Віктор Некрасов — відомий київський письменник чи persona non grata на Батьківщині?

На початку ХХI століття війни, катаклізми, катастрофи, стихійні лиха і революції так швидко змінюють навколишній світ, що ми не встигаємо задуматися й осмислити, а головне — дати правильну оцінку подіям, свідками яких були і продовжуємо бути. Наш час багатий не тільки на глобальні події, а й на несподівані парадокси. Може, варто зупинитися і поговорити про вічні цінності, наприклад, про музеї, де час плине за своїми законами.

Обидва популярні в Києві музеї народженням своїм зобов’язані одному палацу — Кловському (з якого, попри протести громадськості, ще за прем’єрства Віктора Януковича викинули Музей історії Києва й відправили в Український дім сидіти на валізах із експозицією...), що міститься на Печерську. Йдеться про Музей М.Булгакова, філію Музею історії Києва, і про Музей історії Великої Вітчизняної війни 1941—1945 років. Що ж у них спільного або чим вони різняться? Крий боже, я їх не збираюся порівнювати, а тільки зупинюся на одній непрямій події, яка дозволяє мені зіставити обидва музеї і яка так чи інакше характеризує їх.

У Музеї М.Булгакова нині відкрито виставку, присвячену видатному письменнику Віктору Некрасову (1911—1987), уродженцю Києва, автору знаменитої книжки «В окопах Сталінграда», чудових оповідань, дорожніх нотаток, есеїв... 17 червня (за новим стилем) Віці, як його називали найближчі друзі, виповнилися б 94 роки. Виставка приурочена 30-річчю з дня від’їзду письменника в еміграцію, її відкрито буквально напередодні помаранчевої революції — 21 листопада минулого року (організатори — старший науковий співробітник Тетяна Рогозовська і художник Бадрі Губіанурі). До речі, В.Некрасов був воістину фанатом творчості М.Булгакова. І ось два письменники-земляки зустрілися в одному географічному просторі, у будинку №13 на Андріївському узвозі.

Повість «В окопах Сталінграда» видавали майже 130 разів і переклали на більш ніж 40 мов. Колись Йосип Сталін несподівано захистив автора цієї повісті від нападок критики, яка звинувачувала його в «повзучому реалізмі», «ремаркізмі» та «пацифізмі», і... присудив йому премію власного імені.

1957 року за цією повістю було зроблено фільм «Солдати» (режисер А.Іванов), в якому, як і в тоді ж знятому фільмі М.Калатозова «Летять журавлі», творці картини по-новому показали війну. Це була спроба не лише осмислити війну, а насамперед показати її нове обличчя й акцентувати увагу на її герої—солдаті.

Днями я побував у Музеї історії Великої Вітчизняної війни, що міститься поруч із Києво-Печерською лаврою. Відвідувачів у залах було небагато, і я зміг ознайомитися з експозицією Сталінградської битви. Цій великій події було присвячено лише чотири чи п’ять вітрин, які виявилися більш ніж скромними. Мене вразила в одній із вітрин велика докладна карта Сталінграда, випущена 1942 р., де я знайшов невелику «зелену» пляму — Мамаїв курган. Поруч лежать кілька осколків від снарядів і мін, виявлених колись на Мамаєвому кургані. (Організатори виставки Некрасова в булгаковському музеї довго шукали таку карту, але, на жаль, не знайшли, зате вони розшукали план оборони Сталінграда, намальований самим автором «Окопів».) Тут-таки експонується знаменитий наказ Сталіна №227, надрукований на жовтому папері, а також документи й фотографії учасників битви — посвідчення про нагородження медаллю «За оборону Сталінграда» Загребельного і сама медаль, фотографія та посвідчення Героя Радянського Союзу снайпера Зайцева, а також фотографія Я.Павлова — того самого, який захищав Будинок Павлова, фотографії генералів О.Родимцева, В.Чуйкова, а також групові фото, панорамна фотографія зруйнованих площі та вулиць міста, ще якісь документи і навіть німецька карта Сталінграда. На цьому панорама, присвячена найбільш знаменитій і переломній битві Другої світової війни, закінчується. Поруч вітрина з матеріалами бойових дій на Малій землі та посвідчення політрука Л.Брежнєва.

Вражає, але в експозиції не виявилося жодного документа, пов’язаного з автором «Окопів» В.Некрасовим, письменником зі світовим ім’ям, який «відтрубив весь Сталінград від першого до останнього дня». У паризькій квартирі Некрасова (я відвідав її 1989 року, коли письменника вже не було серед живих) лише видання «В окопах Сталінграда» російською та іншими мовами займають три полиці. Я згадав один літературний анекдот кінця 70-х — початку 80-х років. Запитання анкети: «Що ви робили, коли йшла битва за Малу землю? Мабуть, відсиджувалися в окопах Сталінграда?» Некрасову сподобався цей анекдот. І у відповідь він сказав: «Для російського письменника потрапити в анекдот — щастя».

Після тривалих розпитувань працівників музею вдалося вияснити, що тут усе ж таки є якісь документи і навіть книжки письменника, але вони чомусь перебувають у фондах, а не в експозиції.

Віктор Некрасов був занадто незалежною і непохитною людиною — і в житті, і в творчості. З початку 60-х років він став активістом правозахисного руху, брав участь у багатьох протестних акціях російських і українських дисидентів. Цькування, яке йому влаштувала радянська влада, тривало більше десяти років. Зрештою, його перестали друкувати, виключили з партії та обох спілок — письменників і кінематографістів — і змусили виїхати в еміграцію («видворили», за його визначенням). У березні 1974 року, за кілька місяців до свого від’їзду, він написав памфлет «Кому це потрібно?», в якому розповів про влаштований у нього кадебістами трус, що тривав майже дві доби — 42 години. У памфлеті письменник розмірковував про причини від’їзду в еміграцію найкращих представників російської інтелігенції першої хвилі і своїх сучасників. У фіналі він із гіркотою і болем запитував: «Кому це потрібно? Країні? Державі? Народу? Чи не занадто ми щедро розкидаємося людьми, якими повинні пишатися? Стали надбаннями чужих культур художник Шагал, композитор Стравінський, авіаконструктор Сікорський, письменник Набоков. З ким ми залишаємося? Адже слідчі з КДБ не напишуть нам ні книжок, ні картин, ні симфоній».

Цей памфлет відразу ж надрукували у паризькій «Русской мысли», і він прозвучав у передачах на радіо «Свобода».

Незадовго до від’їзду Некрасова йому зателефонувала одна з працівниць Музею історії Великої Вітчизняної війни і сказала, що готується нова експозиція й вона хотіла б поговорити з ним про Сталінград, одержати якісь матеріали для експозиції. Письменник запросив її в гості. Щойно вона поклала слухавку, як подзвонили вже до неї, і хтось «суворим» голосом порадив їй нічого не робити й забути про цю розмову. Занадто уважно у нас ставилися до учасників оборони Сталінграда.

Коли Некрасов від’їжджав, із ним на митниці стався дивний епізод, який по-своєму характеризував атмосферу й ситуацію, в якій він тоді перебував і про яку згадував у написаній в еміграції книжці «Погляд і щось»(1977):

«Все ті ж полковники не дозволили мені взяти з собою медаль «За оборону Сталінграда». Немає, мовляв, відповідного посвідчення — воно, як на біду, кудись запропастилося. Медаль ця все ж таки мені дорога, і тільки коли я, розсердившись, проявив винахідливість і пришпилив її до «Окопів Сталінграда», полковники розвели руками».

Мій батько, лейтенант Парніс Юхим Григорович, теж брав участь у Сталінградській битві, і його посвідчення про нагородження медаллю «За оборону Сталінграда» я передав для некрасовської експозиції в Музеї Булгакова.

Перебуваючи в еміграції і подорожуючи Німеччиною, це було за півтора року до смерті письменника, Некрасов відвідав якийсь військовий музей у маленькому містечку й написав про нього статтю «У музеї колишнього ворога». В ній він зізнавався: «Я не великий шанувальник музеїв — я від них втомлююся». Цю статтю письменник закінчив словами: «Довго, довго я ходив цими залами. Розглядав, придивлявся і думав... Багато було дум і давно передуманих, і таких, які виникли щойно, але головна була серед них та, що з німцями я колись воював, а ось тепер вільно роз’їжджаю «опелем» по їхній країні і не почуваюся серед ворогів. А на Мамаєвому кургані і в Музеї Сталінградської слави, біля розбомбленого млина мені ніколи не бувати — вхід стороннім заборонений».

Некрасов дуже жалкував, що під час війни не вів щоденника й не робив ніяких записів. Згодом він згадував: «Що б я тільки дав за ці папірці — схеми, донесення, звітні картки, формуляри на мінні поля, яких я зробив за ті роки видимо-невидимо! Але від Сталінграда в мене зберігається лише помазок для гоління та пам’ять про друзів...»

Під час однієї з повоєнних поїздок у Сталінград автор «Окопів» підібрав на Мамаєвому кургані осколок від снаряда. Письменник забрав його з собою в еміграцію, і тепер цей осколок — на його могилі в Сент-Женев’єв-де-Буа, під Парижем.

Про відкриття 9 травня 1981 р. меморіального музейного комплексу на схилах Дніпра і монумента Батьківщині-матері роботи Є.Вучетича Некрасов довідався в Парижі з газет. Він відгукнувся на цю подію оповіданням — памфлетом «Мати-Батьківшина», в якому не без іронії писав, що найціннішим експонатом експозиції «буде посвідчення Л.І.Брежнєва». Некрасов закінчив цей памфлет словами: «Якими немічними здаються тепер дзвіниці Лаври й Видубецького монастиря поруч зі сповненою сили й застереження майбутнім ворогам постаттю могутньої і славної Матері-Батьківщини. А те, що в образі її більше тевтонського, ніж російського чи українського, і схожа вона, радше, на Брунгільду, — все це нісенітниця, все це лихі язики плещуть». Існувала ще одна легенда, що весь цей меморіальний проект Вучетич задумав разом із київською владою як своєрідний подарунок Брежнєву.

Минуло багато років. Некрасова вже давно реабілітували. Його книжки широко видають, але поки що не в Києві, а в Москві, Санкт-Петербурзі і навіть у далекому Єкатеринбурзі. Більше того, Некрасов, автор найкращої книжки про війну, як справедливо вважають багато критиків, продовжує залишатися persona non grata і для київського музею ВВВ.

Колись Некрасов сказав, що він більше не писатиме про Сталінград. Живучи в еміграції, де він провів 13 років, активно займався журналістикою, дописував для російських журналів і газет, регулярно вів передачі на радіо «Свобода». Його статей у російськомовній періодиці (понад 200) і радіовиступів досі не зібрано.

У1982—1983 роках письменник надрукував у нью-йоркському «Новом русском слове» цикл статей про Сталінград, що складався із семи нарисів. У них Некрасов знову і знову повертався до подій тих важких і страшних п’яти місяців, які він провів в окопах. У цих статтях він намагався сформулювати новий погляд на війну. Цей цикл недавно тричі передруковували в книжках Некрасова, виданих у Москві та Єкатеринбурзі, але перша стаття «Сталінград, серпень 1942 року», надрукована в зазначеній газеті 18 вересня 1982 р., чомусь не ввійшла до опублікованого циклу. Швидше за все, упорядники цих видань не змогли знайти примірник газети «Новое русское слово» зі згаданою статтею. Тим часом це важлива стаття, в ній ідеться про перше масоване бомбування Сталінграда 23 серпня 1942 року, коли місто було фактично знищено. Некрасов розповів про нього і в 13-й главці «Окопів».

У житті Віктора Платоновича Некрасова три міста залишалися святими завжди. Це палко любимий ним Київ, Сталінград, який він захищав 1942 року й оспівав подвиг воїнів, що зламали тут хребет нацистам. І, звісно ж, Париж — місто, в якому до Першої світової війни малюком він провів кілька років і яке стало останнім пристановищем непохитного Віки. 3 вересня виповниться 18 років відтоді, як із нами немає видатного письменника і людини.

Фоторепродукції виконано за матеріалами, люб’язно наданими Музеєм М.Булгакова.