Віллі Брандт: політик, який став великим... схиливши коліна

Здійснення мирного співіснування є для західних демократій найсуворішим випробуванням.

Віллі Брандт

Ранком 13 серпня 1970 року на катері, що йшов з північної сторони до Севастополя, практично кожний чоловік середнього чи старшого віку тримав у руках «Правду» або «Известия», уважно вчитуючись у газетні рядки. Врешті хтось із них промовив: «Невже війни таки не буде?». Це те, що автор, тоді ще підліток, бачив на власні очі.

Напередодні в Москві між Радянським Союзом та Федеративною Республікою Німеччини було підписано договір, згідно з яким німці офіційно визнавали непорушність кордонів, встановлених у результаті Другої світової війни, зокрема кордон по Одеру—Нейсе, і назавжди відмовлялися від застосування сили чи погрози застосувати силу з метою повернення втрачених після війни територій, де перед тим упродовж століть жили мільйони їхніх співвітчизників. І всіх тих німців 1945 року було жорстоко вигнано з домівок, незалежно від ступеня особистої підтримки кожним з них нацистського режиму та участі в злочинах гітлерівців. Чверть століття, до 1970 року, уряд Західної Німеччини стверджував, що юридично Німецький рейх існує в кордонах 1937 року. І чверть століття мільйони людей у Радянському Союзі, Польщі, Чехословаччині жили в очікуванні нової війни, яка знову може початися з німецької землі, як і дві попередні.

Щоб підписати такий договір, як Московський, котрий якщо не повністю виключав, то принаймні дуже зменшував імовірність розв’язання третьої світової, будь-який німецький політик повинен був мати неабияку мужність. Адже потрібно було відверто сказати мільйонам своїх співвітчизників, що вони ніколи вже не повернуться до своїх домівок і мають полишити будь-які надії на це. І Німеччина народила такого політика. Це був Віллі Брандт.

Як Герберт Фрам став Віллі Брандтом

18 грудня 1913 року в старовинному ганзейському «місті семи веж» Любеку на Балтиці 19-річна Марта Фрам народила позашлюбну дитину. Хлопчик отримав ім’я Герберт-Ернст-Карл.

За кілька років перед цим його дід Людвіг Фрам, «спадковий» безземельний селянин, наймит з аграрного Мекленбурга, здійснив справжній соціальний злет: будучи вже 40-річним вдівцем, навчився керувати ваговозом, що його поміщик купив для свого маєтку, а через певний час переселився разом із дітьми до найближ­чого великого міста — Любека, де влаштувався працювати водієм ваговоза. На час народження сина Марта Фрам працювала продавщицею в крамничці споживчої кооперації, організованої Соціал-демократичною партією Німеччини (СДПН). І це було аж ніяк не випадково — її батько і сама вона були переконаними соціал-демократами, партійними активістами. Досить сказати, що через кілька років Людвіг Фрам, водій із початковою освітою, став «за сумісництвом» головним редактором міської соціал-демократичної газети.

«Про батька мені нічого не розповідали ні мати, ні дід, у якого я виріс, — згадував через багато років канцлер Німеччини. — Само собою зрозуміло, що я не питав про нього. А оскільки він, як було очевидно, нічого не хотів про мене знати, я і згодом не вважав за можливе розшукувати батькові сліди». Проте через багато років, коли хлопчик-безбатченко став політиком загальнонаціонального масштабу, жовта преса дуже зацікавилася «таємницею» його походження. Серед приписуваних йому журналістами батьків були і мекленбурзький барон, і відомий диригент, і лідер любекської організації соціал-демократів Юліус Вебер, який приїхав до цього міста, коли Гербертові було вже вісім років. Коли ж якась газета «абсолютно достеменно з’ясувала», що батьком Герберта, на той час уже Віллі Брандта, був «болгарський комуніст Владімір Погорєлов» (попри те що 1913 року в Болгарії ще й близько не було Комуністичної партії, а «Владімір Погорєлов» — ім’я та прізвище аж ніяк не болгарські, а суто російські), терпець йому урвався. Він звернувся до матері і та повідомила, що його батько — Йон Мьоллер із Гамбурга. Лише 1961 року правлячий бургомістр Берліна отримав листа від свого гамбурзького кузена, сина батькової рідної сестри. Той повідомляв, що Йон Мьоллер від народження до смерті жив у Гамбурзі, на фронті під час Першої світової був тяжко поранений, став інвалідом, проте аж до пенсії працював бухгалтером. До самої своєї смерті 1958 року Йон періодично згадував, що в нього є син в Любеку, усе збирався зв’язатися з ним, проте так нічого для цього й не зробив…

Ледве хлопчик навчився ходити, дід відвів його до дитячої секції робітничого спортивного товариства. А згодом він став ще й членом робітничого клубу мандоліністів. У віці 15 років Герберт опублікував свою першу газетну статтю, в якій закликав молодих соціалістів не «гаяти час на безглузді ігри й танці», а «активно готуватися до майбутньої участі в політичній боротьбі». Освіту здобував спершу в початковій школі, потім у реальному училищі. Його успіхи в навчанні були вражаючими, тож завдяки підтримці одного з учителів, а також діда, який мріяв, щоб улюблений онук досягнув у житті більшого, ніж він, Герберт 1928 року зміг продовжити навчання в найкращій у місті гімназії Йоганеум. Саме тоді мати вийшла заміж за муляра з Мекленбурга, а онук остаточно переселився до діда. У гімназії Герберт опанував літературну німецьку мову (вдома розмовляли нижньонімецькою говіркою). «То був важливий етап у моєму житті, — згадував згодом Брандт. — Уперше я опинився якщо не в ворожому, то напевне в чужому для мене світі» (як з’ясувалося, він був єдиним (!) хлопцем з робітничої родини на цілу гімназію). Проте молодий Фрам ніяких комплексів з цього приводу не відчував. 1930 року, 17-річним, став членом СДПН, а серед однокласників дістав прізвисько Політик.

Під час Великої кризи 1929—1933 років Німеччина переживала глибоке падіння життєвого рівня більшості населення, до влади рвалися дві тоталітарні партії — нацисти і комуністи. Політична система Веймарської республіки довела свою неефективність, більшість молоді розчарувалася в традиційних демократичних партіях — буржуазних та Соціал-демократичній. Не став винятком і Політик. Він не приймав ідеології нацистів, в теорії та практиці яких не вбачав нічого «ані соціалістичного, ані національного». Чужою йому була і КПН: «партія, яка настільки відверто ігнорувала можливості та потреби Німеччини, яка за вказівкою Сталіна проголошувала безглузде гасло про «соціал-фашизм», не могла бути моєю партією». Але й нерішуча політика керівництва соціал-демократів йому теж не подобалася. Відтак, коли 1931 року від СДПН відкололося ліве крило, яке створило Соціалістичну робітничу партію (СРП), Герберт опинився серед розкольників. «Ми в СРП вважали, що ані комуністи, ані соціал-демократи не повинні були залишатися такими, якими вони були, що треба вказати їм незалежний шлях, і вони таким чином зможуть позбутися своїх помилок. Нам здавалося, що на обрії вже з’явився єдиний і цілісний робітничий рух, про який ми мріяли». СРП була доволі лівацькою партією, Комінтерн звинувачував її у троцькізмі, і, як писав згодом Політик, «не знайшлося тоді нікого, хто розтлумачив би мені, що демократія — то не засіб, а мета».

І власний дід, і інші лідери любекських соціал-демократів довго вмовляли Герберта повернутися до СДПН. 1932 року він отримав атестат зрілості, і соціал-демократи пообіцяли йому, що партія оплачуватиме його навчання в університеті на факультеті журналістики. Проте дати стипендію членові СРП соціал-демократи, звичайно ж, не могли та й не хотіли. Політична принциповість виявилася вагомішою за мрію вчитися: Фрам став не студентом, а учнем у конторі корабельного маклера — замість капітанів торговельних суден, він залагоджував певні формальності в Любекському порту. Але вже за кілька місяців до влади в Німеччині прийшли нацисти, почався терор проти політичних противників. Усі ненацистські партії було заборонено. У березні 1933 року СРП провела нелегальний з’їзд у пивній поблизу Дрездена. Делегатом був і 20-річний Герберт Фрам, точніше, Віллі Брандт з Любека (користуватися власним прізвищем було не можна). Відтоді в умовах підпілля він мав багато різних імен і прізвищ. А через 15 років, коли відновлював німецьке громадянство, захотів отримати документи саме на ім’я Віллі Брандта.

Одним із рішень дрезденського з’їзду було створити опорний пункт СРП в Осло. Соціаліста, якому це доручили, нацисти заарештували на кордоні. І тоді аналогічне завдання отримав Брандт. Він нелегально перебрався на рибальському човні до Данії, звідки вирушив до Норвегії. У кишені мав лише 100 марок, отриманих на дорогу від діда. Це була їхня остання зустріч — 1934 року старий соціал-демократ Людвіг Фрам наклав на себе руки, не змігши пережити розгром своєї партії і те, що дедалі більше німців підтримували ненависних нацистів.

Лише перших кілька місяців в Осло Брандт користувався матеріальною підтримкою Норвезької робітничої партії, ідеологічно близької до німецької СРП. Він настільки опанував норвезьку мову, що зміг жити на гонорари від статей, які публікував у норвезьких партійних і профспілкових газетах. На той час він якраз вивчав журналістику в університеті Осло, де був вільним слухачем. Проте отримати диплом йому завадили партійні справи.

1934 року Брандт був делегатом Міжнародного конгресу молодих соціалістів, який нелегально проходив у нідерландському містечку Ларені. Місцева поліція затримала всіх його учасників, а серед них — п’ятьох німців, чотирьох з яких видала нацистам. Один з них — найближчий друг Брандта молодий учитель з Гамбурга Франц Бобцієн — отримав чотири роки каторжної в’язниці, звідки був переведений до концтабора Заксенгаузен, де й загинув 1941 року. Самого Брандта врятувало лише те, що він показав поліцейським не німецький паспорт, а норвезький дозвіл на тимчасове проживання, завдяки чому був депортований не до Німеччини, а до Норвегії.

У середині серпня 1936 року з порома в німецькому місті Варнемюнде зійшов норвезький студент Ґуннар Ґаасланд, який співчував гітлерівцям і їхав до Берліна вивчати теорію та практику націонал-соціалізму. Це був Віллі Брандт. Першою людиною, яка зустріла його на німецькій землі, виявився митник — його давній знайомий з Любека. Навіть через багато десятиліть Брандт не міг зрозуміти, чому той його не видав — справді не впізнав чи просто пожалів. Ще страшніший «іспит» Брандт складав через місяць у Берліні, коли його знайшов «колега» —норвезький студент-нацист, який приїхав у гості до своїх німецьких однодумців. Але Брандт розмовляв норвезькою мовою так, що міг видатися норвезькому нацистові його земляком!

Чотири місяці Брандт намагав­ся активізувати підпільну роботу берлінської організації СРП. З цього практично нічого не вийшло. На­цистський терор був настільки жорстокий, що про якийсь організований спротив уже не йшлося. Заарештовували не лише за якісь дії проти режиму, а й за «старі гріхи». Перед Різдвом 1936 року Ґаасланд вирушив з Берліна до Чехословаччини, де саме відбувалася нелегальна конференція СРП. Європейські ліві соціалісти вирішували для себе питання — чи варто створювати спільно з комуністами антинацистський фронт. Якраз почалася громадянська війна в Іспанії, де такий фронт уже був, і звідти доходили чутки, що комуністи поводяться зі своїми соціалістичними союзниками аж ніяк не по-союзницькому. Відтак Брандт отримав нове партійне завдання — поїхати до Іспанії розібратися на місці. Маршрут: Прага—Данциг—Осло—Копенганен—Париж—Перпіньян—Барселона. У Барселоні Брандт заприятелював з лівим соціалістом англійцем Джорджем Орвеллом, який через кілька років напише разючі антикомуністичні твори — роман «1984» та притчу «Ферма тварин». 3 травня 1937 року Брандт став свідком Барселонського путчу, під час якого комуністи несподівано напали на своїх «союзників» по Народному фронту — анархістів та членів ПОУМ і закатували її лідера Андре Ніїна. Саме ця між­усобиця, вчинена комуністами, стала чи не головною причиною поразки Іспанської республіки.

Улітку 1937 року Брандт робить доповідь на засіданні Лондонського бюро лівих соціалістів Європи про комуністичну політику в Іспанії. В його книжці «Комінтерн і комуністичні партії», яка вийшла 1939 року в Осло, прямо стверджується, що практика Комінтерну «суперечить найелементарнішим принципам робітничого руху».

1940 року під час окупації Норвегії нацистами Брандт як військовослужбовець норвезької армії потрапив до німецького полону. Але йому знову поталанило — німці після розгрому Норвегії відпускали полонених додому, як це вони робили роком пізніше, 1941-го, в Україні. Особу Брандта не було встановлено: йому навіть виписали безплатний залізничний квиток до Осло, звідки він утік до Швеції, де офіційно отримав норвезьке громадянство і брав участь у керівництві норвезьким підпіллям, кілька разів нелегально виїжджаючи до окупованої Норвегії. Саме тут, у «подвійній» еміграції, Брандт дійшов висновку: правова демократична держава є абсолютною цінністю для робітничого руху, натомість класова боротьба аж ніяк не є абсолютом. «Шведська соціал-демократія ще більш переконливо, ніж норвезька, продемонструвала мені, що таке недогматичний і волелюбний народний рух, який усвідомлює свою силу». У липні 1942 року було створено Міжнародну групу демократичних соціалістів. Брандт став її секретарем. А 1944 року завершився процес об’єднання емігрантських організацій СРП та СДПН. Онук повернувся до свого діда.

Бургомістр обложеного міста

«Тієї весни (1945 року. — Авт.) з приводу свого майбутнього — буде воно норвезьким чи німецьким — я не став би укладати парі», — писав Брандт через багато років. Тим більше що норвежками були і його перша дружина Шарлотта Торкільдсен, з якою перебував у шлюбі з 1941 до 1948 року і мав доньку Нінью, і друга — Рут Бергауст-Гансен, з якою жив з 1945 року, але формально одружився лише 1948-го. У цьому шлюбі він мав трьох синів — Петера, Ларса та Маттіаса.

А тим часом Віллі розривався між двома своїми батьківщинами. Восени 1945 року як військовий кореспондент кількох норвезьких газет він вирушив на Нюрнберзький процес. А на початку 1946-го приїхав до Берліна — в однострої майора норвезької армії як прес-аташе військової місії цього скандинавського королівства в окупованій Німеччині.

Вибір був дуже нелегкий. 1945 року німецьку державність було фактично ліквідовано: уся повнота влади в країні належала великим дер­жавам-переможницям, які поділили країну на чотири окупаційні зони. На чотири зони було поділено й Берлін. Країна була зруйнована. Мільйони німців, виселених зі Східної Пруссії, Сілезії, Померанії та Чехословаччини, не мали даху над головою та засобів до існування. З країни на Схід і Захід вивозили обладнання промислових підприємств. Увесь світ зі зневагою та ненавистю ставився до німців, які у власній оцінці перетворилися з «надлюдей» на «людей другого сорту».

І Брандт зробив свій вибір. З боку переможців він перейшов на бік переможених — 1948 року звільнився з норвезької армії, відмовився від норвезького підданства і подав клопотання про повернення німецького громадянства, якого нацисти позбавили його ще 1938 року. Він уважав, що потрібніший Німеччині, ніж Норвегії. Треба було будувати нову демократичну країну, відновлювати Соціал-демократичну партію. «Соціалізм — це щось більше, ніж одержавлення засобів виробництва. Соціалізм неможливий без свободи і демократії», — стверджував 1945 року Брандт.

Практично відразу він став най­ближчим співробітником демократично обраного бургомістра Берліна Ернста Рейтера. Цей лівий німецький соціал-демократ під час Першої світової потрапив до російського полону, став більшовиком, за завданням Леніна 1918 року створював Автономну республіку німців Поволжя, але вже 1921 року був виключений з Комуністичної партії Німеччини за небажання коритися диктату Комінтерну, після чого повернувся до соціал-демократів і невдовзі став бургомістром Магдебурга. За часів панування Гітлера жив у Туреччині.

«Турок» Редер разом із «норвежцем» Брандтом, власне, створили й утримали Західний Берлін — острів свободи, оточений з усіх боків землями, контрольованими комуністами.

Вже 1949 року Брандт став депутатом від Берліна до першого бунде­стагу щойно створеної Фе­деративної Республіки Німеччини, 1955-го очолив західноберлінський «парламент» — міську палату депутатів, а 1957 року, після смерті Редера, був обраний правлячим обер-бургомістром Західного Берліна. Він стояв на чолі «обложеного міста» майже десять років — до 1966 року, коли переїхав до Бонна, аби стати спершу віце-канцлером, а потім і канцлером ФРН.

У перші повоєнні роки чи не головним зовнішньополітичним завданням Сталіна було встановити контроль над усією Німеччиною, а для початку — над усім Берліном. На перших повоєнних демократичних міських виборах у Берліні комуністи (так звана Соціалістична єдина партія Німеччини, в яку в радянській зоні окупації було примусом загнано і соціал-демократів) набрали лише 17 відсотків голосів. Відтак радянська окупаційна влада і її німецькі помічники розірвали місто — для контрольованого Совєтами Східного Берліна було проведено окремі «вибори», де, звичайно ж, «перемогли» комуністи. Обер-бургомістра всього міста Редера в східні райони Берліна просто не пускали. А 24 червня 1948 року, наступного дня після введення в обіг в Західному Берліні західнонімецької марки, почалася «голодна блокада» трьох західних секторів міста. Вона тривала 462 дні. Було не тільки заборонено будь-які перевезення наземним транспортом через радянську зону людей і товарів, а й перерізано всі електричні кабелі. Сталін розраховував, що жителі просто розбіжаться з голодного міста — перейти із західних секторів до східного можна було вільно. Американці з англійцями організували тоді небачений в історії повітряний міст для врятування 2,5 мільйона людей. Було здійснено 280 тисяч польотів, доставлено 1,8 мільйона тонн вантажів. Західноберлінці не голодували. Проте вони мерзли — бракувало вугілля для опалення будинків, електрику подавали лише по дві години на день, а міський транспорт припиняв свою роботу о 6-й вечора. Дружина Брандта Рут згадує, як у блокадну зиму довгими вечорами вони з чоловіком, одягнені в зимовий одяг, сиділи при світлі гасової лампи коло колиски свого первістка Петера, накритого всіма ковдрами, які тільки були в помешканні. Проте берлінці вистояли — місто не впало до ніг Сталіна.

Вистояли вони і під час другої берлінської кризи 1958 року, коли Хрущов ультимативно зажадав від американців, англійців і французів протягом шести місяців вивести свої війська із Західного Берліна. Вистояли і під час третьої кризи, коли 13 серпня 1961 влада НДР з дозволу СРСР за одну ніч оточила Західний Берлін бетонним муром. Наступного дня 600 тисяч західноберлінців зібралися коло ратуші під гаслами: «Зраджені Заходом» і «Віллі, покажи їм!». «Ішлося про право на самовизначення, — згадував Брандт. — Ішлося й про те, щоб добровільна капітуляція не викликала ланцюгової реакції, яка могла б вилитися в новий військовий конфлікт».

За кілька місяців до своєї загибелі президент США Джон Кеннеді, стоячи поруч із Віллі Брандтом на трибуні перед сотнями тисяч берлінців, сказав: «Усі вільні люди, хоч би де вони жили, є громадянами Західного Берліна. І тому я, вільна людина, пишаюся тим, що можу сказати: Ich bin ein Berliner (Я — берлінець)».

Це місто стало символом холодної війни і водночас символом протистояння радянській агресії в Європі. Символом якоюсь мірою став і Віллі Брандт — символом рішучості нової демократичної (справді демократичної) Німеччини і Заходу в цілому протистояти радянському тоталітаризму.

Канцлер і його східна політика

У ніч з 28 на 29 вересня 1969 року в Західній Німеччині було підбито перші підсумки чергових парламентських виборів, у результаті яких уперше за час існування Федеративної Республіки від влади було відсторонено християнських демократів, спадкоємців Конрада Аденауера, який, власне, ту республіку й створив. «Вічні опозиціонери» соціал-демократи створили соціалістично-ліберальну коаліцію з Вільною демократичною партією, а канцлером став Віллі Брандт.

Він ішов до цього багато років. Ще на початку 1950-х Брандт став одним з найпомітніших лідерів «американців» — крила СДПН, яке виступало за повну інтеграцію Західної Німеччини до євроатлантичної спільноти. 1960 року бургомістра Західного Берліна було офіційно проголошено кандидатом у канцлери від соціал-демокра­тів, 1966-го він став віце-канцлером і міністром закордонних справ в уряді німецької «ширки» — широкої коаліції, де соціал-демократи були молодшим партнером християнських демократів.

Через кілька років однопартієць і спадкоємець Брандта канцлер Гельмут Шмідт писав: «Два головні здобутки Брандта: у політиці зовнішній — після 20 років західної політики доповнив її політикою східною. У внутрішній політиці соціал-демократія після практично 100 років опозиції надовго була впроваджена ним до числа сил, що мають владу».

Проте найбільшим з усіх здобутків Брандта, завдяки яким він увійшов до історії, є його ostpolitik — нова східна політика, котра стала чи не найважливішим елементом глобальної політики розрядки, яка у 70-ті роки минулого століття прийшла на зміну холодній війні.

Прорив, здійснений Брандтом у зовнішній політиці, нині, через багато десятиріч видається, на перший пог­ляд, досить простою річчю — він зводиться до чотирьох основних договорів, укладених Федеративною Республікою в 1970—1973 роках із СРСР, Польщею, Чехо­словаччиною та Німецькою Демократичною Респуб­лікою. Згідно з ними Брандт від імені німецької нації визнавав, що Німеччина назав­жди втратила свої східні землі, і гарантував, що його країна ніколи не намагатиметься повернути їх силою. Західна Німеччина практично визнавала існування Німецької Демократичної Республіки де-факто, але не визнала її де-юре, хоч як хотів цього Радянський Союз. Невід’ємним елементом Брандтового «пакета» стала й Чотиристороння угода 1971 року щодо Західного Берліна, формально підписана СРСР і Сполученими Штатами, Великою Британією і Францією без участі Бонна. Тут теж було досягнуто компромісу — три західні держави (а разом з ними і Брандт) визнали, що Західний Берлін формально не є складовою частиною ФРН. Натомість СРСР визнав «особливий характер» відносин цього міста із Західною Німеччиною, погодився з тим, що західноберлінці можуть подорожувати світом, зокрема й країнами Східного блоку, із західнонімецькими паспортами, і, найважливіше, дав гарантії недоторканності «обложеного» протягом кількох десятиріч міста.

«Ми не стали друзями Радян­ського Союзу чи його системи, — писав Брандт. — Скоріше ми перетворилися на партнерів на ділових засадах».

У перші роки після закінчення Другої світової Радянський Союз намагався встановити свій контроль над усією Німеччиною. Пізніше, після вражаючих успіхів ФРН в соціально-економічному розвитку, життя поставило перед Москвою скромніше завдання: за будь-яку ціну зберегти «свою» Німеччину, НДР. Адже її жителі «голосували ногами» — за час існування «першої держави робітників і селян на німецькій землі» до Західної Німеччини втекло майже 3,5 мільйона німців, при тому, що населення радянської зони 1945 року становило близько 17 мільйонів. Відтак радянське керівництво, а ще більшою мірою їхні східнонімецькі маріонетки намагалися всіляко закріпити розкол Німеччини. Насамперед психологічно — вбити в голову підданим НДР, що Федеративна Республіка є для них чужою, навіть ворожою країною, що в НДР почала формуватися окрема східнонімецька «соціалістична» нація. Політики з берегів Рейну намагалися всіляко тому протидіяти. Діяла «доктрина Гальштайна», згідно з якою федеральний уряд був зобов’язаний «дбати про всіх німців». З владою НДР, як з іноземною маріонеткою, не підтримували практично жодних контактів, а Міністерство закордонних справ розривало дипломатичні відносини з будь-якою країною світу, яка офіційно визнала НДР. Так західнонімецька еліта намагалася зберегти єдність своєї країни, принаймні в головах німців. А мільйони вигнанців із земель, що відійшли до Польщі та СРСР, із чеської Судетської області не залишали надій повернутися додому — хай не зараз, а колись згодом, коли зміниться геополітична ситуація у світі.

І треба було мати величезну мужність, щоб прямо сказати мільйонам вигнанців і мільйонам бундесбюргерів, які їм співчували, що це «згодом» ніколи не настане. Ще більша мужність і політична воля були потрібні для того, щоб відкинути застарілу доктрину Гальштайна, піти на контакти зі східнонімецькими комуністичними бонзами, хай і не визнавши відносини між ФРН та НДР міждержавними, як того дуже хотіла Москва, а ще більшою мірою — Східний Берлін. Піти для того, аби легалізувати хоч якісь людські контакти між жителями двох частин розірваної країни, хоч якось поліпшити умови існування своїх співвітчизників «там, у зоні».

Завдання Брандта ускладнювалося ще однією обставиною. Ще на початку 1960-х років він стверджував: «Мирне співіснування за Хрущовим (додамо, що й за Брежнєва нічого принципово не змінилося. — Авт.) — це не пошук довготермінової стабільності і навіть не перерва між боями, а нова змога розширити сферу свого панування та впливу без ризику вплутатися в атомну війну».

Через кілька років, напередодні підписання Московського договору, канцлер ФРН писав: «Співіснування можливе лише в тому разі, якщо ми позбудемося страху перед комуністичною перевагою, але також і настільки ж наївної, наскільки й зручної безтурботної переконаності, що справедлива справа автоматично здобуде перемогу». І ще: «Наша концепція не повинна обмежуватися зміною ставлення до комуністичного Сходу, вона має також поширюватися й на відносини між багатими і бідними націями. Співіснування у вигляді мирного змагання можливе. І може бути вигране або програне саме в цих країнах».

Зрештою Брандту, Заходу в цілому, як добре видно нині, через роки, все ж таки вдалося нав’язати Москві на практиці свою концепцію «мирного змагання двох систем». І Брандт ще дожив до того часу, коли, підточений внутрішніми та зовнішніми труднощами, захитався, а потім і впав комуністичний режим в СРСР. Але ще перед тим розвалилася, як картковий будиночок, НДР. І східна «зона» возз’єдналася з Німеччиною.

1971 року Брандт отримав Нобе­лівську премію миру, а з нею і зменшення загрози війни для своєї країни, вступ ФРН (одночасно з НДР) до ООН, угоду «Газ—труби», за якою Радянський Союз уперше в своїй історії розпочинав масштабний експорт газу до капіталістичних країн, зокрема до Західної Німеччини, а та розраховувалася за цей газ не стільки грошима, скільки трубами великого діаметра для будівництва нових газопроводів і збільшення експорту того ж газу. І взагалі ФРН стала найбільшим торговельним партнером СРСР серед несоціалістичних країн. А ще Брандт розколов і політизував власну країну. Він здобув гарячу підтримку багатьох своїх співвітчизників (за часів урядування Бранда кількість виборців, які голосували за його партію, зросла з 32 до 46 відсотків), але й викликав дуже гостру, до того ж дієву, якщо можна так сказати, ненависть німецьких правих. Як детектив можна читати західнонімецьку політичну історію початку 1970-х, коли праві робили все, щоб розмити перевагу у п’ять голосів, яку мала соціалістично-ліберальна коаліція в парламенті, з тим щоб оголосити вотум недовіри урядові Брандта і не допустити ратифікації його «східних» договорів. Це історія підкупу та корупції, причому не лише політичної. Але вирішальну битву за вотум недовіри праві програли — їм забракло двох голосів. За рахунок зрадників у власних лавах. Один з християнських демократів, що утримався тоді, як з’ясувалося через багато-багато років, після оприлюднення архівів ендеерівської спецслужби Штазі, отримав за свій голос майже один мільйон марок. Ім’я другого невідоме й досі. А Брандт розпустив парламент, оголосив дострокові вибори і тріумфально їх виграв, уперше в історії Німеччини зробивши свою СДПН найчисельнішою партією країни.

Проте вороги все ж змогли вижити Брандта з посади. 24 квітня 1974 року було заарештовано одного з референтів канцлера — Гунтера Гійома, який за 18 років перед тим утік зі Східної Німеччини на Захід. Під час арешту він визнав, що всі ці роки залишався «громадянином НДР» і є «офіцером Національної народної армії». Брандт зробив необачну заяву про те, що Гійом ніколи не мав доступу до «документів вищого ступеня секретності». За кілька днів виявилося, що таки мав… Скандал посилила оприлюднена інформація спецслужб про те, що канцлер під час своїх агітаційно-передвиборних поїздок Німеччиною мав численні, скажемо делікатно, любовні пригоди. І 7 травня 1974 року Брандт зробив заяву про відставку…

До 1987 року він залишався головою Соціал-демократичної партії Німеччини і пішов з цієї посади добровільно, через стан здоров’я. А головою впливового міжнародного Соціалістичного інтернаціоналу Брандт був до дня своєї смерті — 8 жовтня 1992 року.

Замість епілогу

7 грудня 1970 року канцлер Федеративної Республіки Німеччини Віллі Брандт став на коліна перед монументом жертвам нацизму у Варшавському гетто. Цим символічним жестом він вибачався за злочини гітлерівського режиму перед люд­ством. Брандт, який особисто ніяк не був причетний до цих злочинів, який багато років ризикував власним життям у безкомпромісній боротьбі проти нацизму, вибачався від імені мільйонів німців. Зокрема тих, кому було за що вибачатися і хто вибачатися не хотів. Ні тоді, ні раніше, ні потім. Він, чия людська доля так відрізнялася від долі переважної більшості його співвітчизників, повністю ототожнив себе зі своєю нацією. І в цей день Німеччина остаточно видужала, розрахувавшись за гітлеризм за всіма історичними рахунками.

Чи можемо ми собі уявити Владіміра Путіна чи будь-якого іншого лідера сучасної Росії, який схилив би коліна перед пам’ятником жертвам Голодомору в Києві?

Однозначно — ні, хоча кількість жертв сталінського режиму є більшою, ніж жертв режиму гітлерівського.

Можливо тому, що й монумента путнього загиблим у Голодоморі в нас досі немає, а лише невеличкий пам’ятний знак на Михайлівській площі? А можливо тому, що між демократичною Німеччиною Брандта і Росією Путіна, що сповзає до авторитаризму, все ж є «маленька» відмінність?