"Відкритий простір": стигми і стереотипи

З офіційними підсумками можна ознайомитися на сайті Мінсоцу, а тут викладу кілька своїх коментарів, які переважно стосуються рефлексії на виступи високопосадовців - учасників панелей та загалом такого формату відзначення цього особливого дня.

По-перше, Міжнародний день осіб з інвалідністю - це не свято! Не треба нікого вітати! Цей день, за рішенням Генасамблеї ООН, покликаний привернути увагу до проблем осіб з інвалідністю, захисту їхніх прав, гідності та добробуту; акцентувати увагу суспільства на перевагах, які воно отримує від участі людей з інвалідністю у політичному, соціальному, економічному та культурному житті. На жаль, наші високопосадовці цього не усвідомлюють. На Форумі звучали сумнівні звітні показники й пропозиції щодо побудови кращого життя вже завтра. Насправді в Україні хронічно не виконується ратифікована нею Конвенція ООН про права осіб з інвалідністю, у чому можна переконатися не лише на основі альтернативних звітів громадських організацій, а й на власні очі.

По-друге, в Україні не ведеться адекватна статистика щодо осіб з інвалідністю. Так, за даними Міжнародної організації праці, рівень інвалідизації у світі становить близько 15% від усього населення, тоді як в Україні МОЗ звітує про понад 6%. Чому так? Бо в нашій державі діє медична модель інвалідності, що пояснює обмеження життєдіяльності як проблему здоров'я чи медичний стан особи, котрі можна лікувати або вилікувати з допомогою медицини. Але чи знаєте ви випадки одужання від синдрому Дауна чи ДЦП? Натомість у розвинених країнах світу діє біологічно-психологічно-соціальний підхід до інвалідності, при якому використовується Міжнародна класифікація функціонування, обмеження життєдіяльності та здоров'я (скорочено МКФ). В Україні ж досі інвалідність визначається із застосуванням МКХ - Міжнародної класифікації хвороб. Примітно, що ще два роки тому прийнято розпорядження Кабміну про впровадження МКФ, проте на сьогодні Мінсоцполітики, на відміну від МОН і МОЗ, які вже провели навчання для тренерів, ще не розпочинало роботу із впровадження цієї класифікації. Саме тому на Форумі звітували про виплати, пільги, на крайній випадок - про засоби реабілітації, а ось із соціальними послугами у нас не складається…

По-третє, всі зусилля (судячи з основних виступів) представників Мінсоцполітики спрямовані на дорослих осіб з інвалідністю, зокрема їх працевлаштування. Про зайнятість для тих, хто не зможе працювати на конкурентному ринку праці, не йдеться.

Щодо дітей з інвалідністю - конкретики не почула. Було зрозуміло, що за питання соціальних послуг для дітей з інвалідністю відповідають одразу три (!) радники/заступники. А, як відомо, у семи няньок дитина без ока…

Ще було кілька слів від міністерки соціальної політики Юлії Соколовської про раннє втручання, реабілітацію тощо, які не є соціальними послугами, хоч і дуже важливі, в контексті запобігання інвалідизації.

І останнє, але найважливіше, з погляду гідного ставлення: маємо проблеми з іменуванням осіб з інвалідністю. Слово "інвалід" уже майже не трапляється в українському законодавстві, проте поширеними є такі дискримінаційні означення як "діти з дефектами", "особи з вадами", а офіційний переклад Конвенції ООН про права дитини визначає дітей з інвалідністю… як неповноцінних… Міністерка визнала, що це питання важливе і законодавство має бути позбавлене дискримінаційної термінології, проте сама вживає такі слова як "дітки з інвалідністю", що є неприйнятним іменуванням, котре так само принижує гідність.

Складається враження, що в головах нових посадовців застрягли старі стигми і стереотипи щодо інвалідності. Нове керівництво дуже активно їздить і вивчає прогресивний міжнародний досвід створення та розвитку послуг для осіб з інвалідністю. Але є велике питання: що на таких посадах роблять люди без досвіду, і скільки часу їм знадобиться, аби набути його за наші з вами кошти?