Мовна проблема

Не праві ті, хто виступає за надання російській мові статусу регіонального, й ті, хто виступає проти цього, посилаючись на «труднощі перекладу» Хартії регіональних мов. Не праві кожний по-своєму: перші — в тому, що російська мова це лише засіб спілкування російськомовного населення південного сходу і, так би мовити, ніякої політики; другі — в тому, що зводять конфлікт до недбалості перекладачів, і для них теж у цьому питанні немає ніякої політики. Обидві сторони брешуть передовсім самим собі. Причому це такий вид обману, коли опонент знає, що його намагаються обвести круг пальця, а той, хто намагається обдурити, явно знає, що неправий. А ті, що за цим спостерігають, теж нікому не вірять, але вболівають у цій суперечці за свої команди.

Кажучи відверто, ті, хто виступають за регіональний статус російської мови, об’єктивно зацікавлені не в тому, щоб більше українців читали Пушкіна, Толстого і Достоєвського, а в тому, щоб посилювався культурно-символічний вплив Росії на Україну. Це принесе їм політичні та електоральні дивіденди, а також створить попит і пропозицію на ринку політичних ідей. Ті ж, хто виступають проти цього статусу, об’єктивно захищають не дух і букву Хартії про мови й не власну обізнаність у цьому сегменті національного законодавства, а національний культурний простір. За щасливим збігом обставин, і про це теж потрібно сказати відверто, національний і партійний інтереси останніх збігаються. Що, втім, ще не означає, що патріотизмом можна виправдати відсутність грамотної політики з підвищення культурної конкурентоспроможності України та чиновницький непрофесіоналізм.

У процесі всієї цієї «боротьби за свободу мови» жодна зі сторін не намагається по суті вирішити цю проблему, а лише прагне переграти опонента на культурно-мовній «шахівниці» за допомогою юридичної казуїстики, історичних прикладів, тиску «інтелектом», ораторськими здібностями тощо. Хоча насправді, наш випадок не має прецедентів, і ситуація набагато складніша, ніж може здаватися.

По-перше, цю проблему «штучно розбуджено», тобто порушено «в потрібний час і в потрібному місці».

По-друге, хай там що кажуть, але, на моє глибоке переконання, це стосується передусім україно-російських двосторонніх відносин. Не було б натягнутих відносин — не було б і цієї проблеми.

По-третє, російська мова – хоч і не «друга державна», але все-таки більше, ніж просто регіональна, і вже тим паче — це не вимираюча мова національної меншини. Питання про російську мову — одне з фундаментальних питань культурної політики в Україні. Це більше, ніж мова діловодства, це – певний культурний і ментальний зріз суспільства.

По-четверте, сьогодні перед нами постала проблема геокультурної політики України та відповідної стратегії, якої ми так і не маємо. До речі, немає також ефективних механізмів вирішення протиріч такого рівня. До того ж розроблення та вирішення таких фундаментальних питань — аж ніяк не прерогатива місцевих органів влади чи окремих фізосіб при владі.

Ми справді маємо справу з новим феноменом і принципово новою політичною проблемою, хоча вона й не унікальна. Для прикладу наведу ще один безпрецедентний пострадянський феномен — Придністров’я. Тут ми маємо справу з унікальною державно-політичною ідентичністю, в основі якої немає ні мовного, ні етнічного, ні будь-якого іншого традиційного підґрунтя. Проте — феномен очевидний...

На моє глибоке переконання, перипетії навколо російської мови в Україні відкрили питання мовних ідентичностей у пересічених і перехідних культурно-державних просторах, яке раніше не давало про себе знати. І в нашому випадку досвід постколоніального руху середини минулого століття, уроки розпаду Югославії та наявні моделі двомовності в економічно розвинених країнах, на які часто посилаються учасники дискусії, не можуть бути прикладом для сліпого копіювання, оскільки в нас зовсім інші історичні, політичні, ментальні, геополітичні та інші умови. Шляхи вирішення наших труднощів маємо придумувати, виробляти, винаходити (кому що більше подобається) ми самі.

У ситуації, що склалася, як мені здається, Україна просто зобов’язана перетворити свою слабкість на перевагу — потрібно винести питання про взаємні гарантії в мовній сфері на рівень двосторонніх україно-російських відносин. Так, щоб «послати м’яч» на російський бік поля і щоб вимагати паритетних кроків і симетричних рішень від російської сторони щодо територій компактного проживання українців, водночас можна порушити питання про статус української мови на російських територіях. Цікаво, як на це відреагують самі росіяни й ті, хто виступає за російську мову в Україні...

Ще один важливий момент: шляхи вирішення цієї проблеми – як практичні, так і теоретичні, мають виробляти не чиновники (і тим паче не місцевого рівня), а представники громадських організацій українців і росіян із Росії та України. Такий діалог міг би звести нанівець взаємні фобії та образи, які останнім часом тільки накопичуються. Надання Україною такого майданчика для діалогу було б сильним не тільки іміджевим, а й політичним ходом.

Люди, які зможуть вирішити цю проблему, саме й будуть тими новими силами, які започаткують новий етап співробітництва між нашими країнами.