Великий експериментатор

Щастя, говорив Артур Шопенгауер, «завжди лежить у майбутньому або ж у минулому, а теперішнє подібне до маленької темної хмарки, яку вітер жене над осяяною сонцем рівниною: перед ним і за ним усе світле, лише одне воно постійно кидає тінь».

Теперішнє — розвилка на шляху до щастя. Розум людський може оселити птаха щастя в дні завтрашньому — і тоді він переливатиме апокаліпсичними фарбами воскресіння з мертвих. А може вирушити шукати її в минулому, у кущах втраченого раю: золотий вік, старі добрі часи etc.

У першому випадку до щастя кличе «книга книг» — Біблія. Або інше одкровення, яке обіцяє світле майбутнє. Наприклад, комуністичний маніфест. Якщо подивитися з іншого боку стріли часу, то ми побачимо безліч прекрасних творів, виконаних у стилі «Було колись — в Україні (Ревіли гармати; / Було колись — запорожці / Вміли пановати (…) Було колись добре жити /На тій Україні…» Отже, має бути там і книга таких книг. «Суперкнига», яка кличе у золоте минуле.

Логічною межею минулого людства, або, що те саме, початком людської історії, до якої — лише Ніщо, земля п’ятого дня, сповнена гадів і звірів, є Людина, котра одна цій землі протистоїть. Homo naturalis, Людина Природна.

От уже майже три сторіччя людина ця — Робінзон Крузо. Ця «книга книг» значиться під скромним
№ 412 у більш як п’ятисотпунктовій бібліографії англійського романіста, памфлетиста і журналіста Даніеля Дефо, 275 років з дня смерті якого виповнюється дня 24 місяця квітня року від Різдва Христова 2006-го.

«Книга книг» — не лише метафора. «Життя, незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо», кажуть, друга за поширеністю у світі книжка після Біблії. Але річ, звичайно, не в цьому. Творів Леніна і Мао, наприклад, також видано в кількості, достатній для занесення до Книги рекордів Гіннесса. Британські енциклопедисти подають думку одного німецького критика, котрий назвав роман Дефо «світовою книжкою» (world-book) не тільки через безліч перекладів, імітацій і переробок, але також і через ту «майже містичну енергію, з якою Дефо створив героя і ситуацію, з якими може у певному сенсі ототожнити себе кожен читач». Ситуацію Щасливого Дитинства, сонячного Світанку людства, до Початку якого може причаститися кожна людина...

* * *

Життя Дефо надзвичайне з багатьох поглядів. До 40 років він був комерсантом, розмах діяльності якого вражав сучасників. Не менше вражає діяльність Дефо як теоретика: ним запропоновано багато економічних новацій, зокрема ощадкаси і страхування від лих («Досвід про проекти», 1697). Втім, ні вдала практика комерції, ні точна її теорія не врятували Дефо від самих комерційних невдач: «тринадцять разів доля кидала мене з багатства в бідність і навпаки».

Запаморочливими злетами і стрімкими падіннями позначена також політична біографія Дефо. 1701 року він підносить свій голос проти ортодоксів, незадоволених королем-голландцем Вільгельмом Оранським (памфлет «Чистокровний англієць»; король наближає автора до двору). Викриває палату громад, яка незаконно заарештувала п’ятьох кентських джентльменів («англійці не будуть рабами — ні короля, ні парламенту»). 1703 року суд її величності королеви Анни засуджує Дефо до триразового стояння біля ганебного стовпа. Лондонці прикрашають цей стовп гірляндами квітів і просто на місці цивільної страти п’ють за здоров’я засудженого. А в книгарнях у цей час публіка розмела «причину» страти — памфлет «Найкоротша розправа з дисидентами», у якому автор, удаючи ортодокса, доводить до абсурду релігійну нетерпимість влади («Треба розіпнути всіх!»), чим доводить її туподумних представників до шаленства, оскільки спочатку все приймалося ними за чисту монету і — прихильно.

Однак згодом доля-лиходійка перекрила кисень народному трибуну, і його голос знизився до шепоту таємного агента, котрий доносить до владних вух компромат на редакції опозиційних газет. Кінець був безславним. «Якийсь Міст, що, викривши пізніше зрадництво Дефо, кидався на нього зі зброєю в руках і знеславив Дефо повсюдно так, що під кінець життя він був усіма покинутий» (В.Лесевич).

Напис на могильній плиті, цій останній сторінці книги життя земного, резюмує і підбиває підсумок: «Даніель Дефо, автор «Робінзона Крузо»». Усе в минулому; пішли в небуття томи спеціалізованих підручників і переліків раритетних видань теоретико-економічні новації, політика, памфлети, статті і романи. Але в житті вічнім залишається «Робінзон Крузо». І його автор.

Дуже символічно: із дарчих написів Шевченка на книгах інших авторів до нас дійшов лише один — на книжці Д.Дефо (французькою мовою) «Пригоди Робінзона Крузо», котру поет подарував своїй племінниці — дочці Варфоломія Шевченка: «Любій Прісі на пам’ять од дядька Тараса Шевченка. 1859. Вересня 12». Дядько Тарас радив своїй племінниці уважно прочитати роман (листи Шевченка від 10 вересня і 23 березня 1860, див.: Шевченківська енциклопедія).

Педагогічна рекомендація Кобзаря цілком лежить у руслі руссоїстської традиції, яка пропонує бачити в «Робінзоні Крузо» «найбільш вдалий трактат про природне виховання». Під впливом цієї традиції розповідь про Робінзона, зусиллями автора розтягнута до трьох книг, згодом стиснулася до порівняно невеликого за обсягом опису острівного життя моряка з Йорка. Як і радив Руссо, «Робінзон Крузо» був «очищений від усього свого сміття» («самим часом» — справедливо зауважують критики). Проте рафінований роман хоча й видавався з позначкою «для дітей середнього і старшого шкільного віку», нічого не втратив у частині філософсько-світоглядній. Феномен Робінзона, ситуація робінзонади постійно залишається в полі уваги мислителів — від політекономії Карла Маркса до постмодернізму Жиля Дельоза, і в цьому сенсі спостерігається повна єдність теоретичного сприйняття роману.

Але вже перша конкретизація абстракції «робінзон» приводить до суттєвих труднощів і розбіжностей. Коли теоретики говорять про природну людину, «яка не історично виникла, а дана самою природою» (Маркс), їм резонно заперечують, указуючи на «все те, що Робінзон узяв на кораблі, який зазнав катастрофи» (Дельоз). У цій суперечці сам герой начебто на боці постмодерніста: «Цілими годинами — цілими днями, можна сказати, — я у найяскравіших барвах уявляв собі, що б я робив, якби мені нічого не вдалося врятувати з корабля. (…) Я просто помер би з голоду. А якби не загинув, то жив би як дикун». Але це лише на перший погляд Робінзон прибічник цивілізаційних принципів людської життєдіяльності. Так, він смажить біфштекси і ходить із парасолькою. Проте живе в гармонії з природою і власним Я. А таке життя Руссо кваліфікує як дикунське і протиставляє його життю цивілізованому: «Дикун живе в собі самому, а людина, котра звикла до життя в суспільстві, завжди — поза самим собою». Природний дикун «прагне лише спокою і свободи, він хоче тільки жити і залишатися бездіяльним», тоді як цивілізована людина — «завжди діяльна, яка працює в поті чола, безперестанку терзає саму себе, прагнучи знайти заняття, ще важчі» (так чинить цивілізований Робінзон із книжки Мішеля Турньє «П’ятниця» — «кидається в «несамовите» виробництво», за словами Дельоза). Тож який Робінзон Даніеля Дефо? Цивілізована людина чи дикун? Запитання залишається відкритим...

У робінзонаді Дефо багато хто бачить гімн творчій праці. У анотації до старого видання читаємо: це — «розповідь про творчу працю людини, її могутність, волю, творчий пошук». Сьогодні в Інтернеті знаходимо: «острів’янин знову проходить у мініатюрі шлях, яким йшло у своєму розвитку людство — приручає тварин, освоює землеробство і ремесла, будує житло». Так, праця, могутність творення. Але, воістину, у мініатюрі, оскільки якщо порівнювати довжину шляху, пройденого Робінзоном, із довжиною шляху, який пройшло людство, то наш герой має вигляд трудоголічного ліліпута. Репрезентуючи на лоні первозданної природи європейську культуру ХVII століття, одноплемінник і сучасник Ньютона лише на те й спромігся, що вирити печеру, розвести кіз та вбратися в шкури. Інакше кажучи, відтворити деякі елементи матеріальної культури епохи неоліту. Яке трудове досягнення!

Ні, на звання «героя праці» Робінзон, вочевидь, не тягне. Але тоді «який сенс вигадки «Робінзон»? Що таке робінзонада? — запитує Ж.Дельоз і сам відповідає: — Світ без іншого». Відповідь не слід розуміти буквально. Є Інший чи немає його — настільки ж проблематично, як і з’ясовування цивілізованості/дикунства Робінзона. Герой Дефо потрапляє на безлюдний острів не лише з мушкетом і пилкою, але й з ідеєю Іншого. Насамперед з ідеєю Бога. «При уважному читанні виявляється, що тема порятунку від самотності на шляху до Бога, — ця тема в романі є центральною» (В.Шкода). Для безстатевої істоти, яким є Робінзон Дефо, це, напевно, так. Але наскільки правомірна така абстракція? «Проблему поставлено погано», — каже згадуваний постмодерніст. І хоча важко погодитися з тим, що кінцева мета Робінзона — «зіткнення лібідо з вільними стихіями і першоелементами» etc., можна усе ж таки припустити, що шлях до Бога більш адекватно подають добровільні «робінзони» — пустельники і самітники.

Безумовно, кульмінаційною подією роману є порятунок П’ятниці. Ідея Іншого матеріалізується в приреченому на заклання дикуні: «І тут я всім єством моїм відчув, що прийшов час діяти, коли я хочу добути слугу, а можливо товариша чи помічника; саме Провидіння, подумав я, закликає мене врятувати життя нещасного». У «рафінованому» дитячому варіанті моральний подвиг Робінзона подано набагато яскравіше. Наприклад, К.Чуковський переклав цей момент так: «Сердце во мне загорелось… Спасти, спасти несчастного какой угодно ценой!». І така форма більше відповідає поняттю моральності і християнського обов’язку, тому що матеріальне і гіпотетичне чітко відділене від ідеального і категоричного.

Не неолітичними трудовими «досягненнями» і не щоденним молитвами, стоянням навколішки і незліченними поклонами відомий Робінзон, а беззастережним і миттєвим підпорядкуванням моральному закону. Низька матеріальна розважливість стосовно людської істоти впала під натиском почуття обов’язку, і на острові запанував суспільний ідеал, у якому людина є мета сама по собі, за висловом Канта, і «ніколи ніким (навіть Богом) не може бути використана лише як засіб»!

* * *

Отже, Платонова «Держава», «Робінзон Крузо», Кантів «Гаданий початок людської історії», романи Достоєвського — усе це твори філософсько- белетристичні, які методами любомудрства і красного письменства досліджують Людину у її ставленні до Іншого. У чому ж відмінність? Платон і Кант — теоретики, їхні умоглядні конструкції вирвані з грунту емпірії. Вся література, і Достоєвський тут не виняток, суть суто емпірія, те, що Спіноза називав «безладним досвідом». «Робінзон Крузо» — досвід теоретичний. Уявний експеримент, який в історії людської думки стоїть поряд з експериментами Галілея і Резерфорда.