життєвих складностей і прикростей, а пояснити, як їх перебороти з найменшими втратами.

У чому ж природа гиперопіки? Чи можна, а головне, чи потрібно позбуватися від страхів за власну дитину? З такими запитаннями я звернулася до заступника директора Інституту психології ім.Г.Костюка, кандидата педагогічних наук Сергія Болтивця.

— Є така психологічна закономірність: людина, яка почуває, що не реалізувала себе в житті, намагається реалізуватися в дітях. Причому чекати довго не хочеться, і такий батько мало не щохвилини намагається пересвідчитися, наскільки зараз, у даний момент дитина близька до ідеалу.

Подібний фанатизм більше властивий жінкам, оскільки саме вони виконують у сім’ї охоронну функцію. Причому матері від 20 до 36 років (межі, природно, умовні) рішучіші, твердіші та вимогливіші, більше орієнтовані на даний момент.

Більш зрілі матері здатні відкладати втілення своїх вимог на пізніший термін. У процесі старіння звужується коло соціальних контактів і, як наслідок, підвищується цінність дитини, бажання втілити в ньому ідеальний образ.

Конфлікт у тому, що сенс життя не можна передати — у кожного він свій. Надуманий образ може легко зруйнуватися, у результаті чого відбудеться психотравматизація і матері, і дитини.

З іншого боку, у критичних ситуаціях батьківський фанатизм — це природна закономірність, інстинктивне бажання зберегти нащадка. І з цим нічого не можна вдіяти.

— Коли можна привчати дитину до самостійності?

— Має бути межа самостійності. Якщо дитина опанувала яку-небудь дію, то допомагати їй в цьому вже не потрібно, інакше виникає конфлікт, адже в малюка вже є свій власний досвід, який він намагається захистити, намагається змінити колишні взаємини з батьками.

— І все-таки навіть дуже грамотні й надто педагогічно «підковані» мами тривожаться про дітей по дрібницях, «смикаються» на роботі, уявляючи собі найнеймовірніші ситуації.

— Якщо мати постійно думає про погане, то це дійсно може статися. І ніякої містики тут немає. Чуючи цілий час про сумний результат розвитку подій, дитина підсвідомо вибирає саме таку лінію поведінки.

Потрібно думати про хороше і проектувати події в позитивному плані. Якщо, наприклад, мама взяла няньку для маленької дитини, але не довіряє їй, то в остаточному підсумку нянька образиться, у неї не буде стимулу добре доглядати за дитиною (все одно не довіряють!) і може трапитися те, що мама собі напридумувала.

Звісно, батьки обов’язково повинні переживати за дитину — цим вони ще разом обмірковують безпеку її існування. Але потрібно знайти міру тривожності. Спробувати, приміром, уявити саме неймовірне і жахливе, тоді включається механізм психологічної самооцінки і людина говорить: «Ні, це вже занадто!».