ВЕРЕСЕНЬ. КРИНИЦЯ

...Ще одна загублена цивілізація — лемки. Коли я торік був у Криниці на економічному форумі, радше читав у путівниках про лемківське, русинське, українське минуле цього краю на кордоні Польщі і Словаччини. А цього року вибрався на екскурсію. Коротку, однак переконливу... Майже в лісах у невеличких містечках стоять дерев’яні церкви, старовинні, дуже гармонійні у цьому гірському пейзажі. Більшість давно вже стали костьолами, однак зберегли — можна, гадаю, так сказати — душу українського храму... Існує цілий туристичний маршрут — до речі, головний туристичний маршрут Криниці — шлях лемківських церков. Через півсторіччя після операції «Вісла» ці храми ремонтуються, реставруються, деякі навіть повертаються греко-католицьким громадам. В одному з наймальовничіших місць Криниці вибудували православну церкву. Це вже третій новий храм у моєму житті, який завдяки таланту архітектора, точному «попаданню» в пейзаж , якійсь особливій атмосфері місця тішить не менше, ніж стародавні храми. Першим був костьол у литовському Друскининкаї — вибудований на парковій галявині, якийсь неймовірно стрункий, «свій» серед сосен, що його оточували... Я тоді був ще школярем, дуже любив ходити до цього костелу слухати орган, який звучав там щовечора... Другим був кафедральний собор у Скоп’є, в Македонії. Він будувався на моїх очах — вперше я побував саме на будові, потім приїздив до вже вибудованого храму. В Македонії багато старовинних церков, які з’явилися ще в часи Візантії, однак я завжди приходжу до цього дуже сучасного храму в центрі сучасного міста... І ось ця церква — просто акварель на тлі карпатських узгір’їв, однак акварель, створена і випробувана не столяттями, а вимальована нашими сучасниками — це те українське, яким ми маємо пишатися, яке ми маємо відшукувати... Люди, виселені з рідних місць, позбавлені батьківщини, всіх традицій своїх маленьких ошатних сіл і містечок, повернулися сюди, щоб відновити свою цивілізацію. І не просто жити тут — а й творити тут... Будувати отакі храми, подивитись на які сьогодні ходять люди різних конфесій, різних національностей. Щоправда, за ті кілька хвилин, які я провів у православній церкві в Криниці, я почув кілька різних мов.

Здавалося б, цей випадок відновлення русинської, лемківської, української цивілізації у маленькому польському місті мав би бути частиною нашого національного, державного клопоту. Однак програма «Шлях лемківських церков» створена і підтримується з допомогою Європейського Союзу. Ну, гаразд, гроші — їх завжди бракує, хоча, як на мене, реставрація і відновлення старих церков Лемківщини не менш важливе національне завдання, ніж відновлення храмів у Києві. Однак хоча б поцікавитись, хоча б просто виявити увагу! А Криниця — не якесь там Богом забуте місце. Мало того, що це популярний польський курорт. Сюди вже більш як десять років — завдяки економічному форуму — приїздять високі українські чиновники. Торік був прем’єр-міністр і нинішнього року був прем’єр-міністр...Можливо, варто все ж таки усвідомити, що для нас шлях лемківських церков — це не туристичний, а цивілізаційний маршрут, що ми не маємо забувати про ці маленькі храми у карпатських лісах. Бо це також наші корені. Поляки намагаються не забувати про кожну, навіть маленьку частину своєї цивілізації: достатньо проглянути виданий у Польщі путівник по Україні, щоб усвідомити: існує й інша Україна, Україна польської культури. І я маю на увазі далеко не лише Галичину, а насамперед центральні райони, Київ, Житомир, Бердичів... Жодні політичні зміни, переселення, депортації не примусили поляків про цю Україну забути. Та водночас існує й інша Польща, Польща української культури. Криниця була майже столицею цієї Польщі. Жодні політичні зміни, переселення, депортації не повинні примусити нас забути про це. Тим більше коли ми є свідками спроб цю цивілізацію зберегти, повернути сюди атмосферу Лемківщини... Врешті-решт, справжня Україна — це не те, що на карті, а те, що в душі...