ВЕРЕСЕНЬ. ЛЕМ

Станіславу Лему не пощастило — якщо взагалі можна так висловитись. Я був у Кракові саме тоді, коли в місті готувались відсвяткувати ювілей Лема: можна сказати, що це мала бути загальнонаціональна подія, якби не читачі Лема в усьому світі... Однак 80-річчя письменника збіглося з американською трагедією. 12 вересня, коли, здавалося б, світ мав вітати одну з найцікавіших постатей нашого часу,— він був переповнений осмисленням того, що відбулося напередодні. Я, між іншим, усвідомив, що згадав би про Лема, навіть якби в нього не було цього спаплюженого свята.

В останні роки для мене існує ніби два Леми. Перший — письменник-фантаст, якого я знаю з дитинства, — іронічний, парадоксальний, один з тих небагатьох майстрів, які перетворили юнацьку — за віком основної категорії своїх читачів — наукову фантастику на серйозну літературу, літературу для тих, хто хоче мислити категоріями майбутнього і відшукувати це майбутнє в сучасному світі. Другий — публіцист: останні книжки Лема, які, на превеликий жаль, ще не перекладені,— саме публіцистика. До того ж, час від часу я читаю коментарі Лема на шпальтах однієї з найбільш інтелігентних газет Центральної Європи — краківського «Тигодніка повшєхнєго»... Лем-публіцист виявився трохи інакшим, ніж Лем-письменник. Набагато стурбованішим. І, ніде правди діти, до нападу терористів на Штати я не міг повністю зрозуміти цієї стурбованості.

Мене якось дивувало, що Лем дивиться в майбутнє без великого оптимізму, якось інтуїтивно відчуває, що це майбутнє сповнене загроз і досягнення у сфері науково-технічного прогресу тільки посилюють ці загрози. Я міг би сприймати ці попередження як старече буркотіння, проте Лем у своїх публіцистичних книжках аж ніяк не скидається на людину похилого віку. Пригадую, що коли я читав його «Світ на грані», то лише перегорнувши останню сторінку цієї перенасиченої думками книжки, усвідомив, що маю справу із життєвими висновками 80-річного письменника, — у процесі читання я сприймав автора, швидше, як ровесника, але як мудрого і допитливого ровесника. І мене здивувало, чому ж ця настільки внутрішньо молода людина, насамперед — молода думкою, не вважає, що наша цивілізація стає рік від року дедалі більш обжитою і рухається у потрібному напрямку.

Американська трагедія стала для мене, до певної міри, моментом істини і у ставленні до лемівських попереджень. Лем весь час намагався пояснити, що у ХХІ столітті житиметься не легше, ніж у ХХ, більше того — навіть важче, і прогрес не грає ролі. (Якщо подумати, і на початку ХХ століття можна було сподіватися, що науково-технічний прогрес допоможе людям прожити набагато краще, ніж у попередньому, ХІХ. Однак тепер ми пригадуємо ХІХ століття з певною ностальгією: спокійні часи, коли ще не було можливостей подивитись телевізор і за кілька годин долетіти до Америки,— а проте й не було можливостей за кілька хвилин здійснити масове вбивство... Може статися так, що за кілька років ми будемо з такою самою ностальгією згадувати і ХХ століття...

...Я писав рубрику для московських «Ведомостей» про наслідки атаки на Америку саме в ті хвилини, коли перетворювалися на купу пилу хмарочоси Всесвітнього торгового центру. Журналістика — професія, яка емоційно виснажує: ти змушений писати, коли хочеш кричати, а слово — це все ж таки лише слово, це не волання розчавленого телевізійною трансляцією вбивства людства. І все ж таки саме ця робота дала мені можливість певною мірою абстрагуватися, спробувати подивитися на весь цей жах ніби збоку. І я побачив, як на наших очах починає різко змінюватися світ, як народжується у кривавих муках новий світ ХХІ століття — зовсім не той, у якому я хотів би жити, однак — що вдієш? Іншого вже не буде... Можливо, саме так дивилися вперед люди у перший день Першої світової війни — люди, які сподівалися прожити своє століття наукових перемог взагалі без будь-яких війн...