Велика любов Петра Демченка

Науковець, як і митець — особлива професія, що дається не кожному. Нині є прямий шлях у науку: школа—університет—аспірантура. Я розповім вам про людину, яка була до 12 років неписьменною, і, прийшовши в науку після 40 років життя, змогла посісти місце серед найвизначніших українських учених. Народившись ще у царській Росії, цей чоловік пережив революцію, колективізацію, голодомор, репресії, війну та окупацію, післявоєнну відбудову, часи застоїв і відлиг, проголошення незалежності й останні події. Це мій батько, Петро Олександрович Демченко. Він відійшов у вічність на 96-му році життя.

Петро Демченко народився у вересні 1912 року в селі Гаврилівка під Харковом у селянській родині, де було 12 дітей. Щоб прогодувати таку велику родину, працювати мали старі і малі. От хлопчик і пас гусей, а згодом корів. Лише у 12 років він пішов до школи, але вчився з жадобою, встигаючи за рік проходити по три класи. Аж тут настала колективізація. Батько Петра в колгосп не записався. Він, простий селянин, розумів, що таке влада комуністів і називав її «раклячою владою» (на місцевому діалекті «ракло» — злодій). Влада жорстоко помстилася. Усіх, хто не пішов у колгосп, навіть найбідніших, було «розкуркулено», просто вигнано з хати взимку. Різна доля спіткала дітей родини Демченків. Петро, як і багато його ровесників, подався до Харкова. Працював штукатуром і вчився на вечірньому робітфаку.

Починався період індустріалізації 30-х років, сталінських п’ятирічок. Для реалізації цих грандіозних планів потрібні були кадри. Тож і заохочувалися всі, хто міг і хотів учитися. Відкривалися робітфаки — підготовчі курси для робітничої молоді з підготовки до вузів. Так Петро здобував середню освіту. І ось настає голодомор 33-го року. Місто його, може, відчувало не так гостро, бо кожний працюючий мав хлібну пайку. Добрався до Харкова і розшукав Петра його рідний брат Степан. Розповів страшні речі про те, що в селі вже багато опухлих, приречених на смерть людей. От-от і сім’я може померти. Як бути? Треба купити коня. Тоді можна до сусід­ньої Росії з’їздити і щось привезти. І Петро віддав братові усі зароблені гроші. У Гаврилівці тоді вимерло понад третину села.

Пізніше тато і мама розповідали нам, як їх посилали на збирання врожаю до мертвих сіл. Засіяні з осені озимі дали гарний урожай. А збирати його було нікому...

Настали 30-ті роки. Петро вступає до Харківської політехніки. У місті, що тоді було столицею України, зосереджувалася національно свідома інтелігенція. Петро бере участь у національному студентському русі. Він, цей рух, був дуже законспірованим. До цього спонукали жорстокі репресії. Ось один із епізодів. Іде Петро інститутською алеєю, і чує голос людини позаду: «Петре, не оглядайся, щоб ти мене потім не впізнав. Сьогодні вночі заарештували наших викладачів (назвав прізвища). Передай тим, кому довіряєш». Невдовзі Петро одержує виклик, і йому пропонують підписати донос на одного з професорів про те, що той антирадянськи висловлювався. «Але ж я такого не чув». — «Ось свідчення Ратнера, він стверджує, що це було в твоїй присутності. Підпиши, бо буде тобі погано». — «Але як я можу підписати те, чого не було?» Його відпустили. Проте невдовзі, коли студентська група їхала на практику, його прізвище було викреслене. Петро зрозумів: наступним етапом буде виключення з інституту за непроходження практики. А може ще й гірше.

І от випадок. Сидить засмучений Петро на лавці перед інститутом, не знаючи, що робити. Проходить молодий викладач доцент Михайло Безп’ятов і питає: «Чому, хлопче, журишся?». Той і розповів усю свою невтішну історію. «Я скажу про тебе нашому завкафедрою професору Тютюникову. Може, ми візьмемо тебе до себе». Як владнав ту справу Борис Никанорович Тютюников — невідомо. Він був видатним ученим, і з ним рахувалися. Так Петро став студентом цієї кафедри. Під керівництвом доцента Безп’ятова він виконує дипломний проект.

Країна готується до війни, зокрема і хімічної. Молодий випускник політехніки Петро Демченко — викладач Академії хімічного захисту, учить курсантів працювати з отруйними речовинами. Згодом йому доручають роботу на харківському водоканалі — керувати контрольною хімічною лабораторією. Війна 1941 року розпочалася потужним наступом німців. За кілька місяців лінія фронту доходить до передмість Харкова. У місті з’явилися диверсанти, завдання яких сіяти паніку. Паніка охопила і міське начальство, ніхто не знає, що робити. Скликаються збори. В президії генерали, міське керівництво. В одному з задніх рядів — Петро Демченко. Президія зборів визнає: ніяких «предписаний» немає. Що робити? Петро підводить руку: «Я знаю, що робити». Найбільша загроза місту — це отруєння диверсантами питної води. Тому слід на всіх розподільчих станціях створити контрольні лабораторії. Де взяти кадри? Треба відкликати вчених-хіміків з лінії оборони міста, де вони риють окопи.

Із громадян нинішнього покоління мало хто чув про харківський котел — один із найтяжчих епізодів минулої війни, де загинули або були взяті в полон сотні тисяч людей. Петро Демченко до останньої хвилини перед здачею міста був на своєму посту. А далі відступати вже нікуди, всі дороги відрізані. Тато і мама (вони одружилися ще студентами, мама походить із робітничої родини з Люботина — Лідія Яловенко) переховуються на хуторі поблизу Гаврилівки. Тоді в сім’ї народжується, а через рік і помирає, перша в сім’ї дитина — наш старший брат. Медичну допомогу тоді знайти було неможливо.

І от Харків визволено від ворога. Петро дістав завдання — запустити виробництво харківського миловарного заводу. Умова проста: «Зробиш — житимеш. А не зробиш, то буде з тобою як з усіма, хто перебував на окупованій території». Невдовзі украй потрібна фронту і населенню продукція почала випускатися.

Триває визволення України від фашистських загарбників. Визволено Київ. Петро дістає нове завдання — очолити і запустити в роботу миловарний завод у Києві. Їде до міста над Дніпром військовим ешелоном і по дорозі тяжко отруюється. Непритомного Петра під час зупинки у полі виносять з вагона і залишають помирати у чагарнику. Якимось дивом він прийшов до тями, доповз до найближчої хати, де йому подали допомогу, і поступово видужав.

Петро Олександрович з гордістю розповідав, що перша труба, з якої пішов дим у зруйнованому і відвойованому Києві, була на миловарному заводі на Куренівці. Важко уявити, яких це коштувало зусиль. Проте налагоджувалося життя. Петро забрав до Києва дружину. Тут у жовтні 1944 року при світлі каганця народився я, Олександр, автор цих рядків. А згодом, через три роки, і мій брат Ярослав. Повоєнне життя було нелегким. На моїй пам’яті довжелезні черги в магазини за крупою і маслом. У цих чергах було багато дітей.

Головний інженер і директор миловарного заводу їздив на роботу на старенькому велосипеді. Згодом його почала відвозити машина, а велосипед був прилаштований у коридорі на кілок. Хлопцям, коли виростуть. Проте відбувалися й інші зміни — відновлювалася компартійна бюрократія. Ця система не допускала можливості існування безпартійного директора державного підприємства. На завод поставили «червоного» директора, людину, котра не розбиралася ні в технології, ні в економіці виробництва, але приймала рішення. Петро не міг такого витерпіти, і шукав виходу з ситуації. Врешті, наважився на крок, який був незрозумілим навіть тим, хто його добре знав. Він залишає завод і йде до хімічного інституту Академії наук простим лаборантом. Йому було на той час 40 років.

І, на ще більший подив багатьох, «людина з виробництва» вже через два роки захищає кандидатську дисертацію, а згодом стає не тільки учнем, але й творчим партнером академіка А.Думанського. В цій лабораторії було багато талановитих учених. Пригадую лише одне ім’я — Федора Даниловича Овчаренка, згодом академіка, засновника нового академічного інституту. Але лише Петра Демченка Антон Володимирович Думанський вважав своїм творчим спадкоємцем. Йому довірив написання заключного розділу до своєї класичної монографії «Лаофільність дисперсних систем», що побачила світ у 1960 році.

А тепер саме про науку. Науковий напрям, започаткований Петром Демченком в лабораторії Антона Думанського, а згодом розвинутий зі своїми учнями у власній лабораторії — це фізична хімія поверхнево-активних речовин. Ці речовини з особливими властивостями є основою всіх мийних засобів, емульсій, аерозолів, звичайної піни і тонких мастильних матеріалів. У науковому світі ця галузь лише народжувалася. Малозрозумілим і широко дискутованим був зв’язок між поверхневою активністю, міцелоутворенням та солюбілізувальною активністю у розчинах. На розв’язання цих проблем були спрямовані експерименти лабораторії Демченка. Результати були настільки надійними, а висновки обгрунтованими, що патріарх радянської колоїдної хімії російський академік П.Ребіндер, котрий приїхав на захист докторської дисертації П.Демченка, зміг лише сказати: «Петро Олександрович не стоїть на своїх результатах, він на них лежить!»

Вважається, що найбільше наукове відкриття П.Демченка — це встановлення надзвичайно великих теплових ефектів під час солюбілізації води в детергентних системах. Для кількісного вивчення цих ефектів він власноручно склав надзвичайно чутливий на той час калориметр.

Ось приклад практичного застосування наукових дослідів ученого. Існувала велика господарська проблема — самозагоряння жмихів. Жмих — це сухий побічний продукт олійного виробництва, що залишається після одержання олії з насіння соняшника. Він складується і використовується як цінний продукт для годівлі худоби. Але склади горять, особливо після дощів. Вогонь гасять водою, а він розгоряється ще більше. Петро Демченко довів, що саме зв’язування води і викликає величезне виділення тепла, від якого і з’являється пожежа. Якщо причина з’ясована, то надалі рекомендації легко усувають проблему.

Були й інші прикладні роботи. На замовлення військового відомства в 70-ті роки виконувалися дослідження зі створення стабільної піни з гідрофобного середовища. Роботу успішно завершили, і її результати були передані військовим для польових випробувань. Саме це викликало великий гнів керівництва Академії, що вміло і любило «доїти» військових, розтягуючи роботи на багато років.

Науковий відділ Петра Олек­сандровича розпочав роботу великої практичної ваги за новою темою — створення аерозолів для очищення вугільних шахт від пилу. Але ці плани не були здійснені. Його волелюбна натура була мало пристосована до академічних інтриг, коли замість наукових аргументів йому закидають пенсійний вік і безпартійність. Тож із Академії він пішов гордо, залишивши широкий простір для досліджень своїм учням.

Петро Демченко працює консультантом прикладного інституту з нафтохімії. І хоч дорога з Лук’янівки до Святошина його вже стомлює, він радий, що приносить користь колегам. І от настають важкі 90-ті роки, часи руйнації науки. І його консультації, і сам інститут стають непотрібними. Вчений зі світовим ім’ям залишається на пенсії, за яку важко вижити, не те що нормально жити. Відтак наступає новий період життя і творчості Петра Олександровича. У 80-річному віці він створює домашню лабораторію. У своїй старенькій квартирі на вулиці Нагірній він ставить досліди, які приводять його до створення унікального композиційного матеріалу. Цей матеріал настільки міцний, що може бути застосований з метою зміцнення броні танків. А виготовляється на основі відходу деревини — тирси. Фантастично? Залишилися деякі зразки цих матеріалів, протоколи досліджень. Проте я певен, що для нащадків цей матеріал буде такою ж незбагненною таємницею, як і скрипка Страдіварі.

У 90 років Петро Олек­сандрович серйозно захопився історією України. Читає спеціаль­ну літературу, щось підкреслює, виписує. Онука Леся якось побачила на столі у нього книжку «История государства Российского». «От, — каже, — читаю її і плююся, як тут усе перебріхано». — «Тож ти, дідусю, краще не читав би її». — «Е, ні, — каже, — читатиму і плюватимусь!»

Помаранчеву революцію Петро Олександрович зустрів з великим піднесенням. І дуже йому було прикро, що у свої 92 роки важко вистояти на Майдані. Та найбільше його хвилювали звістки з рідної Харківщини. Він усе повторював, що Харків має знову стати, як це було в часи його молодості, найбільш українським містом України. Харківщина — це історична козацька земля Слобожанщини, де завжди жили вільні люди. За сімейною легендою, наш рід походить від козацького писаря — найосвіченішої людини серед цих вільних людей.

Святкування 95-річчя Петра Олександровича стало великим і веселим святом родини Демченків чотирьох поколінь. Разом із дітьми, онуками і правнуками його поділили учні і колишні співробітники. Ювіляр жваво реагував на жарти, випив чарчину, сам жартував. Заплющивши очі, ви не вгадали б, хто молодший — патріарх родини чи його правнуки. І от життя обірвалося. Останні записи в його щоденнику, які знайдені вже після смерті, були про любов і щастя. Ці рядки батько писав за декілька днів до своєї кончини: «Щастя – це коли здобутки праці твоєї цінують і користуються ними»; «Щастя –це коли ти любиш і тебе люблять рідні і близькі люди».