"Відкосити" від армії у правовому полі

"Я не готова віддати свого сина в армію, - каже мила жінка років п'ятдесяти, - просто не готова і все. Я надто багато вистраждала, надто багато вкладала в нього. І зараз отак візьми й віддай його в армію. Хто поручиться, що його не відправлять в АТО, хто гарантує, що він не стане калікою і що взагалі повернеться?"

Коли розмовляєш з такими матусями, ніби й не маєш, що їм заперечити, бо сьогодні війна, і ніхто нічого гарантувати справді не може, а вони таки вкладали в своє чадо все, на їхню думку, найкраще.

Але в моїй голові все ж таки виникає когнітивний дисонанс: невже матері хлопців, що воюють, були готові? Чи, може, вони не вкладали в своїх дітей всієї своєї любові й турботи? Але так виходить, що одні воюють, а інші всіляко уникають мобілізації. До речі, син тої милої п'ятдесятирічної жінки, аби випадково не потрапити на гачок військкомату, поїхав працювати в інше місто, звичайно нелегально, бо легальне працевлаштування чоловіків призовного віку передбачає обов'язкову реєстрацію у військовому комісаріаті.

Та для охочих "відкосити" від армії нині працює ціла індустрія "фахівців" - юристи, медики й працівники військкоматів радо допоможуть "переконаним пацифістам" уникнути призову. Юристи, не криючись, розміщують у мережі на сайтах безоплатних оголошень повідомлення про відповідну допомогу. В тому ж таки Інтернеті з'явилися статті під заголовками на кшталт "Мобилизация: знай свои права и не дай забрать себя по беспределу" або "Українські юристи придумали схему, як "відкосити" від мобілізації", з координатами фахівців, які нададуть консультації і допоможуть практично в межах правового поля "відкосити" від армії. Медичні працівники й військовики працюють під прикриттям, але будь-яка особа чоловічої статті, маючи в кишені певну суму грошей, може спати абсолютно спокійно, не турбуючись, що доведеться йти захищати країну. Про совість тут не йдеться. Іноді вона прокидається, іноді - ні, але спати в теплому ліжку, а не в окопі - то таки аргумент. І тому антимобілізаційна корупційна машина активно працює і має шалений попит.

Якось у приватній розмові моя знайома, яка має двох дорослих синів, прохопилася, що, аби убезпечити нащадків від армії, тримає як НЗ 1000 доларів. "Чоловік щойно приїхав з заробітків з Росії, хотіли ремонт робити, але час непевний, вирішили відкласти гроші про запас, щоб захистити дітей від АТО", - розповідала вона. А мені знову не було що сказати у відповідь. Я не маю синів і не знаю, як би сама повелася в цій ситуації. Адже справді немає нічого страшнішого, як споряджати дитину на війну, в окопи, під кулі. Тому я мовчала, але почувалася перед знайомою дурепою, бо мій чоловік на той час воював уже понад два роки. І до військкомату пішов добровільно.

До речі, зауважу, що 1000 доларів - то навіть забагато для "білого квитка". Рік тому інша моя знайома розповіла історію, що сталася з нею особисто і буквально винесла мій мозок. Улаштовуючись на роботу, її син проходив медичний огляд для військкомату в обласній лікарні. Хлопець мав серйозну невиліковну хворобу нирок, отже про призов не йшлося. Проте лікар підійшов у коридорі до матері з прямою пропозицією убезпечити сина від армії.

- Та нам же група світить, яка армія? - здивувалася жінка. але лікар не розгубився:

- Зараз війна, все може бути, а я вам таку довідку зроблю, що буде залізобетон. І всього дві з половиною тисячі.

- Та немає в нас таких грошей, ми не думали, що знадобляться, - обурилася мати.

- Як немає? - здивувався лікар, - ну то давайте тоді півтори.

- Та й півтори немає, ми не збиралися платити.

- Ну ви даєте! Давайте сімсот, - чоловік у білому халаті безсоромно торгувався, як на базарі.

Жінка натомість, усвідомивши ницість і сміхотворність ситуації, стояла на своєму. Вона не дала хабарникові жодної копійки і домоглася в реєстратурі направлення до іншого спеціаліста, відкрито заявивши про ситуацію, що склалася. Цікаво, що в реєстратурі не здивувалися і задовольнили її вимогу.

А щодо цін на "залізобетонні" довідки, то, за словами призовників і їхніх матусь, вони коливаються від восьми до 10 тисяч гривень.

Цікаво, а скільки ж тоді коштує життя солдата на передовій? У квітні президент України, виступаючи перед воїнами танкової бригади на Луганщині, урочисто заявив, що доплати бійцям на першій лінії оборони підвищено до 7,5 тис. грн на місяць, на другій - до 3,5 тис. грн. Зарплата рядового в армії
без урахування доплати за участь у бойових діях становить 7 тис. грн. Тобто солдат, який воює на лінії зіткнення, сьогодні отримує
14,5 тис. грн, трохи далі - 10,5 тис.

Це багато чи мало? Якщо порівняти з зарплатнею будівельників, сантехніків та інших представників робітничих спеціальностей, які можуть отримувати стільки ж не ризикуючи щомиті життям, стає сумно. Якщо порівняти ці кошти із зарплатнею можновладців, стає соромно. За державу.

З іншого боку, сьогодні в армії з'явилася нова категорія військових-заробітчан. Якось я їхала БлаБлаКаром з Бердичева до Києва. Водій із захватом всю дорогу розповідав про кума, який улаштувався в Бердичівську військову частину:

"Нормально так собі працює кум, з'їздив в АТО кілька разів у штабних справах, оформив убедешку - і в шоколаді: проїзд безплатний, комуналка - копійки, міськвиконком навіть пільгову землю під гараж виділив. І сім-вісім тисяч у Бердичеві - це, я вам скажу, гроші, і чималі".

Зауважу, що така ситуація у військових частинах, які дислокуються на мирній території, стала нормою. Ті, хто служить у тилу, прагнуть відвідати зону АТО - звісно ж, її найбезпечнішу ділянку і, звісно ж, на найкоротший строк, аби швиденько отримати статус учасника бойових дій. Відтак кількість пільговиків-"АТОвців" щороку шалено збільшується і виснажує й без того немічну економіку України. На початок 2017-го Держслужба у справах ветеранів війни й учасників АТО оприлюднила цифру 278 072 - саме стільки осіб отримали посвідчення УБД від початку антитерористичної операції. Отже, напевно, недарма водії-маршрутники дратуються, коли їм показують корочки УБД: їм ніколи розбиратися, хто справді воював, а хто ні. Натомість страждають справжні ветерани, а статус учасника бойових дій поступово знецінюється і зневажається.

Пам'ятаєте, в 2014–2015 рр. на телеекранах була щемлива реклама, де на вокзалі людей у камуфляжі проводжали оплесками. Тоді не було захмарних зарплат для військових, а тисячі людей просто йшли на фронт захищати країну - не за гроші. І на вокзалах тоді справді аплодували ветеранам, як у рекламі, а у військкоматах стояли черги. Тоді ще не вірилося, що депутати і можновладці так само, як до Майдану, чубитимуться за свої посади й нахабно зароблятимуть на війні. І навіть не уявлялося, що щоденні військові зведення з передової стануть звичними, а повідомлення про втрати - безликою статистикою.

"Я не готова віддати свого сина в армію", - каже мила жінка років п'ятдесяти, і я її не засуджую. Бо немає страшнішого, ніж відправляти дитину на війну, а потім чекати, чекати, чекати… Хоча ні, є й страшніше.

Одного разу я випадково потрапила на прощання із загиблими бійцями, що відбувалося на майдані Незалежності. Це був якийсь сюрреалізм: опущені знамена з чорними стрічками, люди в камуфляжі, скупі чоловічі сльози, труни, Гімн України і "Пливе кача" крізь жіночі ридання... А за сто метрів, біля фонтанів і верхівки "Глобуса", пританцьовував веселий гігантський Міккі Маус, яскравіли вітрини магазинів, продавалося морозиво і йшли усміхнені люди...

Сюрреалізм став візитівкою нашої країни. І разом із гібридною війною гібридизувалося наше суспільство, гібридизувалася армія. Але все одно є ті, хто йде захищати свою країну навіть попри матусине "я не готова віддати свого сина в армію" і наявність винахідливих юристів, що винайшли не одну схему "як "відкосити" від мобілізації у правовому полі". Напевно, на таких людях і тримається наша країна. Аби тільки поверталися живими.