ВИБОРИ... БЕЗ ВИБОРУ

До початку чергової виборчої кампанії до Верховної Ради залишилося зовсім мало часу. Й армія політологів, соціологів, іміджмейкерів і т.д. усіх мастей уже вихлюпує на телеканали, у радіоефір і на сторінки преси щодо майбутніх переможців усілякі рейтинги, прогнози, оцінки, створюючи повну ілюзію важкої, а головне — безкомпромісної боротьби різних учасників передвиборного марафону.

Проте для хоч трохи уважної людини, яка цікавиться політикою, зрозуміло: все, що відбувається, — не більш ніж ілюзія, театральне дійство на сценічному майданчику величиною з Україну перед натовпом глядачів. До речі, після вистави останнім доведеться протягом наступних чотирьох років оплачувати існування більшості учасників сценічних інтриг.

Втім глядачам-платникам, гордо іменованим виборцями, не звикати. Адже дуже і дуже багатьох «акторів», незалежно від рівня їхніх розумових, організаторських, творчих та інших талантів, виборці вже утримують: кого чотири, кого вісім, а багатьох майже дванадцять років.

У статті «Україна вакантна» (газета «День» від 7.11.2001 р.) лідер СДПУ(о), він же перший віце-спікер Верховної Ради пан В.Медведчук досить аргументовано сформулював тезу про те, що наша країна «...вакантна щодо кадрів кваліфікованих, ефективних, здатних повести країну в майбутнє». І ви знаєте, особисто я з цим абсолютно згоден. Так, вона справді вакантна! Більше того, я наважуся стверджувати, що вона ще й вагітна! Вагітна давно і безнадійно по-справжньому освіченими, досвідченими кадрами управлінців, фінансистів та економістів, які пройшли школу виживання в диких, протиприродних умовах, сформованих і організованих управлінською елітою за роки незалежності України.

Так, ці люди — керівники нового покоління, жорсткі практики — не лише вижили, не лише організували прибуткове виробництво, а й на основі власного досвіду побачили алогічність та непослідовність більшості кроків, розпочатих управлінською елітою. І виробили своє бачення економічної та соціальної політики України. Ці люди могли б узяти сьогодні на себе відповідальність за долю держави і вдатись до дій, які можуть забезпечити швидкий та ефективний розвиток її економіки, розв’язання більшості гуманітарних і соціальних проблем.

Але! У цьому зв’язку пригадується один національний анекдот. Їдуть у купе два пасажири. Один із них дістає свій пакуночок і починає їсти. Другий запитує його: «Що ти їси?» І відбувається такий діалог:

— Я їм сало.

— А воно смачне?

— Дуже.

— Дай і мені покуштувати.

— А ти його не їстимеш.

— Чому?

— А хто його тобі дасть?

А справді! Хто цим бажаючим і здатним кардинально змінити ситуацію в Україні дасть можливість «пожувати» це «сало»?

Для того, щоб пояснити, чому це так, потрібно повернутися в недалеке минуле України, проаналізувати нинішній склад управлінської еліти і розкрити її мотивацію до збереження за собою владних повноважень за будь-яку ціну.

Спочатку нехай кожен, хто читає цей матеріал, відповість сам собі: «Скільки потрібно років, щоб чесною працею, навіть за наявності свого власного бізнесу (за умови, що він розпочатий з «нуля») заробити на скромний автомобіль «Мерседес», маленьку «хатинку» на три поверхи і рахунок хоча б на 200—300 тисяч у.о.? Відповідь невтішна.

Чому з «нуля» розпочатий бізнес? Пояснюю. На час проголошення незалежності на теренах батьківщини не спостерігалося престарілих Рокфеллерів або Фордів, які поспішають передати мільярди доларів своїх спадкових статків щойно зачатій «еліті» України. Отож ми, громадяни нині суверенної України, поголовно виявилися з порожніми власними кишенями (оскільки всі чесно нажиті заощадження пішли вслід за СРСР, який почив у бозі), маючи перед очима досить велике загальнонародне надбання, напрацьоване багатьма поколіннями «радянських українців».

І поки більшість населення побивалася, невеличка частина не занадто соромливих співвітчизників, які обіймали посади, що давали їм можливість прямого дотикання до «загальнонародної» власності, оперативно почали перетворювати її на «приватну». І моторність цих нових «ділових людей» була така, що вони організували і здійснили «революцію грабежів», реалізувавши визначене К.Марксом «первинне нагромадження капіталу» всього за 4—5 років, тоді як еволюційній Західній Європі на цей процес знадобилося майже століття.

А це була справді революція з використанням усіх властивих їй форм боротьби. З бритоголовими «бійцями» і стріляниною, вибухами і, відповідно, жертвами. У цій боротьбі нова еліта загартувалася фізично й аморально, виробила незламну здатність у будь-який спосіб захищати тепер уже не «загальну», а «свою» власність.

Отже, до 1994—1995 рр. уже досить чітко вималювалась авангардна група представників національної управлінської еліти, яка розуміє, що, за всієї складності проблем, пов’язаних з поділом загальнонаціональної власності між ними, їхні особисті інтереси значно ближчі між собою, ніж інтереси їх та «цієї» країни і «цього» народу.

Втім, вона починала розуміти, що здійснена нею «кавалерійська атака» на всенародну ниву не залишилася непоміченою. І вже тоді у них уперше з’явилося відчуття страху, що рано чи пізно покірний сонний народ прокинеться і піде на пошуки своїх «героїв», які кинули його на багато років у безодню злиднів, голоду і безвір’я.

Єдиним кроком, який дозволяв новонародженій буржуазії уникнути відповідальності і гніву ошуканих та пограбованих людей, могла бути влада і тільки влада. Але влада дуже високого рівня, що дозволяє:

— не втратити, а продовжувати нарощувати сформований неправедним шляхом капітал і ховати його в місця, недосяжні для очей і рук «маленьких українців»;

— контролювати інформаційні потоки, які йдуть до силових, фіскальних структур і назад, щоб своєчасно припиняти шляхом підкупу або просто начальницькою командою «Не сміти!» будь-які дії, що можуть зашкодити «їхній справі» або показати через засоби масової інформації всю непривабливість їхніх дій та вчинків;

— сформувати з-поміж особисто відданих і проданих, підвішених на компроматні гачки, людей чиновницьку оборонну лінію, на яку покласти функції із: а) ускладнення шляху для проникнення у владу чужих, «відносно чесних бізнесменів» — організувавши численні перевірки їхньої діяльності фіскальними службами, органами МВС і прокуратури; б) формування структур в особі місцевих адміністрацій та їхніх голів, які гарантують залучення адміністративного ресурсу до виконання завдань підтримки, на випадок потреби — переходу із крісла в структурах виконавчої влади в крісло законотворця.

Проте йти поодинці з лантухами «брудних» грошей на завоювання владних бастіонів після перших демократичних виборів, що відбулися на національно-емоційній політичній хвилі, було вже, як то кажуть, навіть для України «занадто»... Довелося новоявленим нуворишам шукати способи для легалізації грошей і запускання їх у політичні механізми, здатні вивезти на Олімп влади або прилеглі території.

Так розпочалося створення політичних рухів і партій. Після 1995 року кількість останніх почала зростати в геометричній прогресії. І хоча їхні назви містили такі звучні слова, як демократична, соціальна, національна, реформаторська, християнська і т. ін., розрізняти ці партії було важко. Причина полягала в тому, що основою для їх створення були аж ніяк не політичні або ідеологічні мотиви, а територіальна, фінансова, кланово-родова спільність або, швидше, схожі джерела добування грошей і методики їх відмивання.

Варто сказати, що і цілі всіх цих політичних новоутворень, і засоби досягнення цих цілей практично були схожі, як однояйцеві близнюки.

Цілі:

— встановлення контролю свого клану, тобто партії, над такими сферами, як металургія, енергетика, енергоносії, хімія, нерухомість та інші, здатними швидко давати великий прибуток і бути предметом купівлі-продажу в роздягненій до нитки Україні;

— організація (надовго і всерйоз) захисту сколоченого капіталу і технологій з його нарощування під політичним дахом.

Засоби:

— пропускання частини брудних грошей через партійні структури і надання їм статусу членських внесків та коштів партії, що давало можливість легально їх використовувати як оплату політичних технологій у виборчих кампаніях;

— просування на вузлові посади в структурах виконавчої влади (через тиск депутатських фракцій, підкуп або шантаж) своїх представників, зобов’язаних обстоювати інтереси партії у вибраних секторах економіки і забезпечувати непідконтрольність процедур з реалізації цих інтересів службам, зобов’язаним робити це в силу своїх функцій.

Зрозуміло, що в той період про жодні системні підходи з виведення економіки з кризи не могло бути й мови. Та й про інтереси держави також. Потрібно було з мінімальними фінансовими, моральними і фізичними затратами розмістити в нечисельних керівних кріслах численних претендентів з-поміж колишніх героїв «революції грабежу», а нині новоявлених політичних лідерів.

Про те, що процес формування управлінської еліти відбувався непросто, свідчать періодичні відстріли окремих лідерів, які виявилися чи то занадто одіозними, чи то недостатньо поступливими у питаннях поділу сфер впливу. Друга частина цієї еліти, недоступна для відстрілу в силу могутності й великих владних повноважень, була благополучно відпущена за кордони нашої Батьківщини, де й осіла в упорядкованих камерах тюрем Європи й Америки. А третю частину було внесено до баз даних західних спецслужб як нев’їзних, тобто у разі перетинання кордонів їх негайно затримали б і приєднали до другої частини.

Хоч би там як, але до 1998—1999 років коло управлінської еліти було сформоване, втім, як і правила його існування. Коротко їхню суть можна викласти словами популярної пісні: «…связаны одной целью, скованы одной цепью...» Відтепер характер внутрішніх стосунків в елітарному колі можна назвати політикою компромісу і розумних поступок одне одному. Все інше ставало просто неприйнятним, оскільки:

— рівень гріховності членів елітарного кола перед своїми співвітчизниками досяг критичного рівня, і спробу використати весь обсяг компромату, зібраний кожною з груп на своїх «партнерів з необхідності», можна порівняти з ядерним вибухом, що змете з владного Олімпу не лише тих, проти кого спрямована акція, а й ініціаторів оприлюднення цього компромату.

Отже, умови гри, прийняті елітою, передбачають:

— організацію періодичних сцен боротьби між елітарними партіями з оголошенням погодженого обсягу «негативу» для підтримання серед громадськості відчуття об’єктивності перебігу подій;

— забезпечення пересування лідируючих представників «обраних» партій на різні посади по горизонталі в межах елітарного кола, не допускаючи зсуву їх по вертикалі (останніми роками факти переміщення одних і тих самих осіб за приблизною схемою міністр — голова держкомітету — голова фонду — керівник рівня Кабінету міністрів — народний депутат — міністр і т.д. стали просто «нормою» життєдіяльності еліти);

— прийняття почергово на користь тих чи тих партій (або кланів) короткочасних поправок до чинних законів і постанов Кабміну, що дає змогу нарощувати капітал або поповнювати втрати з допомогою тимчасових бізнесових преференцій (не виключена «послуга» у вигляді передачі однією елітарною партією іншій частини «зароблених» сум за сприяння в забезпеченні кількості голосів, необхідних для проведення потрібного рішення через «своїх» людей у структурах виконавчої влади);

— використання залучених фахівців на серйозних посадах в управлінських структурах лише після ретельної перевірки на лояльність щодо еліти і в обмеженій кількості, щоб уникнути створення критичної маси, яка може розмити межі кола еліти і зруйнувати корумповану аж до самих кісток систему влади.

Головна політична особливість нинішньої правлячої еліти полягає в тому, що вона не має партійної приналежності й ідеологічних прив’язаностей. Свідчення того — легкість і безболісність, з якими вони переходять із фракції у фракцію в парламенті, і членство по черзі в кількох партіях. По-справжньому їхньою ідеологією була і залишається особиста нажива за рахунок інших членів суспільства, а стимулом боротьби за владу — страх викриття і втрати накраденого.

Будуючи систему влади, яка повністю гарантувала б невразливість, нинішня управлінська еліта непомітно стала заручницею нею ж створеного кола. Як і будь-яка інша закрита система, вона вже почала вироджуватися, продукуючи соціальну індиферентність, нездатність до тверезого аналізу того, що відбувається в економіці і суспільстві, до вироблення нових неординарних ідей та механізмів їх реалізації.

Загалом ця стаття, шановні мої співвітчизники, не про еліту, а про нас із вами та майбутніх громадян України. Адже всі ми заручники цього елітарного кола, яке у своєму горизонтальному обертанні стало перепоною на шляху економічного розвитку країни, припливу свіжої, здорової і, головне, чистої крові до головного мозку нації, перетиснуло трахею, заважаючи країні вдихнути на повні груди, роззирнутися і зрозуміти, наскільки за останні роки нація зубожіла морально, духовно, культурно...

Аби переконатися, що це правда, не треба вдаватися до докладного аналізу. Достатньо, споглядаючи на телеекранах лідерів політичних блоків і партій, які входять у перші десятки виборчих списків (а це передбачає, що ми оберемо їх до «нового» складу парламенту, і вони сформують із себе самих «новий» уряд), спробувати знайти очима хоча б одну особу, яка б не «світилася» всі останні роки в цьому елітарному середовищі.

З початком виборчої кампанії в її організацію, як у топку паровоза, вкидатимуть десятки, сотні мільйонів гривень, які свого часу різними способами відібрані у нас же. І все це робитиметься лише з однією метою — забезпечити збереження в незмінному вигляді нашого з вами нинішнього «щасливого» існування і тих політиків при владі, що його нам створили. Ще на чотири роки...

Післямова

На цьому можна було б і закінчити. Але автор злукавив, назвавши матеріал «Вибори... без вибору». Вибір є! І він цілком за нами. Просто в матеріалі зроблено спробу проаналізувати процеси, які відбуваються на політичному Олімпі, показати механізми, що приводять у дію ці процеси, та їх мотивацію. А простіше кажучи — дати ключ до майбутньої виборчої кампанії, допомогти зрозуміти, що:

— крім вас, за справді новий, а не перелицьований парламент ніхто не проголосує;

— щедрі передвиборні подарунки, які роздають вам представники еліти, вами ж і оплачені, причому в кілька сотень разів дорожче за їхню номінальну вартість. І тому з вашого боку не обов’язково на знак вдячності ставити галочку навпроти прізвища настільки щедрого за ваш рахунок кандидата в депутати;

— якщо ви не прийдете на виборчу дільницю, то це не гарантує того, що ваш бюлетень не буде опущений в урну, але з «галочкою» біля прізвища зовсім іншого кандидата в депутати, ніж той, якому віддали б перевагу ви;

— жодні погрози місцевих адміністрацій звільнити у разі голосування «не за того депутата», особливо щодо вчителів, медиків, бібліотекарів, — неспроможні, оскільки з нинішньою зарплатою боятися просто смішно і соромно;

— голосуючи з примусу або за копійчаний хабар за людину, до якої не лежить душа, подумайте про те, що хвилинна слабкість коштуватиме нам ще чотири роки безнадійного, безрадісного, напівголодного життя;

— людина, яка два або три терміни відпрацювала у Верховній Раді і не зуміла радикально змінити наше життя на краще, навряд чи зможе зробити це в майбутньому;

— людина, яка звикла жити за рахунок чужої праці, яка бере чуже без дозволу, у разі нашої повторної довіри їй як депутату навряд чи позбудеться своїх негативних звичок, оскільки така людська природа;

— якщо ви у вашому оточенні бачите і знаєте людей високоморальних, добрих організаторів і фахівців, які знають про біди народу не з розмов і не з опитувань, — висувайте їх кандидатами в народні депутати всіх рівнів, надайте їм свою моральну і матеріальну підтримку, і, повірте, вони вірою та правдою служитимуть народу України.

Слід чітко усвідомити, що громадянське суспільство, як і справжню національну еліту, формують самі громадяни своєї країни, а не навпаки!

Еліта ж, яка створила сама себе й осідлала владні структури, може сформувати лише тоталітарно-кримінальне суспільство, де в пошані буде одна риса — рабська покірливість народу перед можновладцями.