Експертка з питань прав дитини Людмила Волинець: «Хороші історії є. Але не всі їх можна розповісти, — передісторія занадто трагічна»

30 вересня Україна тринадцятий раз  відзначає День усиновлення. Свято засноване 27 листопада 2008 року на першому і єдиному Форумі усиновителів. 

На жаль, відтоді жодній українській владі не вдалося зробити державним пріоритетом дитину та сім'ю. Останні  10 років кількість усиновлень неухильно  падала. У 2009-му, коли країна вперше відзначила День усиновлення, українці всиновили 2381 дитину, а іноземці — 1426. У 2020-му — 986 і 248, відповідно, тобто загалом утричі менше.  

Не кращі справи і з альтернативними формами влаштування дітей у сім’ю — прийомними сім'ями та  дитячими будинками сімейного типу (ДБСТ). У 2020-му  перестали функціонувати 288 прийомних сімей, на зміну їм прийшла тільки  171. Закрився 61 ДБСТ, створено було 82.   Дітей, що виховуються в цих сімейних формах, побільшало всього на 431 дитину. 

І не тому, що дітей, котрі потребують сімейного влаштування, в Україні стало значно менше, як стверджує Мінсоцполітики. На жаль,  з низки причин офіційна статистика не відбиває їхньої реальної кількості. А тому, що процеси влаштування дитини в сім’ю гальмуються штучно, вважає експертка  з питань  прав дитини Людмила Волинець, із якою сьогодні ми говоримо про сумне — про проблеми, що нагромаджуються  в цій сфері й ніяк не вирішуються.

Людмила Волинець

— Людмило Семенівно, дітей в Україні народжується менше. Чи стає менше й тих, котрі   з різних причин  втрачають  батьків і можуть  бути всиновленими?

— Зниження народжуваності у нас справді катастрофічне. У 2010–2013-х  на світ з'являлося понад 500 тисяч дітей щорічно. Цього року, за прогнозами, — 250–270 тисяч.

А проте   дітей, котрі  мають ненадійних батьків (що не виконують своїх функцій) або ж таких, яких  треба  було б позбавити батьківських прав, не меншає. 

Не варто очікувати зменшення кількості дітей-безбатченків, коли в країні збільшується смертність населення працездатного віку; коли зростає злочинність, а отже й кількість тих, хто відбуває покарання. І якщо стає більше  дітей із одним із батьків, то це означає, що шлях такої дитини до сирітства вдвічі коротший, ніж у тих, хто має обох зареєстрованих батьків. 

Дитина без батьків — завжди похідна від якісного стану дорослого суспільства, а не від кількісного, як стверджує Мінсоцполітики, вважаючи, що зі зниженням  народжуваності  зменшується й кількість дітей-сиріт  та позбавлених батьківської опіки. Сирітство — більш інтегрований показник. Це наслідок процесів у дорослому суспільстві, які призводять до усунення  від батьківських обов'язків.

На жаль, реальної статистики щодо кількості дітей-сиріт і позбавлених батьківської опіки немає. Діти роками чекають рішення суду, переходять із одного закладу в інший, утримуються в лікарнях за соціальними показаннями. Офіційна статистика враховує тільки тих, кого держава визнала сиротами або позбавленими батьківської опіки. 

— Найбажаніші для усиновителів діти — маленькі. Чи стає більше  малюків, від котрих матері відмовляються в пологовому будинку? Оскільки  на багатолітні причини відмов наклалася ще й пандемія з її наслідками. 

— Точної цифри в мене немає. Але знаю, що вона в межах 350—400 дітей. Це те, що фіксується як відмови. 

До 2000 року дітей-відмовників щорічно було близько двох тисяч. Чому? Річ у тому, що до 2004 року жінка могла написати в пологовому будинку заяву про відмову  від виховання дитини і згоду на    її всиновлення іншими особами. Звідси йшов облік дітей, від яких відмовилися батьки. 

Із 2004-го ситуація змінилася. Жінки, котрі  не хочуть виховувати своїх дітей, пишуть заяву, що не забиратимуть їх із медичного закладу. Тепер це стосується не тільки немовлят. Цієї статистики  ніхто не веде. 

Трапляються також ситуації, коли жінка, народивши, втікає, не залишивши жодного документа. Або ж надходить у пологовий будинок без документів. І тоді в медичних записах значиться ім'я, яке жінка вирішила назвати. Тобто тепер  цей показник складніший, і фіксується далеко не все. 

Сьогодні облік новонароджених, від яких відмовилися в пологовому будинку, ведеться   переважно  в контексті «пакетів малюка». При цьому вважається, що кількість відмов зменшилася завдяки цій ініціативі. 

Для мене це — маніпуляція певними життєвими обставинами й документами. Офіційної інформації про те, скільки дітей втрачають батьків у зв'язку з небажанням тих їх виховувати, немає. 

Було б добре, якби держава рахувала, скільки батьків щорічно дають згоду на всиновлення своїх дітей іншими людьми. Такої статистики теж немає. 

— Скільки дітей в Україні не влаштовані в сім’ї і  підлягають усиновленню, згідно з офіційною статистикою?

— Це інтегрований показник. Усе залежить від теми розмови. Статус дітей-сиріт і позбавлених батьківської опіки, за статистикою Мінсоцполітики, мають 68 тисяч дітей. Але на обліку з усиновлення перебувають лише понад 11 тисяч дітей. Річ у тому, що, згідно із законодавством, якщо дитина перебуває під опікою і  опікун не хоче, аби  її всиновили, то може не дати згоди. 

Опіка, за даними Мінсоцполітики, зазвичай  сімейна. Тобто коли діти осиротіли не внаслідок асоціальності батьків, а, наприклад, унаслідок  їхньої смерті. 

Під опікою нині перебувають близько 50 тисяч дітей.  

— Але опіка буває не тільки сімейною. Є багато сімей, котрі беруть під опіку не одну, а багато дітей із різних сімей. Будучи по суті батьками-вихователями ДБСТ, вони при цьому не отримують  належної в таких випадках державної допомоги. Де логіка?

— Сімейний кодекс — дуже маленький за обсягом закон, порівняно з іншими. Але дуже глибокий. У його нормах закладено вимогу до якості ухвалення рішення про те, яка форма влаштування краща  для дитини — всиновлення, опіка, прийомна сім'я, ДБСТ.

Але в цього є й інший бік — можливості державного службовця, котрий  приймає таке рішення. Дуже часто можливості якісного рішення щодо  дитини обмежені. Наприклад, немає охочих узяти під опіку, а сім'я дитини — глибоко асоціальна. І часом  державному службовцеві буває просто зручно «дістати» троюрідного дядю й хутко  оформити опіку. 

У нас тепер трохи більше 1400 територіальних громад. Чи всі вони мають прийомні сім’ї, ДБСТ і вільний ресурс, аби  влаштувати туди дитину? 

Мають зійтися дві якості — розуміння проблем дитини та  пошук найкращої форми. І ця найкраща  форма має бути в органу опіки та піклування, який приймає рішення. Якщо є бажання діяти в інтересах дитини, але влаштувати її нікуди, то кращі  інтереси дитини ніколи не будуть забезпечені. Треба  дивитися на речі реально.

Сьогодні є серйозна проблема. З одного боку,  прийомних сімей і ДБСТ  стає  менше. З іншого  — збільшується кількість дітей-сиріт і позбавлених батьківської опіки, не визнаних такими державою. Це призводить до того, що майже в кожній прийомній сім'ї і ДБСТ ми виявляємо дітей, котрі  влаштовані в ці сім’ї без статусу й фінансового забезпечення. Таких дітей нікуди більше влаштувати, і вони живуть за рахунок інших дітей, яких держава визнала й платить за них гроші. 

Дуже часто орган опіки та  піклування вважає, що йому вигідніше оформити дитину під опіку, бо не треба здійснювати соціального супроводу  і немає обов'язку оплачувати послуги опікуна.

Так трапляється тому, що в центрі не бачать реального стану речей, не розуміють, що відбувається, і не хочуть регулювати законодавство під нові ситуації. Наприклад, під судову реформу, яка різко загальмувала розгляд цивільних справ, зокрема з набуття дітьми статусу дитини-сироти, позбавленої  батьківського піклування,  або з питань  усиновлення. 

— Скільки ж усе-таки в нас дітей маленького віку, здорових і без великої кількості братів та  сестер?

— Традиційно дітей віком  до п'яти років, здорових і без братів–сестер  по всій країні не більше двох  десятків. Чому? Треба розуміти, як дитина втрачає батьківську опіку, за винятком випадків смерті батьків. Наприклад, через відмову матері забрати її з медзакладу тощо. 

Від моменту, коли дитина реально втрачає сім'ю, до моменту, коли вона з'являється в базі на всиновлення, минає, щонайменше, два роки. а інколи — все дитяче життя. 

Наскільки тривалий цей період, залежить від ефективності законів, а також від наявності й готовності тих, хто забезпечує їх виконання. Тому, якщо сьогодні тільки дві третини ОТГ забезпечені кадрами  і немає положення про службу у справах дітей ОТГ, то цим частково й пояснюється проблема, чому між моментом  реальної  втрати   дитиною   батьків та  моментом  її усиновлення минає  багато часу. 

А в усиновителів свої закони. Умовно я поділяю  їх на дві групи. Тих, хто хоче всиновити якомога молодшу дитину, таким чином замінюючи її народження. І тих, хто зустрів дитину без сім'ї та став  мужньо боротися за те, аби  вона отримала  статус  і її потім можна було всиновити.  

Тим часом  безліч дітей у країні долають цей шлях, щонайменше, два роки, і тому їхній шанс потрапити до усиновителів, котрі  хочуть найменшеньких, істотно знижується. 

На жаль, система недосконала. Мінсоцполітики гучно заявляє, що подало якісь законопроєкти у Верховну Раду. Але, на жаль, перелічених  нами проблем ці документи не вирішують.

Наприклад, один із них присвячений тому, що інтернатів у країні не повинно бути. Хороша ідея. Я теж її поділяю. Але по всьому тексту документа із законодавства вилучається   слово «інтернат», — його не повинно бути ніде, в жодному  вигляді. При цьому залишається норма закону про те, що, коли дитина  — підкидьок,  то процес  її  усиновлення   (який триває близько трьох місяців) можна розпочати не раніше, ніж через два місяці. А де дитина має перебувати ці п'ять місяців? Це автор випускає з уваги. 

І якщо законодавство стосовно дітей побудоване таким чином, що є періоди, коли дитина вже не у своїй сім'ї, але ще не в прийомній, то тоді  питання: де вона повинна  бути? Найпоширеніша відповідь — у патронатній сім’ї. Я не проти. Тоді в країні їх має налічуватися  не менше семи тисяч. Але за п'ять років законодавчого існування реально їх з’явилося всього 220. При тому  що ОТГ— понад 1400. 

В такому вигляді, в якому виписане законодавство, патронат не працює. 

— Скільки було усиновлено дітей за 2020 рік? 

— Українцями — 986, іноземними громадянами — 248 дітей. На третину менше, ніж за попередній, 2019-й. Далися взнаки  ковід, обмеження доступу кандидатів-усиновителів до дітей, вимога до кандидатів в усиновителі пройти навчання, тоді  як не можна збиратися групами, тощо.

Згідно зі свіжою  статистикою,   за перше півріччя 2021-го українці всиновили 542 дитини. Я в ці цифри не вірю. 

Припускаю, що, хоч  ковід нікуди й  не подівся, процедуру доступу усиновителів до дітей відкоригували. Але тоді ж  була велика кампанія передачі повноважень у справах  дітей  від райдержадміністрацій в ОТГ. І я сумніваюся,  що це жодним чином не позначилося  на цифрі.. 

Нагадаю,  місяців два тому ліквідували управління усиновлення в обласних службах у справах дітей. Їх передали обласним структурам Нацсоцсервісслужби. Людей було скорочено і т.д.  Статистика ж каже, що це жодним чином  не позначилося на питаннях  усиновлення. 

— Хто зараз  уповноважений займатися на місцях, у тих-таки  ОТГ, питаннями всиновлення?

— Ніхто. Якщо розглядати всиновлення з моменту появи кандидатів в усиновителі. Якщо з моменту втрати дитиною сім’ї — то територіальні служби у справах дітей. А їх у багатьох ОТГ створили  суто  формально. Рішення прийняли, та людей не набирають. І не планують це робити. Недавно Мінсоцполітики офіційно визнало, що в 5% громад узагалі не створено таких служб. 

Гадаю, реально в нас сьогодні  близько 15 тисяч дітей не мають статусу, який у них мав би бути фактично,  — їх не виявили; суди не прийняли рішень; деякі діти вже не в сім'ях, але роками перебувають у санаторіях; деякі без статусу перебувають у прийомних сім'ях і ДБСТ. Ми говорили Мінсоцполітики, що такі діти є. Однак нас запевняли  у протилежному. 

Та коли батьки-вихователі одного з ДБСТ по черзі померли від ковіду  і вся країна переживала за дітей, котрі залишилися без батьків, ми побачили, що в цій сім'ї  без жодного  статусу й допомоги з боку держави  проживала 15-річна дівчинка, в якої немає власної сім’ї. 

У кожному випадку виникнення НП  з батьками-вихователями вияснялося, що в них були неоформлені діти. У важкі 1990-ті ми називали таких дітей «партизанами». Але тоді батьки просто забирали їх із вулиці й приводили додому. А тепер це відбувається за рішенням служби у справах дітей. 

— А кількість охочих усиновити дітей залишається незмінною?

— Зменшується кількість дітей, котрі  потрапляють у систему обліку. Значно зменшується група дітей віком  до п'яти років. 

У 2019 році постановою Кабміну ухвалено рішення про обов'язкову підготовку кандидатів в усиновителі. Але при цьому процес не організували так, аби не перешкоджати бажанню всиновити дитину. Все це разом призвело до зменшення охочих усиновляти. 

— Що в нас зараз із міжнародним усиновленням?

— Міждержавним. Хоча Мінсоцполітики чомусь вирішило, що воно міжнародне. Ця дискусія насправді не така невинна. Ми всиновляємо дітей не між народами, а між державами, — з компетенції однієї держави дитина переходить у компетенцію іншої. 

Міждержавне всиновлення теж скорочується. І вже давно. Змінюються характеристики дітей, яких пропонують іноземним усиновителям. Діти або доросліші, або з тяжчими діагнозами. Треба  розуміти: чим  активніше в країні розвиваються опіка, прийомні сім'ї і ДБСТ, тим менше залишатиметься дітей для іноземного всиновлення. 

Та наразі  цього не відбувається. Просто не всі діти отримують  статус. І якщо діти не входять у систему, то їх, відповідно, не побачать й іноземні усиновителі. 

Крім того, торік на іноземні всиновлення вплинув ковід і локдауни. 

Але  є й інше. У 2020-му  я помітила цікаву тенденцію. Національне усиновлення по всій країні зменшилося на 30%. Зменшилося й міждержавне. А ось у Київській області воно збільшилося втричі. І дуже високим залишилося в Донецькій області. Я попросила Мінсоцполітики пояснити, в чому особливість цих регіонів. Чому в Київській та  Донецькій областях громадяни України не всиновлюють дітей у віці 6—11 років. Чекаю відповіді. 

Недавно в Інтернеті я знайшла рекламу юридичної компанії, яка за чотири тисячі доларів пропонує громадянам супровід у процесах усиновлення. Аж до постановки  на облік кандидатами в усиновителі. Теж за доларову оплату. Притому що  посередницьку діяльність у процесах усиновлення в Україні заборонено, всиновлення   безплатне, а сам процес передбачає  особисту участь у ньому  кандидатів у всиновителі. 

Я розмістила пост про це на своїй сторінці у Фейсбуку. В нас немає функції контролю над забезпеченням законності. 

Цивільний процес усиновлення — це не кримінальний процес. Ця якість. Якісний процес формалізується погано.

Батьків, які  заходять у процес усиновлення, я називаю людьми без шкіри. Зазвичай  це люди дуже втомлені в боротьбі за право бути батьками. І маніпулювати ними легко. Я бачила чимало тих, хто не так допомагав цим людям стати батьками, як шкодив їм.  

— Недавно Комітет з питань  гуманітарної та інформаційної політики ВР відмовився передати повноваження на захист  прав дитини Нацсоцсервісслужбі, рекомендувавши натомість  створити Державну службу з прав дитини. Чи допоможе створення окремого органу ефективніше вирішувати завдання? 

— Це залежить від того, наскільки коректно буде сформульовано повноваження; хто її очолить і якою буде команда; наскільки ця структура буде профінансована. І не тільки вона, а вся вертикаль, що під нею, бо жодна структура не діятиме ефективно, якщо на місцях, там, де живуть діти, не виявиться  достатньо  професійних кадрів. 

— Чи є у вас хороші історії за останній рік?

— Їх досить багато в Інтернеті. Там, де є успіх, — це заслуга людей, котрі  працюють із дітьми, для дітей і з кандидатами в усиновителі. 

Моя ніша — впливати на те, щоб умови роботи на місцях були логічні й можливі. Бо сьогодні  є норми, які просто розривають законодавство на не пов'язані між собою шматки. Тому я частіше говорю про проблеми. 

Але хороші історії в мене є. Правда, не всі їх можна розповісти, — передісторія занадто трагічна.

Всі статті автора читайте за посиланням