Великодушність. До 130-річчя від дня народження Максиміліана Волошина

Існує легенда про кримського самітника, що босоніж блукав горами й дарував кожному зустрічному свої акварелі. Таке уявлення перетворює куці відомості про нього на уривки чогось непевного, майже містичного… Мабуть, популярність Волошина й досі відстає від масштабу його особистості, бо цей митець завжди вищий за будь-яку літературну моду, а своїми передбаченнями філософа-природознавця він проникав у недосліджений простір.

Коли на Землю надійшли перші повідомлення з Місяця, хтось раптом згадав його вінок сонетів «Лунарія», де поверхня Місяця та його краєвиди зображені з дивовижною докладністю. Згадали, здивувалися і знову забули волошинський феномен. Тому сьогодні просто необхідно по-новому його побачити.

Долю Світу не без підстав пов’язують з вихованням екологічно свідомої особистості. «Антиглобалісти» і «зелені» занепокоєні зростаючим забрудненням навколишнього середовища і людських душ; вони проголошують як необхідну умову виживання Новий Патріотизм, що грунтується на глибокому розумінні сучасних екологічних проблем, певній жертовності, відмові від споживацьких надмірностей, високій духовності. Все це — не сьогоденне, не раптове відкриття. Люди, які усвідомлювали себе органічною часткою Природи, були завжди; глибокий екологізм — лише новий термін для визначення духовного і фізичного стану. Мислення, вчинки, творчість Максиміліана Волошина — глибоко-, навіть високоекологічні. Те, що він брав, — сторицею повертав природі і людям; Волошин усвідомлював, що Людина — це і є Природа. Стосовно ж екології культури, то він створив у Коктебелі мистецьку «нішу», де вигострювали свій розум сотні наших кращих письменників, художників та вчених. Її вплив зберігся й досі, попри всі нашарування «поп», «мас» та інших симуляцій культури.

Різноманітність обдарування Волошина утруднює вибір. Та поговоримо про великодушність, властиву кращим представникам людства. Про рівень духовності, якої не вистачає, аби майбутнє Природи, з Мистецтвом і Культурою, можна було доручити Людині без будь-яких застережень.

Навіть милий нашому серцю київський Будинок з химерами, як на його погляд, був насильством над природою. За «модерном» постають псевдоруські, псевдовізантійські споруди. Їхня пишна краса, далека рідня сьогоднішнього кічу, не відповідала його уявленням про людське житло. Тогочасна міська архітектура не засліплює молодого Волошина. «Вічне коріння мистецтва, — пише він, — тягне свої соки з масного чорнозему життя. Спостереження, документ, натуралізм — підгрунтя будь-якого мистецтва».

Ще привабливіша спокуса — вишукані барви Ренуара, гра світла у палітрі Дега, прозорість Пісарро. Скандальний живопис, що швидко став добропорядним… Волошинське загострене сприйняття природи шукає самовиразу, опирається модним течіям. Імунітет Батьківщини, надзвичайно сильний у нього, примушує Волошина по-своєму оцінювати паризькі виставки імпресіоністів: «Щоб відчути обличчя Землі у всій складності його життя, занадто мало суто живописного ставлення до природи».

Отже, вибір зроблено. У Європі Волошин був не емігрантом, не туристом, а мандрівним спудеєм, дослідником з лантухом за плечима: «Аби пізнати країну, необхідно обмацати її підошвами власних ніг…У ці роки я весь — очі, вуха». Він поривається до витоків мистецтва і мандрує в часі. За імпресіоністами бачить барбізонців, ще глибше — прерафаелітів, майстрів Відродження, й так аж до Візантії та античності. Достеменність античних міфів у первинному матеріалі, мармурі, вже ближча до живої історії Землі. Мандрівник відчув це всім своїм єством. Волошин згадував, що у найбільших музеях світу він завжди мріяв про те, як малюватиме, повернувшись на батьківщину «остаточно й назавжди».

Проте куди саме? Є легенда про Довгу гору (Узун-сирт). 1920 року Максиміліан Волошин та авіатор Костянтин Арцеулов зупинилися тут, поблизу урвища. Раптом вітер зірвав з поета капелюх. І широкий волошинський бриль, ніби всупереч законам земного тяжіння, злетів над горою! І, повільно планіруючи, приземлився далеко в степу.

Відкриття маленького дива природи, висхідних повітряних потоків, зроблене двома друзями, сталося неподалік від Коктебеля, на землі Східного Криму, у древній Кіммерії, де Волошин вирішив назавжди оселитися. Тут море, гори й степ являють земні стихії у неприхованій єдності. Жодних кипарисів або магнолій; імлисте, некурортне небо. Ліворуч — оголені пагорби й піщані береги заток; праворуч — химерні шпилі Карадагу. А посередині — крихітне болгарське сільце Коктебель, що означає «Країна синіх скель», де почав нове життя Волошин.

Але початок для нього — це і є продовження! У цьому, здавалося б, дикому куточку Вітчизни Волошин зумів прочитати риси духовності; натомість у творах Людини він бачив діяння Природи: «Адам був світом, світ же був Адамом. Він мислив небом, землею плотствував, рослинами зростав».

Непоганий епіграф до книги Тейяра де Шардена «Феномен людини», або ж вчення В.Вернадського про ноосферу! Що ж до Довгої гори, то на ній трохи згодом відбувся перший зліт планеристів, а також випробування з участю авіаконструктора Олега Антонова.

Волошинська земля. Поло­жисті, порослі жорсткими степовими травами пагорби, улоговини з ріденькими пізньоцвітами, яруги з полиновими кущиками. Трохи далі — гострий, наче татарська шаблюка, кам’яний кряж, до сивини випрасуваний сонцем і вітрами. Тут вже нікого, крім птахів. Але скрізь, де залишився шматочок землі, випнулися цнотливі кущики шипшини, вузлуваті деревця дикої груші. Хвилясті, ніби застигле море, схили. І знову — блакитно-сірі, жовтогарячі, рожеві тіла вулканічних потвор. Все це пізнаємо у його акварелях, позбавлених звичної, мирної пейзажної лірики.

Природа усвідомлюється незалежною художньою цінністю. Обличчя Землі сприймається таким, яким воно є, з усіма звивинами та зморшками. У кожному пейзажі — особлива структура, ритм. І Країна синіх скель оживає; відбувається справжнє диво її одухотворення. Про Волошина не скажеш: він тут жив і творив. Справедливо по-іншому: він відкрив цю землю і надихнув її творчим життям.

У майстерні Максиміліана Олександровича зберігається уламок давньогрецького корабля, знайдений під Карадагом. Він твердив, що це — від Ясонової лодії «Арго»… І не жартував! Часи аргонавтів і розквіт античності він розумів кожною клітиною власного єства, перекинувши місток художнього дослідження від Парфенону до давньоруських храмів і українського барокко. Відчувши Природу в собі, Волошин, як поет і художник, назавжди закарбував свою особистість у реаліях історичного пейзажу Кіммерії, тоді ще «немодного» Східного Криму. Природа була і є його продовженням; при цьому нема межі між спадщинами Природи та культури. Відчуваємо пекучий біль, коли вмирає знайоме з дитинства дерево, забруднюється річка, всихає озеро. А якщо руйнується хоча б один з оспіваних Волошиним коктебельських пагорбів, разом з ним гине якась часточка світової цивілізації, бо пагорб той був складником історичного пейзажу, твором Природи й Мистецтва водночас! Певна річ, Канів і Качанівка, освячені духом геніїв, теж зберігають ефект присутності великих особистостей. Та тут маємо справу з уособленням у реаліях Природи.

Власноруч він звів будинок на березі. Без жодної прикраси, зі шпаристого місцевого каменю. Логічно й ненав’язливо вписався поетів дім у природне оточення: з повагою до гір, степу і моря. Оперезаний простими дерев’яними східцями і терасами, як за життя Майстра, він залишається центром духовного тяжіння.

У Волошина слава невтомного трудівника. Так, він залишив тисячі творів, які є близнятами праць вчених — природознавців, географів, геологів. Пристрасний дослідник вивчив у Країні синіх скель кожен камінчик. Він вірив, що оспівати землю такою йому допоміг «досвід підошов, що торкалися всіх її доріжок». Митець не повторює краєвид, але визначає його стиль, підсилює характер. Допомагає побачити й зрозуміти красу будь-якого клаптя землі.

Для нього живопис і поезія — не окремі види мистецтва. Волошин супроводжував свої роботи поетичним рядком не як доповнення до кольору й лінії, не для посилення ефекту. Поезія та живопис були єдиним цілим, рівноцінними робочими мовами. Коли його запитували, поет він чи живописець, Волошин відповідав: «Вірш — це словесна картина, а картина — німий вірш».

Ось місце, звідки Майстер споглядав краєвид. Але порівняти можна лише головні його лінії, акценти, природні феномени. Інші деталі, крім гострого стрімчака над лінією моря, виглядають по-іншому. Невже встигла змінитися сама натура?

За два роки написано іншу акварель — на тому самому місці, за кілометр від будинку Т.Вяземського (нинішньої Біостанції). Місяць, як і у попередній роботі, заливає фосфоричним світлом пустельне, скелясте узбережжя західного Карадагу. Лінії краєвиду дуже схожі, але відбір деталей суворіший, думка точніша: «Дзеркальність місячної тиші». Змінився не пейзаж, а бачення його художником.

Так важко визначити, де стояв мольберт Волошина! Проте є й інша причина: мольберта не було. Працюючи як топограф, обмацуючи підошвами й зором кожен камінь, художник вважає блюзнірством копіювати великого Майстра — Природу. Вони творили разом. Ритми й структури природних сил він читав очима; потім вдома, у майстерні, уява підказувала подробиці, і структура землі обростала ними, наче плоттю. Акварелі Максиміліана Волошина — це щоденник землі, написаний у співавторстві з Природою. Як складно — і як все просто: «Аквареллю я почав писати з початку війни... Кожен, хто малював з натури у ті роки, був на підозрі як шпигун... Це звільнило мене від прикутості до натури й стало благодіянням для мого живопису... Я став писати з пам’яті, намагаючись відтворити головні лінії та композицію пейзажу... Все ж інше являє собою логічний розвиток первинних даних, у відповідності до законів світла й просторової перспективи».

Жартівливе визнання Воло­шина підтверджується «на пленері». Візьміть хоча б один з його численних творів. І спробуйте, якщо не повторити враження, то хоча б розвинути досягнутий художником суто зоровий ефект, спостерігаючи краєвид здогадно «з його позиції» — так, ніби мольберт був. При цьому, звичайно, мають збігтися пора року, сонячний час і стан атмосфери.

«Художник має перестраждати землею, яку пише, пережити історію кожної долини її, кожного пагорба, кожної затоки», — твердив Волошин. Для нього це — пережити долю конкретної людини, адже Волошин геніально вгадав ідею, до якої приходимо лише сьогодні: Людина — це і є Природа. Рятуючи Природу, ми рятуємо себе.

Сходячи над морем і пологими пагорбами, сонце освітлює дім Поета, схожий цієї миті на корабель, що пливе назустріч ранкові. Світло входить у серце його, майстерню. Сутінки зникають поступово: спочатку відкриваються нижні віконця, потім — середні й верхні.

Тут кожна річ гідна уваги, бо характеризує свого господаря. Теслярські інструменти і простенькі меблі. Склянки з дорогоцінними паризькими фарбами. Предмети археологічних пошуків: копія скульптури єгипетської царівни Таїах, уламок давньогрецького корабля, мармурова візантійська капітель, піфос з рожевої глини. Віхті сухого полину; віночок з трав, що зберіг літні барви степу. І, нарешті. Бібліотека — тисячі томів на старосвітських антресолях.

Максимілан Волошин заповів нам незміряну цінність. Не просто будинок, бібліотеку й зібрання картин. Ми успадкували атмосферу співчуття, турботи й великодушності.

«Мій дім — це спільне добро моїх одновірців». Його вірою було і є мистецтво. Неможливо пригадати всіх, хто приходив сюди на день, на тиждень, на роки. Змагалися на поетичних герцях, писали романи, робили відкриття. Увозили з собою нову книгу, поему, конструкцію літака. І неодмінно хоча б одну волошинську акварель. Господарю ж залишали... його зображення.

Портрет Волошина, не у спогадах сучасників, а в їхньому зоровому сприйнятті, сьогодні уявляється синтетичним. Його зображення, створені друзями, розвішані у майстерні. Як щирий вияв глибокої симпатії, вони нічого не приховують. Кожен відзначив найважливішу для себе рису характеру Майстра… Ось полотно учня Гогена, Славинського; за ним — два кубістичних обличчя, написаних Дієго Ріверою. І характерна «лубочна» робота Кустодієва... Попервах образ складається, ніби праотець Адам з уламків безживного хаосу. Але поступово дедалі реальніше проступають риси Волошина на портретах, створених Шароновим, Петровим-Водкіним, Верейським, Голо­вановим, Остроумовою-Лебе­дєвою. І вже цілком реалістичні скульптурні портрети Віттіга та Григор’єва... Тепер — зрозуміти його, як землю, написану ним три тисячі триста тридцять разів. Риси його лоба, бороди, всієї голови мають характер могутньої брили, яку можна порівняти хіба що з самим Карадагом.

Є акварель, виконана рукою авіаконструктора О.Антонова, з підписом автора: «Наслідування Волошина». Йдеться про наслідування художньої манери? О ні, про щось значно більше і вище. От що написав про це сам Олег Костянтинович: «Дверима цього будинку, тепло зустрінуті гостинним, приязним господарем, пройшли сонмища славетних людей; один лише перелік їхніх імен уособлює розквіт нашої культури… І коли ви побачите цей сяючий світ, увійдіть до нього як до святині, як до створеного природою дива краси».

Важко уявити собі Майстра відірваним від Землі, але думка про політ його не залишала. І не як символ творчої висоти. Крилата людина — ось герой, яким він захоплювався. Як реалізована метафора, дельтаплан органічно увійшов би до його словника. Згадаймо легенду про капелюх, що злетів тоді, на Узун-сирті.

1962 року Коктебель відвідав Максим Рильський. Він з величезною повагою ставився до творчості Максиміліана Волошина. Максиму Тадейо­вичу належить переклад одного з його найкращих сонетів: «Стемнілим золотом і жовчю напоїв вечірній час горби. У млі червонобурій жмути кошлатих трав, мов у звірячій шкурі, в огні — чагарники, в металі — вод розлив…»

Карадаг тепер відпочиває, і це йому на користь. Деревами і травами заростають витолочені арміями туристів схили. Нині тут заповідник. Та як зберегти неповторний спадок Майстра? Це не лише його будинок-музей; перевантажений і спотворений, Коктебель сам волає по допомогу.

Останнім часом наймоднішим інструментом архітектора стає бульдозер: будівельні майданчики виникають не лише на історичних коктебельських пагорбах, а й замість них. Забудовується античне городище Тепсень у Коктебелі, знищують Обсерваторну гірку поблизу Біостанції, навіть у самому Карадазькому заповіднику з’являються «піратські» комерційні споруди, що дисонують з історичним краєвидом.

Особливо шкода маленьких струмочків, що плинули крізь очеретяні зарості, впадаючи до моря у різних місцях Коктебельської бухти. Нині вони, перетнуті бетоном, після кожного дощу утворюють смердючі комарині відстійники, закидані недопалками, пластиковими пакетами і пляшками з-під усілякої «коли». Очисні споруди відсутні. Вивозити й утилізувати сміття? Це, мабуть, зовсім неприбуткова справа для місцевої влади. Покидьки, які вдається вимести, просто звалюють у Баракульській долині, під уже згаданою Довгою горою планеристів.

Волошин бачив безвихідь речової цивілізації індустріального суспільства. До поетичного циклу «Шляхами Каїна» він додав другу назву: «Трагедія матеріальної культури». Поет уявляв культуру духовним продовженням Природи. У цьому творі, написаному верлібром, ще й у біблійній тональності, він передбачає пришестя жадібного хама, що з легкістю міняє власне духовне начало на радощі комфорту. Потрапляючи до його рук, техніка не полегшує працю, а лише сприяє деградації людства: «Машина призвичаїла людину, що дух залежить від буття, що геніальність — збочення, культура ж — це просте збільшення потреб, а ідеал є ситість і добробут». При цьо­му безкультурній людині лише здається, ніби вона володарює над Природою, бо «звільнивши сили одвічно рівноважних речовин, стає вона забавкою для них».

На противагу тупому «постіндустріальному» споживацтву виникла особлива, глибоко екологічна «коктебельська свідомість». Спочатку її носіями були друзі й сподвижники М.Волошина, а згодом — всі шанувальники його віршів, малюнків і способу буття. Сьогодні Коктебельський еколого-історико-культурний заповідник «Кіммерія М.Волошина», а простіше — «Дім Волошина» чи Woloshyn’s House є справжнім островом порятунку поміж торговельно-розважальних реалій курортного селища Коктебель, якому хоч і повернули стародавню назву, але з роками воно все менше нагадує Долину синіх скель.

За прозірчастою огорожею будинку-корабля починається ніби інший світ, а не просто звичайний день курортного літа. Хто куди, у відповідному одязі чи без нього. Люди борсаються на надувних плавзасобах, роздивляються яскраве ганчір’я в крамничках, грають у безглузді ігри з автоматами, безупинно працюють щелепами, прагнучи більше з’їсти і випити. Ніби глузуючи з античного минулого, кав’ярні й ресторани назвали «Еллада», «Кіммерія», «Каллієра». Групи відпочивальників походжають уздовж бульвару, минаючи поетів Дім.

Тим часом там, на Довгій горі, людина випробовує крила. З’єднавшись з наївним, наче паперовий голуб, апаратом, дельтапланерист злітає після рвучкого розбігу.