ЧИМ МЕНШЕ КНИЖОК, ТИМ БІЛЬШЕ В’ЯЗНИЦЬ

Економія на освіті обертається для держави неминучим збільшенням витрат на ізоляцію від суспільства тих його членів, котрі, не отримавши свого часу належного виховання, а відповідно і твердих моральних підвалин, живуть за власними правилами, які йдуть урозріз із загальноприйнятими нормами моралі та юридичних законів. Це так само аксіоматично, як і те, що книжка — підручник життя.

Більше того, у державі, яка перебуває до того ж на етапі становлення незалежності, ці відщепенці стають підтримкою деструктивних сил, котрі протистоять цьому процесу, рвуться в органи влади та звідти перешкоджають розвитку всього того, що сприяє зміцненню державного суверенітету й економічного розвитку країни, загрожуючи їхньому власному збагаченню і привілейованому становищу.

Процес про 100 мільйонів

Саме це відбувається в Україні, яка за 12 років своєї незалежності так і не змогла спрямувати потужний потенціал вітчизняної книжки на формування єдиної української нації, виховання патріотизму, почуття відповідальності за долю свого народу й Батьківщини. І не дивно. Адже без зваженого, логічно й послідовно вибудуваного в часі книжкового законодавства про це не варто і мріяти. Проте всі спроби створити таке законодавство наштовхуються на прихований, але запеклий опір. Безумовно, за 12-річний період різноманітні гілки влади ухвалювали певні галузеві документи, але істотно становище національного книговидання вони не поліпшили. Передусім тому, що затверджувалися без участі представників галузі або причетних до неї громадських організацій.

Перефразуючи відомий афоризм, можна сказати: держава, яка не бажає підтримувати власне книговидання, годуватиме чужоземне. Справді, поки українська влада приймала дилетантські рішення про вітчизняне книговидання, що мають для останнього лише негативні наслідки, у Росії в грудні 1995 року ухвалено закон «Про державну підтримку видавничої справи та преси в Російській Федерації», яким її суб’єкти видавничої справи на три роки звільнялися від податків. Моментально російська книжкова продукція подешевшала порівняно з українською в 2—2,5 разу. Першою ознакою ефективності нового закону стало масове скасування видавцями Росії замовлень українським поліграфічним підприємствам на друкування книжок. А невдовзі до нас ринув потік дешевої російської книжки, вимітаючи українську книжкову продукцію з власного дому. І як на це відреагувала суверенна держава? Її узагальнену відповідь можна звести до такої заяви: «Наші податкові закони базуються на іншій основі, ніж у Росії, тому не може бути й мови про будь-які пільги для видавців і книжки. Нині головне завдання — уніфікація оподаткування».

Отже, якщо 1995 року, за оцінками українських експертів, як і їхніх російських колег, було завезено з Росії і продано в Україні книжок на суму приблизно 45 млн. доларів США, то в 1999-му цей показник зріс до 100 млн. доларів. Тоді ж (у 1999-му) встановлено ганебний для нашої країни рекорд: видавництва всіх форм власності випустили лише 21 мільйон книжок (0,37 книжки на душу населення!). У держбюджет при цьому від галузі надійшло у вигляді податків 3,5 млн. доларів США. Порівнюючи цю суму з тими 100 млн. доларів, які громадяни України інвестували з власних кишень у видавничу галузь Росії, дійдеш висновку: згадане досягнення в «уніфікації оподаткування» гідне не лише абзацу в книзі рекордів Гіннесса, а й цілої статті в Кримінально-процесуальному кодексі України.

Микола Янович сердиться

Зрештою відомості про те, що з вітчизняною книжкою недобре, стараннями книговидавців дійшли до Кабінету міністрів. Першим кроком на шляху формування цивілізованої системи оподаткування книжкової галузі став проект закону України «Про внесення змін у деякі податкові закони України в частині, яка стосується видавничої справи». Він, власне, охоплював усі ті позиції, що й наступні законопроекти з цього приводу. Проте в складі Верховної Ради України третього скликання знайшлися видатні економісти, котрі зробили все для того, аби геть-чисто вихолостити зміст цього документа. Замість п’яти років термін його дії обмежили одним роком і сімома місяцями, наскрізну пільгу з ПДВ скасували, замість технічного устаткування для виготовлення книжок право на безмитне ввезення отримало флексографічне устаткування і матеріали для флексографічного друку. Навстіж відкрито митні ворота для ввезення без ПДВ і мита не поліграфічних фарб, а фарб узагалі — від автомобільних до білил цинкових. Зручним випадком скористалися усі, хто хотів. Власне видавцям дісталася лише одна пільга — з податку на прибуток. Але навіть ця крихітна поступка держави дала поштовх розвитку галузі — за час дії закону (19 місяців) кількість назв виданих в Україні книжок збільшилася з 7600 до 12444.

Обнадійливі тенденції спонукали уряд А.Кінаха повернутися до розробки нового повномасштабного Закону України «Про державну підтримку видавничої справи в Україні». Проект закону після необхідних узгоджень у вересні 2002 року передано в парламент і схвалено 406 голосами народних обранців.

Але грянула чергова зміна уряду. І щойно економічний блок команди Віктора Януковича очолив Микола Азаров, звідти з’явився цілком неадекватний прогноз імовірних втрат бюджету в зв’язку із набранням чинності новим законом: у зверненні Кабінету міністрів до Президента з вимогою накласти на закон вето фігурує сума в 700 млн. гривень! Характерно, що вето вимагали ті самі урядові чиновники, котрі лише три місяці тому, займаючи ті самі посади в колишньому складі уряду, завізували законопроект без жодного заперечення.

Замість вето Президент запропонував депутатам парламенту ввести в дію Закон «Про державну підтримку видавничої справи в Україні» з 1 січня 2004 року, бо він був прийнятий після 15 серпня, коли, відповідно до Податкового кодексу, уже не можна розглядати закони, які впливають на наповнення бюджету. Кабінету міністрів запропонували врахувати всі витрати, аж до тих віртуальних 700 млн. гривень, у проекті бюджету на 2004 рік. Із доказами Президента Верховна Рада погодилася і знову конституційною більшістю проголосувала за закон. Але проти нього ополчився Кабмін. Там жваво сфабрикували свій законопроект і всупереч регламенту ВР тричі намагалися протягнути його через парламент. Проте марно. Більше 143 голосів одержати не вдалося.

Тоді фінансово-економічний блок уряду, усупереч здоровому глузду й не обтяжуючи себе необхідністю аргументувати власні дії (за винятком хіба що доказу, мовляв, це робиться з метою недопущення бюджетних ризиків 2004 року), вносить у проект закону «Про бюджет на 2004 рік» положення, відповідно до якого набрання чинності Законом «Про державну підтримку видавничої справи в Україні» переноситься на 1 січня 2005 року.

Хоч би як виправдовував уряд свої дії, відсуваючи на пізніший термін набрання чинності багатостраждальним законом, він фактично перекреслює майбутнє української книжки, а тим самим ставить під удар майбутнє країни. Адже для повномасштабного будівництва держави, забезпечення її упевненого цивілізованого розвитку необхідні нові зодчі, котрі цілком усвідомлюють свої завдання і здатні їх виконати. Підготовка таких будівників вимагає безлічі книжок в усіх напрямах людських знань. Книжка була й буде фундаментом освіти, науки, духовності та культури. Але коли при владі стоять люди, котрі сповідують пріоритети колоніального минулого, книжка, а разом із нею освічене, духовне, висококультурне суспільство, стає головною загрозою їхньому владарюванню.

Час крайніх заходів і радикальних рішень

Миколі Яновичу вдалось-таки взяти реванш. У процесі розгляду бюджетного закону депутати, котрі співчувають долі української книжки, домоглися лише того, що перенесення терміну набрання чинності Законом «Про державну підтримку видавничої справи в Україні» ще на один рік не стосується підручників і посібників. Але що це будуть за підручники й посібники? Із грифом Міністерства освіти чи без нього? У будь-якому разі це залишає видавцеві лише ефемерну надію на те, що прийнято називати «дотаційним державним коритом», навколо якого й без них немислима давка. А реалії поки що такі: за даними Книжкової палати України, на 1 січня 2004 року в країні видано 28,8 млн. книг, це на 40% менше, ніж 2002-го. А з огляду на те, що загальні обсяги продажів книжкової продукції на українському ринку проте зросли, залишається тільки поздоровити російських книговидавців із збільшенням їхніх доходів іще на 45%. На тлі всього цього маніпуляції уряду з Законом «Про державну підтримку видавничої справи в Україні» на перший погляд не що інше, як хаотичний набір абсурдних дій, проте за пильнішого розгляду чітко вимальовуються уперті й послідовні зусилля, спрямовані на цілковите знищення національної книжки.

До речі. У день, коли на засіданні бюджетного комітету ВР пан Азаров «видавлював» потрібне йому рішення за бюджетом-2004, у сесійному залі 413 голосами «за» було ухвалено Закон України №1300-IV «Про внесення змін у деякі закони України з державної підтримки видавничої справи в Україні». Проте Президент підписав його на два тижні пізніше Закону «Про державний бюджет України на 2004 рік» — 16 грудня. Отже, бюджетний закон жодним чином не може скасовувати ті, які на момент його підписання Президентом фактично не існували. Але, схоже, і Мінфін, і ДПАУ це ігнорують, бо ані словом не визначили свою позицію стосовно Закону №1300-IV. Так, у відповідь на звернення Української асоціації видавців і книгорозповсюджувачів за роз’ясненням порядку оподаткування їхньої діяльності Міністерство юстиції України в своєму листі від 31.01.2004 р., підписаному заступником міністра Л.Єфіменком, дає відповідь з урахуванням положень цього закону. Тоді як з аналогічної відповіді заступника голови ДПАУ Ю.Гриба від 12.03. 2004 року випливає: чинність закону України №1300-IV від 20.11.2003 р. (!) припинено 2004 року пунктом 37 статті 80 Закону України №1344-IV від 27.11.
2003 р. (!) «Про державний бюджет на 2004 рік...» Уловлюєте «тонкощі ходу»? Посилання на терміни ухвалення законів Верховною Радою, а не на ті, із яких вони набирають чинності підписом Президента.

Боротьба за майбутнє української книжки йде зі змінним успіхом. Зараз у ВР подано відразу два проекти законів, присвячених цій важливій проблемі, — народних депутатів В.Ющенка й С.Терьохіна та їхнього парламентського колеги Р.Богатирьової. Обидва аналогічні за своєю суттю і спрямованістю, і будь-який із них, схвалений депутатським корпусом, відіграв би позитивну роль у розвитку вітчизняного книговидання. Але час не чекає, а дебати про те, який із законопроектів подати на розгляд, затягуються, чим викликають явне задоволення опонентів в органах виконавчої влади. Тим часом видавці книжок і засобів масової інформації, поліграфісти та працівники книжкової торгівлі дійшли невтішного висновку: за нинішнього ставлення виконавчої влади до національної преси й існуючого політичного протистояння в парламенті розв’язати гордіїв вузол їхніх проблем у доступному для огляду майбутньому не вдасться.

І оскільки форми впливу на ухвалення ними рішень, практиковані досі громадськими організаціями, виявилися неефективними, суб’єкти видавничої справи й редакції друкованих ЗМІ вирішили вдатися до проведення страйку як крайньої форми боротьби з діями влади, що йдуть урозріз із вимогами Конституції України, позбавляють народ його законних прав на інформацію, духовне й культурне життя, високоякісну освіту.

За попередньою домовленістю до складу організаційного комітету з проведення всеукраїнського страйку суб’єктів видавничої справи та друкованих ЗМІ вже дали згоду ввійти Українська асоціація видавців і книгорозповсюджувачів, Національна спілка журналістів України, Асоціація видавців періодичної преси, Асоціація українських письменників, Національна спілка письменників України.

Організатори розраховують, що їхній заклик почують і підтримають студенти вузів, які готують фахівців для видавничої галузі і журналістів, бібліотекарі, викладачі й учителі, працівники культури, усі ті, кому не байдуже майбутнє України.