«Великий час» сергія аверинцева

«Рідкісні, дуже рідкісні люди, яким дано не просто впливати на той чи інший бік сучасного їм громадського чи культурного життя, але якось змінювати простою своєю присутністю забарвлення часу в цілому. Як усяка інша таємниця і ця таємниця може бути виражена хіба що зовсім простими, ненауковими словами. Ми кажемо: «Нам довелося жити в їхньому часі». Або ми скажемо трохи урочистіше: «Їм дана була влада». Все це відчувається найсильніше, коли такі люди залишають нас, і ми чуємо незвичну, відлякуючу тишу», — ці глибокі слова Сергій Аверинцев написав у некролозі пам’яті свого вчителя Олексія Лосєва.

21 лютого 2006 року виповнюється два роки з того гіркого дня, коли у Відні помер Сергій Аверинцев... Не хочеться перелічувати його численні звання і нагороди — «Чини людьми даються», — як проникливо зауважив Чацький у Олександра Грибоєдова. Але примітно, що свою головну наукову регалію — звання дійсного члена Російської академії наук — Аверинцев отримав, уже перебуваючи в комі, після широкого інфаркту в травні 2003 року. За бажання в цьому факті можна угледіти своєрідну символіку, значеннєва тональність якої нагадує знамениту епітафію Григорія Сковороди: «Світ ловив мене, але не впіймав». Він вислизнув, пішов геть, покинув нас...

«Цей скрипливий, цей ні на чий інший не схожий голос, це коронне «Ви знаєте...», з якого починалася ледь не кожна його фраза в діалозі, та й самі ці фрази, починаючи які, мовець абсолютно не знав, куди заведе їх подих думки і де приземлиться останній дієприкметниковий чи дієприслівниковий зворот, — усього цього вже більше не буде. Сергія Аверинцева немає в живих», — написав тими днями Павло Нерлер.

Аверинцев був справжньою людиною слова, чи, точніше, мислителем слова, який тонко відчував світову культуру, і був здатний сплітати з цього відчуття вишукане і воістину заворожуюче мереживо тексту. Чарівні глибини справжнього, відкриті (й водночас заховані) у слові, були підвладні його генію. Тому від імені нашої сучасності він на рівних вів живий діалог із античністю, пророками Старого Завіту, Візантією, дозволяючи нам, своїм читачам, проникати в сутність культури як такої, споглядати її сяючі вершини й зяючі пустоти. Як Вергілій у Данте, Аверинцев вів нас до Слова, будучи провідником, попутником, учителем — взагалі, людиною, котра знає початок і кінець шляху, його таємницю. Він був тією людиною, якій можна було цілком довіритися в готовності здійснювати таїнство виходу у високу, справжню культуру. При цьому його думка дивовижно вдало знаходила вірні й глибокі слова, котрі виражають численні сенси світової культури, і водночас її таємну суть.

Аверинцев — ідеальний перекладач, який творить «вдячну і радісну працю» (як він сам відгукнувся про переклад візантійських текстів російською мовою в передмові до книги «Поэтика ранневизантийской литературы»). Сергій Сергійович блискуче володів словом у його поліфонічній багатомірності і при цьому чудово відчував, які тексти «оживуть», воскреснуть у російській мові і будуть сприйняті сучасністю. Тому в прочитанні Аверинцева так пронизливо звучать Псалми біблійного царя Давида і роботи швейцарського психолога Карла Густава Юнга, «Паломництво до країни Сходу» Германа Гессен, і вірші візантійського поета Романа Солодкоспівця, візіонерські одкровення Георга Тракля, і витіювата морфологія історії Освальда Шпенглера. Нагадуючи сказання про міфічного Мідаса, все, чого торкався Аверинцев, перетворювалося на золото, починало грати світлом і змістом. А можливо, справжнє золото просто не могло вислизнути від проникливого погляду Майстра, породжуючи алхімічне таїнство творчості.

Вода, отстаиваясь, отдает

Осадок дну, и глубина яснеет.

(Сергій Аверинцев. «Благовещение»)

У текстах Аверинцева вражає глибина і прозора ясність думки. Властивий йому дар говорити про високе природно і легко, бути сучасником і співрозмовником великих мислителів минулого й теперішнього, здатність не тільки бачити, а й уміти донести до читача початковий зміст — усе це визначає унікальність феномена Аверинцева. Слова Сергія Сергійовича проводять нашу думку крізь хитросплетення світової культури до чистих джерел, які лежать у її основі, і в цьому сенсі вони рятівні й чудотворні.

Он видим был — в пространстве,

но пространству

давая меру, как отвес и ось,

неся в себе самом уставы те,

что движут звездами. Он виден был

как бы живой кристалл

иль столп огня.

И слово власти было на устах,

неотвратимое. И власть была

в движенье рук,

запечатлевшем слово.

(Сергій Аверинцев. «Благовещение»)

Аверинцев і Україна — гадаю, ця тема ще знайде свого гідного дослідника і тлумача. Сергій Сергійович часто приїжджав у Київ, до витоків давньоруської духовності, які настільки гостро відчував. Він бачив духовну спадкоємність і одночасно самобутність Києва відносно Царьграда-Константинополя — досить прочитати цикл нарисів «Візантія і Русь: два типи духовності», щоб відчути це. Як почесний професор Києво-Могилянської академії він регулярно читав там лекції, і багато хто з нас ще зовсім недавно мав можливість почути живе слово Аверинцева. Примітно, що останнім прижиттєвим виданням Сергія Аверинцева стала книга перекладів Псалмів Давидових, видана 2003 року в київському видавництві «Дух і літера»...

У фіналі Платонової «Апології», йдучи на смерть, Сократ каже, що заради того, щоб поговорити з великими мужами давнини, він готовий умирати багаторазово. Дійсно, «великий час» людської культури передбачає сучасність Гомера і Данте, Лао-Цзи і Канта, Софокла і Шекспіра, Августина і Достоєвського. До цього часу, у якому, говорячи словами Гете, безперервно відбувається «втілення, перевтілення, живого духу вічне обертання», був причетний дар Сергія Аверинцева. Безцінний дар кожному читачу його текстів.