Підтримати
Марина Мадра Сноз у минулому вчителька й завучка школи. Нині працює у приватному дитячому центрі раннього розвитку. Її чоловік — в Інституті екогігієни й токсикології. Він біохімік. У подружжя троє дітей. «Саморобна» Аліса та двоє прийомних: Влада, яку вдочерили, і Петя — тимчасово під опікою, що дозволило швидше забрати його з дитбудинку.
Вперше я почула про цю жінку близько року тому. Вже досить давно ми друзі у Фейсбуку. І я радо читаю її дописи про її прийомних дітей. Але бажання почути всю історію повністю раптом виникло саме тепер. Ну коли ж іще розповідати чудесні історії, як не в День святого Миколая! А в цій історії багато чудесного й невипадкового. І, можливо, комусь, хто серйозно замислюється над усиновленням дитини, вона допоможе підійти до цього кроку усвідомлено й відповідально. А комусь, як мені, подарує іскорку любові та натхнення. Упіймайте її, прикрийте долоньками і обережно несіть у наступний рік. Щоб не задмухало ніяким лихим вітром.
— Марино, Мадра — це що? Частина прізвища, по батькові, друге ім'я?
— Це позивний із форуму Likar.info. Був такий у 2000-х. Я тоді починала займатися волонтерством, зароджувалася історія з Владою. На той момент це був єдиний ресурс, на якому збиралися прийомні батьки й викладали різну корисну інформацію, наприклад координати центрів, де можна було пройти медобстеження, тощо.
Перейшовши на Фейсбук, я зберегла цей позивний. Багато хто досі за звичкою називає мене Мадрою.
— А з чого розпочалося ваше волонтерство?
— Уже й не згадаю. Мабуть, коли все життя працюєш із дітьми, це йде паралельно, у процесі виховання. У нас із моїми учнями завжди були підопічні — ми ходили в дитбудинок «Берізка» (тоді туди пускали), допомагали дітям із ДЦП. Робота з дітьми передбачає волонтерство.
— По-різному це буває. Наприклад, напередодні свят у школах часто збирають подарунки в дитбудинки...
— Моя старша донька навчається в інженерній гімназії. Щороку там відбувається благодійна акція. Аліса постійно пояснювала, що збирати подарунки в дитбудинки — це не допомога, а шкода. І я дуже вдячна адміністрації гімназії за те, що до дитини прислухалися. Нинішнього року збирали на дитячу онкогематологію — гроші на ліки, розмальовки, фарби, олівці, писали листи. Тобто те ж, що збирають і для дитбудинків, але спрямованість інша.
Молодший син, Петя, навчається в іншій школі. Там збирають подарунки в дитячий будинок. І, чесно кажучи, цього року я вже не стала боротися. Жалісливість наших людей стосовно цього не перебити.
Але, зізнаюся, я продовжую скаржитися на всі пости у Фейсбуці з фотографіями дитини біля відчиненого порожнього холодильника, з подарованими іграшками, які розміщують волонтери для збору коштів. З історіями дітей, типу мама й тато п'ють, бабусі немає тощо, де зазначають приватну інформацію. Інтернет зберігатиме це довго. А дитина через п'ять років подорослішає, ситуація зміниться, і не думаю, що вона буде рада знайти про себе таку інформацію.
— А ви самі на початку своєї волонтерської діяльності допомагали інтернатам, їздили туди?
— Так. Коли ми з учнями ходили в Будинок дитини, в нас не було розмов про сирітство, подарунки. Ми просто приходили допомогти й погратися з дітьми.
2007 року я вперше потрапила на новорічне свято в боярський Будинок дитини. І тоді, по-перше, зрозуміла, що люди, які працюють у цих установах, абсолютно різні й по-різному ставляться до дітей. По-друге, я побачила очі дітей і збагнула: ми для них ніхто, просто тіні, що пробігли мимо. Мені стало страшно.
Пам'ятаю, як ми прийшли в групу, почали розпаковувати іграшки. А батарейок немає. Ми про це не подумали. Хто має їх купити — няні? Діти дивляться на нас, ми на дітей. Іграшки не працюють. В очах дітей розчарування. На обличчях нянь — німий докір: ще одні дурні прийшли. І я зрозуміла, що це все неправильно. Так не повинно бути, не повинно бути системою. Гірко тоді стало.
А через два роки, 2009-го, в нас уже була Влада. Два роки в мене пішло на усвідомлення того, що подарунки на свято в дитбудинок — це неправильно. На те, щоб переконати в цьому чоловіка й разом задуматися над подальшими кроками.
Зараз у нас троє дітей. Аліса — наша «саморобна» донька. В січні їй виповниться 16 років. Владі —15, Петрусеві — 8 років.
— Влада знає свою історію? Якою вона була?
— Звісно. Дитина з'явилася в нас, коли їй виповнилося майже два з половиною роки. Як пояснювати це друзям і сусідам? Чи маю я право просити всіх навколо зберігати мою таємницю? Та й навіщо?
Історія була цікава. На початку я згадала Likar.info. Цей сайт був фарватером, він мене вів. Тоді було важко знайти навіть зразок заяви на всиновлення. Хтось, хто вже пройшов процедуру, скинув мені на e-mail рукописний варіант. База дітей була, але, наприклад, в особовій справі п'ятилітньої дитини можна було побачити тільки її фото три на чотири немовлячого віку. Фотографії, як під копірку, всі однакові.
Ми з чоловіком швидко зрозуміли, що відповідь в органах опіки скрізь почуємо однакову: дітей немає, до побачення. І вирішили — треба їхати в найближчі дитячі будинки. Першим став той самий, боярський. Там була дівчинка, дуже нездорова. А в неї — 11-річний брат, і вони були дуже близькі. Щовихідного він приходив подивитися на сестру через паркан. А обох узяти не можна було, бо хлопчик відмовлявся, вважаючи, що його чекає біологічна мама. І завідувачка сказала: «Навіть не намагайтеся».
Без хитрощів було не обійтися. Ми приїхали в орган опіки і збрехали: мовляв, телефонували в такий-то Будинок дитини, начмед сказала, що дітей на всиновлення повно, йдіть в опіку. Жінка в опіці обурилася й кинула на стіл течку: «Ось, дивіться, дітей немає!» З течки випав аркушик. Я його підняла й кажу: «Як це немає? Ось, дівчинка 2006 року народження».
Дівчинка перебувала в Будинку дитини вже майже рік, але її батьків не позбавили батьківських прав, на що мені відразу вказала чиновниця. Та я вчепилася в аркушик і не віддавала. Зрештою, направлення нам виписали.
У Будинку дитини з'ясувалося, що дівчинка в лікарні, у відділенні пульмонології, і нас туди не пустять, бо грип, карантин. Але ми ввірвалися в кабінет завідувачки, і в результаті вона відвела нас знайомитися з дитиною.
Так наприкінці жовтня ми встановили контакт. А забрати Владу змогли тільки в березні. Весь цей час тривав процес позбавлення батьківських прав та підготовки документів. І я щиро вдячна Владиним батькам за те, що, незважаючи на святкові запої, вони прийшли в суд. У тому стані, в якому було треба, щоб у судді не виникло запитань і він позбавив їх батьківських прав із першого разу, не зволікаючи й не переносячи засідання.
А восени мені зателефонували з дитбудинку й розповіли, що приходили біологічні тато й бабуся Влади, принесли дітям ситро та печиво, — померла її мама. Їй був 21 рік.
— Як пройшла адаптація Влади? Як її прийняла Аліса?
— Аліса — найлегше. Вона взагалі виявилася якоюсь космічною дитиною.
Влада, природно, приїхала зі своїми звичками — битися, щипатися, кусатися тощо. І коли я бачила, як у мою старшу дитину впивається зубами, в принципі, поки що чужа мені дитина, в мене, природно, спрацьовував материнський інстинкт. Хотілося дитину захистити. Але Аліса, покусана й побита, казала мені: «Мамо, мені боляче. Але ти її не свари. Я розумію, чому вона так робить. Вона переросте. Я потерплю. І ти потерпи».
Завжди й скрізь Аліса захищала Владу. І забороняла порівнювати: «Ми — сестри. Але це не означає, що ми маємо бути однаковими. Не смійте нас порівнювати». Я досі не розумію, звідки в дитини трьох із половиною років було стільки терпіння й терпимості.
— Довго Влада звикала?
— Довго. Років три-чотири вона конкретно бісилася. То раптом, відпустивши мою руку, вибігала на дорогу. То плюхкалася в калюжу і вчиняла істерику, до крові билася головою об землю. Причому робила це свідомо, очікуючи нашої реакції. Одне слово, дала нам перцю.
— Як ви це пережили? Тепер — із гумором, а тоді як?
— Єдине, що рятувало, це гумор. Там, де інший уже шукав би міцнішого гачка, ми просто сміялися. Інакше було не вижити. Різних нюансів траплялося багато. Ми досі згадуємо їх зі сміхом.
Наприклад, була історія, що започаткувала сімейну традицію. Одного разу Влада прийшла до мене із запитанням: «Хто така свята?» Це був клас п'ятий-шостий. Я вирішила, що вони в школі щось таке проходять, пояснила. Потім уже запитала, навіщо. І вона розповіла, що побачила на зупинці тьотю з малюком, який бісився, репетував, бив маму. А та на нього кричала. «І я кажу, — розповідає Влада: — чого ви кричите? Він переросте. Я, наприклад, кусалася, щипалася, плювалася, втікала, билася. Я ж переросла». Тьотя подивилася на мене й сказала: «Якщо після всього, що робила, ти залишилася жива, значить твоя мама — свята жінка». І тепер, коли збираємося за святковим столом, традиційний тост у нас — за святу жінку.
— А Петрик у вас коли з'явився? Як після всіх складнощів ви наважилися на ще одну історію?
— Петрик у нас з'явився майже два роки тому. Чесно кажучи, я досі не можу зрозуміти, як ми зважилися на Владу. Вагомих причин для всиновлення дітей у мене немає.
Традиційні причини — втрата дитини, фізіологічна неможливість мати дітей. Або, наприклад, люди жили для себе, а потім раптом дозріли жити для дитини, але біологічний час сплив.
Жодної з цих причин у мене не було. Та якось не жилося, не пилося, не їлося. Дім, чоловік, дитина, робота — все було. Живи й радій. Тобі воно треба? Але виявилося, треба. І я досі навіть самій собі не можу пояснити, чому. Причому двічі.
Ми досить зрілі, самодостатні люди. У нас є сили. Є певні знання: я — педагог, у чоловіка — лікарська спеціальність. У нас є те, що ми можемо дати дитині. То чому ні? Ми ж навіщось живемо в цьому житті.
Усвідомлено у випадку з Петею було те, що це має бути хлопчик, а не ще одна дівчинка.
— Як рішення приймали?
— Це була ініціатива дівчаток.
Я завжди кажу: не ми вибираємо дітей. Ми дивимося фото, перебираємо анкети, але все це — мишаче вовтузіння. Діти давно вже вибрані. Не нами. Вони нас чекають і в нашу сім’ю приходять невипадково.
Влада зараз і зовні, і характером — моя копія. Вуха й сірі очі — татові. А ми ж її не вибирали. Просто з течки випав аркушик. Навіть без фотографії. Вперше ми побачили дитину в лікарні.
Те ж саме і з Петею. Народженим у день народження мого тата. Блакитнооким і білявим, як мій дідусь, що до Петрика був єдиним блондином у сім'ї.
А коли ми зателефонували волонтерам після того, як відкрили анкету на сайті Мінсоцполітики, нам сказали: «Це розумово відсталий смертник. У дитбудинку — шість років, із народження. В загальноосвітній школі навчатися не зможе. Тож якщо хочете, щоб він помер у вас удома, забирайте». Це ж саме нам підтвердили в органі опіки.
Я не знаю, що нами рухало й чому, отримавши таку інформацію, ми з чоловіком усе-таки поїхали в дитбудинок. Не домовляючись ми обоє розуміли, що заберемо дитину в кожному разі. І якщо йому судилося померти, то хай це станеться вдома, на чистих простирадлах. А інакше як жити далі й дивитися одне одному в очі, знаючи, що десь помирає відбракована нами через стан здоров'я дитина?
У Будинок дитини ми приїхали ввечері в День святого Миколая. Нам сказали, що директор дуже втомився, оскільки було шість «ранків», і в нас є п'ять хвилин, аби «поговорити».
Коли ми сіли розмовляти, через увесь стіл нам в обличчя полетіла течка з документами: «Та хто ви такі, навіщо сюди приїхали? Приходьте в понеділок. Може, й поговоримо». А в нас квитки назад на завтра...
Одне слово, перша зустріч була дуже дивна. І знову допомогли мій волонтерський досвід та підкованість у юридичних питаннях. Я попросила покликати їхнього юриста. На що отримала відповідь: «Мій юрист робитиме те, що я йому звелю». І тільки коли я сказала: «Пишіть письмову відмову, і я поїду з нею в опіку», — до нас вивели дитину. В ординаторську, до чергового нічного лікаря. А директор пішов додому.
Ми стали показувати Петрику привезені подарунки. Він подивився на все це й сказав: «Ну що, я додому з вами їду». І ми втрьох почали плакати. Лікар, який уперше таке бачив, я, мій чоловік, який доти плакав тільки один раз — коли ми з Аліскою приїхали додому з пологового будинку.
Це потім ми дізналися, що вранці Петрик просив у святого Миколая батьків, а ввечері приїхали ми. Тож йому було очевидно: він попросив, святий Миколай прохання виконав.
І я зрозуміла: треба забирати.
17 січня Петя вже був удома. Спасибі педагогам, няням, лікарям, які були з ним у групі. Вони набирали мій номер телефону, коли він хотів поговорити. Я говорила з ним, із його друзями, які запитували: «А ви точно мама? Ви справді його забираєте? Назовсім?» Там були два братики — Вася й Богдан. І Петя потім усе запитував: «А коли вони додому поїдуть?» І в мене язик не повертався відповісти, що ніколи. Бо їх шестеро — від трьох до 16 років. Гарних, здорових, без жодного діагнозу. Але їх шестеро…
— А як же Петрикові діагнози?
— А кому вони були потрібні, коли ми вже вирішили забрати дитину додому?
Частина їх підтвердилася. Інвалідність є. Але діагноз не такий страшний і дозволяє жити життям здорової людини.
Я потім зрозуміла, чому мені казали, що Петрик до школи ходити не зможе. Він просто не бачив ні букв, ні малюнків, які йому показували в книжці. У нього виявився зір +3.
— Як дівчатка з Петриком познайомилися? Як його адаптація проходила?
— Перша зустріч була по Вайберу. Петя на той час дуже погано розмовляв, і дівчатка нічого не зрозуміли.
Із дитбудинку ми забирали його взимку, в сльоту і холод. Удосвіта виїхали на машині, забрали Петю й зразу назад, щоб до ночі повернутися додому. Дорогою зупинилися на заправці. Петя з татом пішли в туалет. Через кілька хвилин звідти долинає дикий вереск, — Петя побачив сушарку для рук. Вийшли на вулицю. Мимо проїжджає машина, — Петя падає на землю й кричить. Він раніше не бачив машин так близько.
Приїхали. В нас житловий комплекс із 16–24-поверхівок. Петя знову падає на землю й кричить. Він ніколи не бачив висотки у вогнях. Петя боявся ліфта. Його злякали два наших собаки, що вибігли назустріч. Яка там перша зустріч! Сяк-так уклали Петю в ліжко. Уві сні він плакав.
Знайомилися й спілкувалися вже наступного дня. На обід прийшла бабуся. Всі сіли за стіл, і бабуся запитує: «Петюню, хто тобі такий смачний супчик приготував?» І Петя, гордий тим, що знає відповідь, жваво випалив: «Кухар. Нам їжу готує кухар».
Петю все цікавило. Неначе він потрапив на іншу планету. І я розумію, як важко йому давалася адаптація. Знову ж, були проблеми з мовою. Він пізнавав світ, і паралельно йому доводилося переучувати неправильно заучені слова. Це була дуже тяжка трансформація у свідомості. Я не знаю, як ми все це пережили.
Я кажу йому: «Петю, в тебе обличчя брудне. Піди вмийся». А в нього протест. Він дивиться на мене і б'є рукою по склу у дверях ванної. Скло розбивається.
Був період, коли Петя ходив вулицею з соскою. Свого часу він не пережив немовлячого періоду. І я довго шукала, як дати вихід його емоціям. Одного разу спитала: «Соску купимо?» Він відповів: «Так». Ми зайшли в аптеку, купили соску. Він ішов вулицею, смоктав соску, періодично виймав її з рота і кричав: «Ку-ку-ріку!» Бо кричати можна. І ніхто не сварить. Він — вільна людина й користується цією свободою. Потім знову затикав рот соскою, і ми йшли далі. А згодом: «Гав-гав-гав!»
Люди нас сахалися. Але я була щаслива, бо знайшла спосіб, як йому відірватися й вихлюпнути свої емоції.
— Скільки знадобилося часу, щоб він «наївся» цього?
— Він не «наївся». Ну тобто вдома він уже прокачав усіх домашніх, включно з тваринами. Випробував їхнє терпіння і зрозумів, як із ким можна поводитися. Тільки кіт не здає позицій. Петрик теж не здає, але кіт перемагає. Він не дозволяє репетувати у квартирі, бігати, тупотіти перед ним ногами. Зразу випускає пазурі. І Петя заспокоюється.
Але на кожній новій людині він прокачує всі свої набуті в дитбудинку навички. Намагається маніпулювати, пускаючи в хід красиві очі, довгі вії. Робить «хлопчика-зайчика». Програма «зачарувати незнайомця» з нього ще не вийшла.
— А як зі школою?
— Першого вересня він пішов у перший клас. Напередодні я йому пророчила, що з такою поведінкою його випруть зі школи наступного ж дня. Ще й букетом у спину кинуть. Він це запам'ятав. І рівно через тиждень дорогою в школу радо зазначив: «Сьогодні вже сьоме. Не вигнали. Хто молодець?»
Петрик якось раптом став дорослим. Перестав нескінченно плакати з будь-якого приводу, складає портфель, стежить за речами, дуже емоційно переказує, як минув день.
Правда дорослість не скасувала дрібності: на наступний рік я купила дитині шорти з великим запасом на один-два роки.
Рік, який Петя був удома, ми вчилися говорити, ходити. Відстані київські й дитячого будинку — різні речі. Він дуже погано ходив, не вмів бігати. Перші два місяці вдома він просидів на підвіконні. Приходив додому, зразу туди залазив і сидів до вечора. Дивився на людей, птахів, мам із візками, машини. Просто на світ. Ні іграшки, ні діти його не цікавили.
— Я дивлюся, стиль спілкування в сім’ї у вас такий, із з гумором?
— Гумор — наше все. Ми сміємося там, де інші плачуть. Якби щоразу брали близько до серця те, що коять діти, не вижили б. Коли ти розумієш, що стоїть за тим чи іншим словом дитини, коли починаєш це аналізувати… Ти маєш якось навчитися відключатися. Десь — ставитися з гумором, в якісь моменти — просто не заглиблюватися, бо тебе несе в безодню. Насправді те, що відбувається з дитиною в період адаптації, те, що з неї виходить, усі ці звички — це страшно.
Я думала, що до всього готова. Виявилося, ні. Я звикла, що коли в дитячій вимикається світло —починається мій час: я можу відпочити й розслабитися. Але з Петриком це було неможливо. За дитбудинківською звичкою, коли вимикалося світло, він починав бігати по кімнаті, знімати труси, кричати «піська-сіська», кидатися іграшками, подушками... Коли ж розумів, що за це немає покарання, починав шукати його сам і бився головою об бортики ліжка. З цією моторошною звичкою я боролася пів року, перепробувавши всі способи. Це було дуже важко.
— Я читала ваші нотатки у Фейсбуку про Петрика-економіста. Він дуже відповідальний.
— Це унікальна дитина. Ніякої розумової відсталості немає навіть близько. Він дуже відповідальний, розумний, чесний, ласкавий. Він доброзичливий. Безмежно добрий.
У мене в групі — малюки. Хтось із них фарбу проллє, Петрик роззирнеться (навичка виживання), вхопить серветку, витре і в кишеню сховає. Потім тихесенько викине. Прикривав шкоду, зроблену іншими дітьми. Швидко лагодив іграшки, зламані малюками. Ховав під килим порвані ними книжки. І, що мене найбільше вразило, — він віддавав їм хліб за столом. Петрик не розумів, що ці малюки домашні, ситі, батьківські, у приватному дитсадку, вони зовсім не голодують. Хліб для нього на той момент був великою цінністю. І він його віддавав.
— Як у Петі минув перший День святого Миколая вдома?
— Раз він просив у святого Миколая батьків, то наступного року в цей день ми його хрестили. Хрестив його той самий священик, який свого часу хрестив і нашу Владу. Відчинилися двері, й він увійшов — високий, вродливий, у нарядній рясі. Я запитую: «Петю, хто це?» Він мені: «Святий Миколай!». Священик був збентежений.
Свято вдалося прекрасне. Петрик отримав чудовий подарунок — класних хрещених.
У принципі, ні свята, ні іграшки йому нецікаві. Єдина пристрасть — одяг. Його в нього більше, ніж в обох моїх дівчаток-підлітків. Довелося купити нову шафу, бо Петриків одяг перестав уміщатися. Його вихователька з дитбудинку пояснила мені, що в них не було власного одягу. Вранці з пральні приносили купу — все, включно з трусами. Хто що вхопить, те й надягає. І якщо Петрику діставалося не те, що він хотів, він дуже обурювався й кричав. Очевидно, пристрасть до одягу звідти.
Петрик вибирає дуже яскравий, помітний одяг. У нього червоні й жовті шапки, яскраві куртки. Він їх міняє. Йому подобається підбирати одяг. Вибрав собі яскраве намисто, начепив на нього хрестик і ходить.
Решта для нього не таке важливе. Він завжди вибирає дійство. Не піти до школи для Петі більше покарання, ніж залишитися на свято без подарунка. Він дуже жадібний на нові враження, емоції. Він готовий іти куди завгодно — в магазин, із собаками, в музей. Він завзятий театрал, — ми передивилися всі дитячі вистави в місті. Петрик на все реагує жваво, емоційно. Це заряджає й мене. Заради цього я готова пройти все, що було, ще раз. Не жалкую ні за чим. Ні на секунду. Як би важко не було, воно того вартує.
— Що Петрик попросив у святого Миколая?
— У морозилці листів із двадцять, мабуть. Бажань багато. Але найбільше він любить гроші.
— А на що збирає?
— З останнього — на блендер. Його майбутнім дев’ятьом дітям (першою буде дівчинка Галя) знадобиться протерта їжа.
Він дуже любить дітей. Трепетно до них ставиться. Розуміє цінність людського життя.
— Що б ви побажали тим, хто задумується про всиновлення дитини?
— Я вважаю, що нав'язувати всиновлення — неправильно. Людина має прийти до цього сама. І в кожного свій шлях. Я, наприклад, щиро схиляюся перед волонтерами, які працюють у дитячих онковідділеннях. Для мене це смертельний жах — розуміти, що завтра ти можеш побачити згорнутий у рулон матрац на ліжку. Я цього не можу. І просто подумки вклоняюся перед тими, хто знаходить у собі душевні сили робити це правильно, без внутрішнього надриву, не спопеляючи ні себе, ні людей навколо.
Точно так само і з усиновленням. Не можна закликати до цього. Має бути внутрішня готовність. І то не завжди це виявляється під силу. Це дуже важко. І не тому, що хтось сильний, а хтось слабкий. Ми всі різні. У нас різні настройки, ресурсність, запас міцності. Я не готова брати на себе відповідальність, закликаючи людей усиновити дитину, знаючи, що на них чекає.
Побажати можна багато. Але я точно знаю: виживе той, у кого є почуття гумору і він зможе переступити через якісь життєві ситуації, коли хочеться впасти на землю та битися в корчах. Виживе той, хто вміє міцно спати і відновлювати свій фізичний ресурс. Бо коли не спиш тижнями, то перетворюєшся на зомбі. Ще трохи — й це може призвести до хвороби. А твоя хвороба, за принципом доміно, пройдеться по всій сім'ї. У тебе немає права здатися, хворіти, хандрити, занурюватися в себе.
Проте я ні за чим не жалкую. Як би важко не було, скільки б фізичних і моральних сил на це не пішло, я б усе повторила знову. Бо знаю, заради чого. Я бачу своїх щасливих дітей. І вважаю, що прийняла двоє найважливіших і найправильніших рішень у своєму житті. І перше з них — те, що в моїх дітей чудовий батько, мій тил, фортеця, мій потенціал. Без нього я не була б такою сміливою й розумною. Він стоїть за моєю спиною, тримає на своїх руках усю сім’ю.
Тим, хто упевнений у правильності свого рішення всиновити, можу побажати не боятися, вірити собі, бо вас лякатимуть діагнозами, перспективами. Своєю поведінкою вас лякатимуть діти. В усіх цих ситуаціях важливо бути сміливим. І мати відповідальність насамперед перед собою — за те, що ти зробив. І неважливо, що на вулиці вашої сімейки сахаються люди, коли підбираєш ключик до якихось дитячих дверей, відмикаєш їх і радієш, що можна йти далі. Перестав складати сухарі під подушку — класно. Не приховав смажену рибу — чудово. Не заверещав і не впав лантухом на підлогу в метро, щоб привернути увагу, — шикарно. Ти живеш одним днем. І такі моменти роблять тебе щасливим. Вони насправді щасливі. Коли дитина вперше бачить хруща, розглядає його, торкається, слухає, як він дзижчить, — це щастя. Воно передається і множиться в тобі, бо ти проживаєш два щастя — своє і дитини.
Розмову перериває поява Петрика, який пхає мамі в руки аркуш. «Так, і що ти тут мені написав?» — запитує Марина й читає: «Петя, Україна, мама, тато, Влада, Аліса. Я не буду репетувати. Я виправлюся. Я вас люблю…»…
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google