ВИБОРИ, ЖУРНАЛІСТСЬКА ЕТИКА ТА МІЖНАЦІОНАЛЬНІ ВІДНОСИНИ

Напередодні новорічних свят в Україні офіційно почалася чергова виборча кампанія. Справа потрібна і звична для будь-якої демократичної країни. Однак у нас виборчі перегони перетворюються на щось середнє між епідемією масової політичної психопатії та громадянської ідеологічної війни із застосуванням усіх видів інформаційної зброї (іноді, на превеликий жаль, і не тільки інформаційної). Словосполучення «чорний піар» вимовляється як магічне заклинання, багатотисячна армія кандидатів у депутати починає цікавитися тим, які ЗМІ кого «мочать» і за скільки.

Тож мене як керівника організації, що представляє інтереси національних меншин, більше за все турбує те, що в процесі гострої передвиборної боротьби для її учасників виникає велика спокуса зіграти на протиставленні одних громадян України іншим за принципом їхньої етнічної та релігійної приналежності, на гострих і неоднозначно трактованих проблемах міжнаціональних взаємин. Підстав для таких побоювань, на жаль, досить багато. Рівень політичної й інформаційної культури багатьох наших політиків і журналістів залишає бажати кращого. Образити опонента, посягнути на його людську, у тому числі національну та релігійну гідність, — суща дрібниця, майже в рамках «норми». І аргумент залізний — свобода слова. Не дай Боже, заїкнутися про якісь етичні обмеження чи політичну коректність у подачі інформаційних матеріалів — тебе відразу можуть записати в розряд противників демократії.

До речі, про політичну коректність. Минулого року навесні в одному поважному київському виданні, у номері, що вийшов напередодні 8 березня, було надруковано великий матеріал, у якому в знущально-в’їдливому тоні критикувався принцип політичної коректності. Йдучи за логікою автора, феміністки, етнічні й інші меншини за допомогою ідеї політичної коректності підступно заволоділи бастіоном світового імперіалізму і тепер за допомогою троянського коня політкоректності й американського впливу намагаються розбестити весь інший світ. Цей квазіінтелектуальний стьоб можна було б розглядати як недоречний жарт, якби не йшлося про найсерйозніші речі.

Після трагічних подій 11 вересня минулого року в усіх впливових мас-медіа США шановані й популярні в країні люди виступили із закликом утриматися від проявів агресії та нетолерантності стосовно мусульман. В американських школах пройшли уроки, на яких учителі виступили з подібним зверненням до школярів. І це стало кращим проявом морального здоров’я нації. А в нас?

Асоціації національно-культурних об’єднань України довелося близько року позиватися з відомою й авторитетною просвітницькою організацією, чия обласна газета для дітей і юнацтва (!) надрукувала добірку відверто юдофобських матеріалів. Інше видання (популярний всеукраїнський тижневик) опублікувало замітку з розряду кримінальної хроніки про протиправні діяння керівника громадської організації німців, які мешкають в Україні, і при цьому помістило шаржоване зображення німецького солдата часів Другої світової війни. Природно, це образило національні почуття представників німецької громади в Україні. Причому після критичних відгуків видання не вибачилося. І це далеко не одиничні приклади, їхній список можна продовжити.

Наприкінці минулого року Асоціація національно-культурних об’єднань України виступила з ініціативою про проведення в українських школах уроків толерантності. Міністерство освіти й науки нас підтримало. Але від педагогів і керівників освітніх закладів нерідко доводилося чути запитання: «А навіщо проводити ці уроки?» Мовляв, міжнаціональних конфліктів у нас, слава Богу, поки немає. Знайома логіка. Відповідно до неї вирішенням проблем варто займатися лише тоді, коли від них нікуди вже не дінешся. Тому, напевно, ми й живемо в режимі — від аварії до катастрофи, від катастрофи до аварії.

Тож не сміятися треба над тим, як американці носяться зі своєю горезвісною політичною коректністю, а вчитися у них.

Спроби використання проблематики міжнаціональних відносин у передвиборній боротьбі чітко проявилися ще до офіційного початку виборчої кампанії. Спробною кулею стали спекуляції на питаннях усеукраїнського перепису населення. Характерно, що і представники «Русского блока», і їхні опоненти з «Просвіти» заявили майже однакові претензії до організаторів перепису. Ось тільки одні підозрювали їх у підступних русофобських задумах, а інші — в українофобських. Схоже, що обидві сторони переслідували ті ж самі цілі — нагнітання політичної напруженості навколо перепису населення, дискредитація її результатів, якщо раптом вони виявляться невигідними для них, і привернення уваги до своїх організацій.

Друга спроба — винесення на розгляд Верховної Ради України відразу декількох проектів закону про мови. Мовне питання традиційно є в нас однією з найбільш гострих, хворобливих і потенційно конфронтаційних проблем. Це той самий випадок, коли для депутатського корпусу вкрай складно знайти взаємоприйнятний компроміс. А в ситуації перед виборами — практично неможливо. Зате як зручно — розділити і депутатів, і виборців на «москалів» і «націоналістів». Дешево й сердито. Ось тільки чи виграє від цього Україна?

Передбачаючи спекулятивне педалювання національного питання в передвиборній боротьбі, Асоціація національно-культурних об’єднань України звернулася до політичних партій і виборчих блоків із закликом не припускатися у своїх агітаційних матеріалах і пропагандистській діяльності посягань на національну та релігійну гідність своїх політичних опонентів, уникати будь-яких проявів расизму та ксенофобії, не спекулювати в передвиборних дискусіях на гострих і проблемних питаннях міжнаціональних взаємин.

Напевно цей заклик багатьом видасться наївним й утопічним, таким, що не відповідає жорстоким реаліям передвиборних битв у нашій країні. Але ми не пропонуємо нічого надприродного. Відповідно до п.3 ст.56 Закону про вибори народних депутатів України забороняється поширення в якійсь формі матеріалів, що містять заклики до насильства та розпалу міжетнічної, расової та релігійні ворожнечі. Однак і у звичайних умовах подібна правова норма практично не працює, тому є підстави сумніватися в її дієвості в період виборчої кампанії.

Так чи інакше, ми сподіваємося, що Центрвиборчком не проігнорує можливі факти порушення п.3 ст.56 і поставить надійний заслін перед спробами непорядних політиків використовувати гострі і складні проблеми міжнаціональних взаємин в Україні у своїх негідних цілях. Але було б межею наївності покладатися лише на добру волю і політичну відповідальність державних чиновників. Необхідний серйозний і масштабний контроль над виборчим процесом. Тому ми вітаємо створення Всеукраїнського громадського моніторингового комітету, що здійснюватиме громадський контроль над ходом виборчої кампанії, інформування громадськості України та міжнародного співтовариства про відповідність проведення виборчої кампанії 2002 р. нормам національного законодавства та міжнародного права, готові всіляко підтримувати його діяльність.

Водночас, проблеми етики міжнаціональних відносин, як уже наголошувалося вище, пов’язані не лише з виборами та виборчим процесом. І увага громадськості до цих питань не повинна обмежуватися періодом виборчої кампанії. Тому великі надії ми покладаємо на діяльність громадської Комісії з журналістської етики. Природно, що на даний момент її основна увага прикута до проблеми об’єктивного висвітлення березневих виборів 2002 р. Але й окрім виборів у діяльності українських ЗМІ, у взаєминах усередині журналістського співтовариства та у його взаємодії з суспільством і державою накопичилося чимало проблем правового й етичного характеру.

Якщо діяльність Комісії з журналістської етики отримає реальну підтримку журналістського співтовариства і знайде своє продовження і після виборів, то неминуче постане питання про розробку деякого етичного кодексу українських журналістів. Звісно ж, це повинен бути документ, що відповідає українським реаліям, але бажано враховувати і міжнародні стандарти. Тож хотілося б звернути увагу журналістського співтовариства України на те, що в більшості подібних етичних кодексів сформульовано норми, які стосуються висвітлення журналістами етнічних проблем.

Так, у Декларації принципів поведінки журналістів, ухваленій Міжнародною федерацією журналістів, міститься такий пункт:

«Журналіст зобов’язаний враховувати небезпеку дискримінації, яка може виникнути для людини через діяльність засобів масової інформації. Він має робити все можливе, щоб не припускатися в публікаціях такого роду дискримінації, обігрування, зокрема, ознак раси, статі, сексуальної орієнтації, мови, релігії, політичних й інших переконань, а також національного та соціального походження».

У «Кодексі професійної етики», ухваленому «Товариством професійних журналістів», заявляється про необхідність «уникати упередженого ставлення до людей через їхню расову, статеву, релігійну, етнічну та географічну приналежність, сексуальну орієнтацію, фізичні вади, зовнішність чи соціальний статус». Схожі норми містяться в «Міжнародних принципах журналістської етики», прийнятих на IV Консультативній зустрічі міжнародних і регіональних професійних журналістських організацій 1983 р. у Празі, «Кодексі преси (принципах журналізму)» Німецької ради преси, «Кодексі професійної етики російського журналіста» і багатьох інших подібних документах. Здається, що відповідна норма мусить бути і в етичному кодексі українських журналістів.

Зрозуміло, саме по собі створення Комісії з журналістської етики, розробка і прийняття кодексу журналістської етики не очистять українську журналістику і не перетворять її одномоментно на цивілізований інститут сучасного громадянського суспільства. Але етичний стандарт необхідний хоча б як ідеал, до якого варто прагнути, як планка, що дозволяє суспільству і самим журналістам вимірювати моральну спроможність окремих представників інформаційного цеху.