ВІКТОР РАКОВ: СІМЕЙНІ ТА ТВОРЧІ ІДЕАЛИ

Віктор Раков належить до акторів-філософів. Перш ніж узятися за серйозну історичну роль у фільмі чи спектаклі, він заглиблюється в читання мемуарів. А щоб не втрачати чудової спортивної форми й підтримувати в собі дух авантюризму, бере участь у пригодницьких телеіграх. На театральній сцені й у фільмах «плаща та шпаги» Раков часто грає донжуанів і героїв-коханців, однак в акторському середовищі він відомий як чудовий сім’янин. Сім’я для Віктора — ідеал міжособистісних стосунків, але, крім сім’ї малої, він вірить у сім’ю велику — народ, державу на чолі з помазаником Божим — царем.

Саме так — царем. Раков — монархіст і не приховує своїх переконань. Нещодавно він блискуче зіграв роль Миколи II у датсько-російському театральному проекті, спектаклі «Суд людський» режисера Гітіса Бернардова-Гедимінаса. І тому, перш ніж заговорити про сім’ю малу, ми торкнулися теми сім’ї великої — народу.

— У фіналі серії документальних фільмів «Вибір Росії» Нікіта Михалков сказав, що громадянська війна закінчилася лише тепер. А як ви гадаєте: вона закінчилася чи просто набула інших форм?

— Коли канонізували Миколу II та його сім’ю, це вже був крок до примирення, до закінчення громадянської війни. Та скільки ще таких кроків попереду! Наприклад, поховати Леніна. Адже це якась примара, що не дає нам жити. Гадаю, багато наших бід спричинені тим, що тіло Леніна досі не віддане землі, а його душа не заспокоїлася. Всім відомо, що поклоніння трупу, мумії — це повернення до язичництва. А Росія ж була християнською країною і залишається нею! Нам слід повернутися до християнських цінностей, і насамперед — сімейних.

— Вікторе, розкажіть, будь ласка, про вашу сім’ю.

— Моя дружина Людмила — завідуюча трупою дитячого музичного театру «Експромт». Колись вона прийшла до мене на спектакль як звичайна глядачка — подруга привела її на одну з постановок Ленкому. Людмила зайшла до мене за лаштунки, потім ми стали зустрічатися й у результаті одружилися. Це мій другий шлюб. У мене є син від першого шлюбу Борис і наша з Людмилою донька Настя.

— Ваша донька не збирається стати акторкою?

— Поки що ні. Вона вчиться грати на скрипці, ходить у басейн. Я хочу, щоб у неї було нормальне дитинство. А все решта додасться. Поживемо-побачимо...

— Кажуть, що у вас є давнє хобі — кераміка. Чи це так?

— Знаєте, я виріс під впливом старшого брата Саші й заразився від нього любов’ю до живопису. Спочатку малював пастеллю, потім працював із глиною, різав по дереву. Одного разу ми з акторкою нашого театру Ірою Сєровою, яка теж займається образотворчим мистецтвом, виставили свої роботи в Будинку актора на Арбаті. Я виставив сімнадцять робіт, Іра — близько тридцяти. Мої роботи були колажами з елементами з тканини й дерева. А з керамікою я дуже довго працював. Та потім вирішив залишити це заняття.

— Чому?

— Я довідався, що робота з глиною, точніше — випалювання її в печі, небезпечна для здоров’я. Чимало відомих керамістів помирали від раку шлунка.

— Я чула, що вам дуже подобаються кіноказки й ви не відмовилися б зіграти Іллю Муромця, Садко чи якогось іншого казкового героя. Хочете потішити дітвору?

— Із задоволенням. Я б навіть Іванушку-дурника зіграв. Жаль, що зараз казок мало знімають. Думаю, цю прогалину слід заповнити й порадувати наших дітей. Вони на це заслуговують.

— В яких ще фільмах ви б хотіли знятися?

— У фільмі, присвяченому історії Росії. Мені одного разу приносили сценарій повнометражної картини «Дмитро Донський». Сценарій був цікавий, але на зйомки картини не знайшлося грошей. Я мріяв колись зіграти в «Князі Срібному», але цей фільм зняли без моєї участі.

— Чому, так люблячи історичне кіно, ви відмовилися знятися в серіалі «Баязет»? Наскільки я знаю, вам пропонували головну роль?

— Від «Баязета» я відмовився вимушено. Адже цей серіал знімали не в Росії. А поїхати кудись на два-три місяці я не можу собі дозволити. Бо моя основна робота пов’язана з театром, з улюбленим Ленкомом. А в «Баязеті» зіграв Олексій Серебряков, який досить часто знімається за кордоном. Я міг сказати людям, котрі запропонували мені цю роль: «Зніматися згоден, але їхати не можу».

Взагалі, мені дуже подобаються костюмні картини. Я знявся в Дружиніної в «Гардемаринах-3» і сподіваюся, вона ще покличе мене в «Таємниці двірських переворотів». І головне — у мене були «Петербурзькі таємниці»! Адже саме після «Петербурзьких таємниць» мене стали впізнавати на вулицях, а цього не купиш за гроші.

— У серіалі «Закон» ви зіграли серійного вбивцю Володимира Крохмаля, помішаного на ідеї справедливості: око за око, зуб за зуб. А ви самі — прибічник помсти чи милосердя?

— Мені дуже важко однозначно відповісти на це запитання. Мій герой — Володимир Крохмаль — пішов шляхом графа Монте-Крісто, шляхом помсти. Але він опинився в дуже складній ситуації, і його проблема була глибоко внутрішньою, духовною. У «Законі» я граю дуже складну, неоднозначну людину, а не просто серійного вбивцю.

До речі, режисер «Закону» Олександр Велединський сказав мені: «Давай не будемо гада грати!». Я, природно, погодився, і відразу відпав розхожий для негативних героїв прищур очей, зникла тривіальна «мерзотність». Ми стали дивитися глибше, підключили інтуїцію. Судячи з резонансу ролі Крохмаля, ми домоглися того, чого хотіли.

— Проте після філософських серіалів ви вирішили зіграти в «жіночому» фільмі — мелодрамі. А вашою партнеркою по картині виявилася Амалія Гольданська. Що це за фільм?

— Це мелодрама режисера Тетяни Воронцової під назвою «Секрет чаклунки». Її головна героїня — артистка балету. Одного разу вона опинилася без роботи. Далі йдеться про те, як знайшла себе в житті колишня балерина, як упоралася зі своїми проблемами. А я граю її чоловіка-бізнесмена.

— Як вам вдається все встигати — кіно, театр, сім’я, телеігри, викладання в ГІТІСІ?

— Не думаю, що я все встигаю. Часу катастрофічно не вистачає. Та я намагаюся бути вірним своєму життєвому покликанню. А про те, наскільки мені це вдається, судити вам, глядачам.