Велика люксембурзька кухня

Коли виникло люксембурзьке питання...

О.Бісмарк, «Спогади»

Радіо «Люксембург»! Майже щовечора, втомившись від боротьби з «глушилками», які перекривали доступ на коротких хвилях до «ворожих голосів», я натискав на радіолі клавішу «СВ» і шукав позивні цієї незвичайної радіостанції. Безперервний енергійний потік музики та інформації, постійна зміна мов: німецька, італійська, англійська, нідерландська... Якісне звукове вікно в той, схований за гаптованою колючим дротом «залізною завісою», світ. Хоч як дивно, але сигнал приходив справді з території Великого Герцогства Люксембург, із потужних передавачів, встановлених іще в 1933 році. Втім, якби ці хвилі свободи долинали навіть із Марса, для звичайного громадянина СРСР це було майже однаково — побувати неможливо, чи є там життя — невідомо...

У пошуках інформації я спершу погортав Радянську енциклопедію 30-х років — полум’яній революціонерці Розі Люксембург було присвячено втричі більше слів, ніж Великому Герцогству. Правда, укладачі Української (теж радянської) енциклопедії 60-х років уже змінили пропорції на протилежні. Можливо, вплинула хрущовська «відлига».

У збірці «Сатира. Гумор» («Радянський письменник», 1953 р.) у розділі «В царстві жовтого диявола» письменник Іван Гайдаєнко писав: «Я хочу поділитися з читачами не тим, що я чув, а тим, що бачив у країнах «Бені» без «люксу», бо в Люксембурзі я не був».

Мені поталанило більше, ніж авторові антизахідних сатир: я їду до Люксембургу, котрий, ніби міцна маленька мушля, затиснувся між трьома європейськими валунами — Німеччиною, Бельгією, Францією. Географічне положення герцогства несло йому і щастя, і лихо. Ще з часів Римської імперії долинами річок, що пробили собі стежки в гірському масиві Арденни, мов мурахи снували валки торгівців. Але тими самими торованими шляхами сунули і завойовники, котрі, грабуючи та знищуючи аборигенів, не забували величати себе «визволителями» та «братами по крові». На шляху автобуса, ще на території Франції, раз по раз трапляються згадки про чорні часи Європи. Ось інформаційний щит із написом «Верден — місто миру». Справді, хіба можна подумати, споглядаючи зелені поля та припорошені густим інеєм дерева, що в Першу світову війну у «верденській м’ясорубці» було перемелено мільйони людських життів. Утім, про це безмовно свідчать військові кладовища з тисячами стандартних хрестів. Після цього скорботного нагадування про уроки історії, мені на мить здалося, що рудувата переорана земля із сіро-жовтими вкрапленнями глини має такий вигляд тому, що всіяна розтрощеними кістками...

Я пильно вдивляюся в довколишній пейзаж, намагаючись не проґавити моменту перетину умовної лінії, що розділяє Францію і Люксембург. Увагу привертають парапланеристи, котрі здіймаються над високими, вкритими густим лісом пагорбами. Скільки цих екстремалів? Три, п’ять, вісім... Отакої! Я так і не помітив факту прибуття до Великого Герцогства Люксембург!

На території України можна було б розмістити двісті тридцять три, та ще й з половиною, такі герцогства. Звісно, громадяни Люксембургу не обділені почуттям гумору і свої нечисленні квадратні кілометри вміють втілювати в фольклор. Ось зразок люксембурзького анекдоту: «Американський турист із захватом говорить місцевому гіду: «Яка дивовижна гора перед нами!» — «Ну що ви, це жалюгідний французький горбок!» — «А ось з іншого боку — який величний замок!» — «Ну що ви, це нікчемні німецькі руїни»...

Але, якщо бути серйозним, велич і людини, і країни, звісно, не в габаритах. Столиця герцогства, місто Люксембург — незаперечний доказ цього. Навдивовижу гармонійне поєднання рельєфу із середньовічною та модерною архітектурою, стрімкі прогони великих мостів, що зависають над каньйонами (у число інженерних шедеврів світового значення входять кам’яний міст Адольфа та стальний міст Шарлотти). Однією з принад міста є пробиті в скелях ще за часів іспанського володарювання багатокілометрові галереї (під час Другої світової війни вони слугували прихистком для десятків тисяч людей).

Столичними вулицями дуже приємно ходити пішки, старі квартали збережені настільки тактовно, що мимоволі відчуваєш себе перенесеним на тисячоліття в минуле. Здається, ось-ось зустрінешся із самим засновником міста лицарем Зігфридом Арденнським.

На еркері одного з будинків я зауважив і занотував, без сумніву древній напис Mir wolle bleiwe wat mir sin. Довелося докласти певних зусиль, щоб його перекласти. «Воліємо залишитися такими, якими ми є». Летцембургеш є державною мовою не лише формально поряд з німецькою та французькою: більшість громадян герцогства — тотальні поліглоти, але віддають перевагу рідній мові. У цьому я переконався, шукаючи сувеніри на антикварному ринку, — певна річ, трохи ніяково почуваєшся, коли чуєш майже незрозумілу мову, але виникає почуття глибокої поваги до люксембуржців. До речі, у цій країні існує правило — новий забудовник не має права ставити в незручне становище своїх сусідів надмірною розкішністю своєї садиби. І чому в нас усе навпаки?

Мабуть, не випадково давньогерманська назва країни — Люцилінбурхук, що означає «маленька фортеця», трансформувалася в Люксембург. Люкс — це світло. Велике Герцогство сяє сьогодні не тільки історичними принадами для туристів.

Міцна й стабільна банківсько-фінансова система має авторитет у всьому світі. Важко повірити, але саме Люксембург посідає перше місце в світі за обсягами виплавки сталі на душу населення. Ось тільки куди вони дівають такий рідний для нашого Донбасу запах усіляких «коксохімів»? Загадка!

Патріотизм жителів Великого Герцогства впадає в око навіть у вітринах крамниць: під цінниками на вина чи кераміку гордовиті написи: «Вироблено в Люксембурзі». Затримуюся перед грубезним, мов пересопницьке Євангеліє, фоліантом «Люксембурзька кухня». Ну, хто ще сумнівається у величі цього маленького герцогства?

P.S. Древні східці, якими я спускаюся в нижнє місто у річковій долині, здається, мають назву «Ескальє де козак». Походить вона від ескадрону козаків, які гарцювали тут у часи наполеонівських війн.

Що ж, українці тут уже гарантовано бували, хоч і не під українським прапором. Кидаю в річку монетку з тризубом. Можливо, її знайде русалка Мелузіна, котра живе у цих водах. І запросить іще раз відвідати Велике Герцогство Люксембург.

P.P.S. 2007 року Люксембург обрано культурною столицею Європи. Я переписав адресу цього заходу (www.luxemburg2007.org ), але, гадаю, краще все побачити на власні очі.