Вересень. Корк

Неподалік від ірландського Корку створений музей, який став однією з головних туристичних атракцій країни — «Історія Квінстауна». Це експозиція, присвячена еміграції. Все тут так, як було в позаминулому сторіччі, коли ірландці тисячами залишали батьківщину — залізнична станція, порт, квитки, документи... Поруч діють справжній порт і справжня залізниця, так що можна побачити, як все змінилося за ці десятиріччя і чому тепер люди воліють жити на своєму прекрасному затишному острові... Але еміграція все одно залишиться найважливішою сторінкою в історії країни, бо тоді виїхала майже половина населення острова. Якраз тоді, коли я відвідував Ірландію, кількість її населення нарешті досягла рівня 1878 року. Тобто весь цей час «Історія Квінстауна» впливала на саме існування острова, нагадувала про себе кожним ненародженим тут немовлям...

Цікаво, чи з’явиться колись в Україні своя «Історія Квінстауна», чи зможемо ми осягнути ті еміграційні процеси, які відбувалися в історії нашої країни і в часи імперій, і в роки незалежності? Про нашу сучасну трудову еміграцію згадують хіба що перед виборами, коли потрібно, щоб люди прийшли до консульств, коли за їхні голоси починають змагатися політики. А між тим наші співгромадяни, які залишили Україну в пошуках кращої долі або елементарного заробітку вже після проголошення держави — це не просто електорат. Це справжній цивілізаційний феномен: напевне, виїжджали, дивуючись, що в такій великій і потенційно багатій державі не вистачає місця для заможного життя і плідної праці. Так і ірландці колись залишали свій острів, не розуміючи, чому він не може їх прогодувати. А потім були роки поневірянь, пошуку свого місця в далеких країнах... І сьогодні вже є дві ірландські цивілізації — острівна і заокеанська. А чи виникне з нинішньої «цивілізації остарбайтерів» ще одна українська цивілізація?

Відверто кажучи, не дуже цього б хотілося. Краще було б, щоб люди, які сьогодні змушені працювати за кордоном, повернулися додому, щоб тут, в Україні, вони знайшли своє місце, щоб дізналися, що Європа — це не тільки запах хлорки, ліків і цементу... Але все це — в ідеалі. Вже зараз очевидно, що велика частина тих, хто працює на Заході, може «застрягнути» на чужині на довгі десятиріччя. І їхнє повернення — або неповернення — буде передусім залежати від бажання країн, де вони працюють, погодитися з їхнім існуванням. Такий шлях — від нелегального статусу до нормального співіснування з новою батьківщиною — звісно, проходила майже кожна трудова еміграція, українська — не виняток.

Заклопотані власними проблемами, ми навряд чи будемо часто згадувати про цих людей — хіба що перед виборами, це як годиться. І не подумаємо, що мова йде про найбільш, можливо, ініціативну, працьовиту частину суспільства, про тих, хто не бажав погоджуватися з обставинами, хто поза державну неспроможність намагався створити для своїх рідних і для себе гідні умови для існування... Тільки з роками ми це зрозуміємо і, може, створимо десь на українсько-польскому чи ще якомусь кордоні власну «Історію Квінстауна». Щоправда, не буде у нас романтичного паровозика, але буде напівзруйнований часом автобус львівського виробництва, наша чарівна машина останньої надії. І будуть ходити навколо автобуса іноземні туристи, як зараз ходять вони по ірландському музею і тільки перепитувати екскурсоводів «і що це, в таких умовах люди їздили? В ХХІ сторіччі? Та це ви, пані, напевне, для екзотики... Але у вас і без того екзотична країна...».