ВІЧНИЙ ПАЛОМНИК

Той, хто не любить свою батьківщину, нічого любити не може.

Дж.Байрон

Якби виникла необхідність назвати десятьох чи навіть п’ятьох найвидатніших поетів усіх часів і народів, то, безумовно, серед них обов’язково було б ім’я великого англійця — лорда Джорджа Гордона Байрона, людини безмірного поетичного таланту, незвичайної творчої щедрості, глибокого філософського розуму.

Він прожив 36 років. Але його біографія — одна з найяскравіших і найдраматичніших в історії світової літератури. Вона схожа на легенду, власне, навіть на сплетіння легенд, оповитих серпанком таїни і загадковості, ореолом романтики і легким флером містики. Небагато знайдеться геніїв, чиї визнання і слава так тісно переплелися б з незаслуженими образами, брудними плітками і відвертим цькуванням.

Як людина складна і суперечлива, органічно не міг, однак, кривити душею, і цього йому не прощають і досі...

Народився Джордж Ноел Гордон Байрон 22 січня 1788 року в Лондоні в родині з давнім аристократичним корінням, зокрема, й французьким. Красень-батько, капітан Джон Байрон, що рано помер, був людиною вкрай неврівноваженою і отримав навіть прізвисько «Несамовитий Джек». Мати, Кетрін Гордон, теж мала вдачу круту й запальну, схильну до полярних настроїв. Але обоє були людьми гордими і непоступливими. Ці їхні риси і перейняв юний Джордж.

У десятирічному віці, отримавши у спадок Ньюстедський замок, Байрон стає пером Англії. Титул лорда відкриває йому двері до найвищих кіл, а згодом — і до парламенту. Та це не особливо тішило його. «Він змалку знав, що не такий як усі, — писала в своєму ґрунтовному дослідженні про поета Соломія Павличко. — Каліка від народження, він страждав від своєї кульгавості, прагнув самотності, не бажаючи співчуття й гостро переживаючи образи. Захищаючи і стверджуючи себе, вперто займався спортом, згодом став чудовим плавцем, боксером, вершником. Уже дорослим, він щодня годинами не залишав сідла, міг проплисти сотні метрів у будь-яку погоду, серед його рекордів — подолання Дарданеллів...»

Його навчання в школі, а згодом і в знаменитому Кембріджському університеті не позначене особливою старанністю, оскільки Байрон рано зрозумів, що справжній шлях до глибоких знань — самоосвіта.

Юний лорд віддає належне і ексцентричним розвагам аристократа-гультяя, численним любовним пригодам, що, правду кажучи, визначатиме його стиль життя до останніх літ. Поезія на початку була для нього просто даниною моді і молодому вікові, але дуже швидко переросла в потребу душі і розуму. Його перша збірка вийшла влітку 1807 року і не відзначалася, як і дві попередні, анонімні, особливими поетичними знахідками. Заговорити про нове ім’я в англійській літературі змусила сатирична поема «Англійські барди та шотландські оглядачі» (1809). Та справжнє хрещення Байрона — поета і громадянина — сталося у лютому 1812 року, про що він сам сказав так: «Одного чудового ранку я прокинувся і побачив себе знаменитим». 27 лютого Байрон як член палати лордів виступив у парламенті, де обговорювався білль про смертну кару для так званих «луддитів» — «нищителів машин». «Ви називаєте цих людей черню, злочинною, небезпечною, темною і неодукованою, — кидав він в ошелешений зал. — А чи розуміємо ми, чим зобов’язані черні? Адже це чернь обробляє ваші поля і прислужує у ваших домах, адже це з черні набирається ваш флот і вербується ваша армія, адже це вона дала вам можливість кинути виклик цілому світові, — але чернь кине виклик вам самим, якщо нуждою і зневагою ви доведете її до відчаю! Ви можете називати цих людей черню, але пам’ятайте, що чернь дуже часто виражає почуття всього народу».

Видрукувана наступного дня в газетах промова Байрона справила враження удару сокири в глухому бору. І буквально того ж дня вийшли друком дві перші пісні поеми «Паломництво Чайльд-Гарольда». Продовження твору писалося протягом кількох років. Його герой-блукалець відразу став символом романтичного напрямку в літературі. В усьому розчарований, егоїст і цинік, гультіпака і джиґун, марнотратник життя, не полишений, однак, високих помислів і добрих поривань, він став уособленням епохи, кумиром тисяч молодих людей в Європі і Америці. Саме цій поемі зобов’язані своїм походженням такі крилаті слова, як «байронівська скорбота», «байронівський герой», «байронізм».

Відверта опозиція до суспільства, насамперед його вищих сфер, виступи на захист пригнічених, знедолених і принижених, «нетрадиційна» поведінка Байрона викликали люту ненависть до нього з боку правлячих кіл Англії.

Формальною причиною тотального цькування поета стало його розлучення з першою дружиною. Суд позбавив Байрона батьківських прав. 25 квітня 1816 року поет назавжди покидає рідну вітчизну і улюблену дочку. Спочатку живе в Швейцарії, але невдовзі переїздить до Італії (1817—1823). Тут він одружується вдруге і разом з дружиною, графинею Терезою Гвіччіолі, бере активну участь у русі карбонаріїв — борців проти іноземного поневолення Італії. Його полум’яна вдача, що прагла потрясінь, ризику, боротьби з поневоленням і несправедливістю, змогла, нарешті, реалізувати себе. Байрон повністю поринає у вир революційної боротьби, створює підпільну організацію в Болоньї. Але рух карбонаріїв був нещадно розгромлений австрійськими військами, які прибули з півночі.

«Отже, італійці через відсутність єдності вічно зазнають поразки... — з гіркотою констатував Байрон. — Мені завжди здавалося, що справа провалиться, але я хотів і досі хочу надіятись. Все, чим я можу зарадити грішми чи іншими засобами або особистою участю, все це я готовий зробити задля їх звільнення...»

Смертельні удари реакції, скоординовані феодальними монархами континентальної Європи і буржуазною верхівкою острівної Англії, боляче вразили Байрона, що відбилося у написаних в той час трагедіях «Маріно Фальєро, дож венеціанський», «Сарданапал», «Двоє Фоскарі» та поетичній драмі «Каїн». З італійським періодом життя поета пов’язана також робота над продовженням «Паломництва Чайльд-Гарольда», завершенням драми «Манфред», життєствердна поетика якої надихнула згодом П.Чайковського на створення однойменної симфонічної поеми. Італійським враженням значною мірою зобов’язаний задум «Дон Жуана» — грандіозного і панорамного полотна, яке, на жаль, не було завершене — з намічених 24 пісень написано лише 16 і початок сімнадцятої. Але саме «Дон Жуан», поруч з «Прометеєм», «Шільйонським в’язнем», «Пророцтвом Данте», «Видінням Суду», «Бронзовою добою» і згаданим вже «Каїном» увічнив ім’я їх автора.

У 1823 році, спорядивши на власний кошт військовий парусник «Геркулес», Байрон відпливає з Генуї до Греції, де роком раніше теж спалахнула національно-визвольна війна — проти турецького панування. Ситуація до болю нагадувала італійську: «Мені дуже прикро чути, — занотовує Байрон, — що розкол у Греції й досі триває, і це тоді, коли вона може здобути остаточну перемогу шляхом перемог часткових. Греція нині має три перспективи: або вибороти собі свободу, або потрапити в залежність до європейських суверенів, або знову стати турецькою провінцією».

Треба сказати, що тодішня Греція опинилася у центрі політичних інтересів багатьох країн, кожна з яких побоювалася революційних рухів. Це, зрештою, призвело до утворення серед повстанців кількох політично різновекторних крил, а, значить, деструктуризації національно-визвольних сил. Нерідко траплялися навіть сутички і криваві бійки між бійцями різних загонів.

Для Байрона Греція була не лише уособленням овіяної легендами Древньої Еллади. В свободі Греції поет вбачав високу ідею звільнення людини і людства від рабства і принизливої покори, відродження духовності. Водночас він знав, що революційна боротьба вимагає не лише пісень і гасел. І Байрон виділяє значні кошти на закупівлю суден і озброєння для новостворюваного грецького флоту. Він береться за організаційне об’єднання учасників національно-визвольного руху, і незабаром один із керівників повстання — Александрос Маврокордатос — присвоює Байрону звання головнокомандувача військовими силами Греції.

Але не лише труднощі в консолідації національно-визвольного руху обходили, як ми ще недавно сказали б, «патріота-інтернаціоналіста». Давалися взнаки негаразди в здоров’ї Байрона. Його мучили напади епілепсії, хвороба печінки, а на додаток вчепилася ще й нова хвороба — малярія. 19 квітня 1824 року поет помер. Останніми словами, які злетіли з його вуст, були: «Сестро моя! дитя моє!.. бідна Греціє!.. я віддав їй час, маєтності, здоров’я!.. тепер віддаю і життя!..»

Греція вшанувала Байрона як у давнину вшановувала еллінських героїв. За наказом Маврокордатоса було оголошено 21-денний національний траур. Серце поета знайшло свій останній спокій у Греції, а прах — на батьківщині, неподалік від родового Ньюстедського замку. Власть імущі не дозволили поховати Байрона в усипальниці великих письменників Англії — Вестмінстерському соборі...

Байрон був не лише сином, а й виразником своєї епохи, коли остаточного краху зазнавав абсолютизм і в муках та потрясіннях народжувалися буржуазно-демократичні свободи. Геніальний поет-романтик, на думку його славетного земляка письменника Вальтера Скотта, «за різноманітністю тем схожий на самого Шекспіра (з цим погодяться люди, які читали його «Дон Жуана»), він охопив усі сторони людського життя, примушував звучати струни божественної арфи, видобуваючи з неї і найніжніші звуки і могутні, потрясаючі серця акорди».

Саме Байрон, вочевидь, першим серед європейських майстрів слова, у поемі «Мазепа» витворив образ України та одного із її національних героїв. Проте через нав’язану Україні «відрубність» та ізольованість, поетичне слово Байрона не так швидко дісталося наших теренів. Лише 1841 року шість його поезій у перекладі Ієремії Галки (псевдонім Миколи Костомарова) заговорили українською у першому випуску харківського альманаху «Сніп». Українську байроніану поповнили згодом Олександр Навроцький, Панько Куліш, Михайло Старицький, Іван Франко, Павло Грабовський, Леся Українка, Агатангел Кримський, Борис Грінченко та ін.

Особливо яскраво спалахнуло Байронове слово українською в 20-і роки минулого століття. Серед його перекладачів — Микола Зеров, Дмитро Загул, Юрій Корецький, Євген Тимченко, Максим Рильський, Павло Филипович, Освальд Бургардт, а в наші дні — Дмитро Паламарчук, Дмитро Павличко, Сава Голованівський, Максим Стріха та ін.

Рідкісною відданістю Байронові та заглибленістю в його поетичну стихію, котру освоює ось уже понад тридцять літ, вражає відомий український перекладач Микола Кабалюк, який, за свідченнями фахівців, не лише адекватно відтворює макрообрази Байронової поезії, а й її численні мікрообрази, особливості художнього синтаксису, стилістичні конотації граматичних форм тощо. «Каїн» Байрона чи його ж «Дон Жуан» ще ніколи не звучали українською так переконливо й прозоро, як у перекладі М.Кабалюка» (Лесь Герасимчук). Автор цих рядків, за часів коли був головним редактором журналу «Ранок», мав, відповідно, певний стосунок до публікації на сторінках цього часопису повного перекладу Миколою Кабалюком поеми Байрона «Шільйонський в’язень» — за рекомендацією Д.Павличка.

Українські перекладацькі студії Байронового слова — і давніші, й теперішні — суголосні нашому поетичному світобаченню. Україна сприймає Байрона не як «пришельця з інших світів» (Вірджинія Вулф), а як земного, єдинокровного борця-Прометея, співця і волонтера свободи.