Вчені попереджали про незворотні наслідки голоду

«Наука звертала й звертає на питання харчування чимало уваги. Але треба, щоб велике значення цих питань зрозуміли широкі верстви населення. Не тільки окремі громадяни, а й уся держава зацікавлена в тому, щоб її населення правильно харчувалося. Тільки за цієї умови країна може дійти великого культурного розвитку». На жаль, слова академіка Олександра Палладіна та висновки українських учених і фахівців не були почуті напередодні Голодомору 1932—1933 років.

У 20-ті роки минулого століття на Всеукраїнських і Всеросійських з’їздах епідеміологів і бактеріологів активно обговорювалися питання подолання наслідків голоду, враховуючи досвід, набутий у 1919—1921 роках у південних районах України. Дослідженням питань, пов’язаних із голодом, професійно займався керівник кафедри географії та антропології України Харківського інституту народної освіти Олексій Івановський (1866—1934). Відомий науковець, обізнаний фахівець (приват-доцент Московського університету до переїзду в Харків здобув науковий ступінь доктора філософії Лейпцизького університету) сприймав улюблену антропологію як «науку про людину» у всій її широті. Теоретик і практик, він професійно займався розробкою наукових проблем з етнографії, археології, географії; був одним із тих, хто започатковував справу складання антропологічної класифікації населення Землі.

О.Івановський добре розумів необхідність вивчення впливу негативних факторів на людський організм і заохочував учнів до цієї наукової проблеми. «Жодна з наукових установ України і Росії не провела таких численних і різнобічних досліджень голодуючих, як це було зроблено представниками кафедри географії та антропології України», — наголошувалося в редакційній статті журналу «Наука в Украине». Вчений закликав колег проаналізувати, узагальнити та оприлюднити зібраний фактичний матеріал.

У Харкові практичним дослідженням проблеми займався Лев Ніколаєв, лікар-антрополог, який у міській покійницькій описав більш як шістдесят трупів померлих від голоду. За матеріалами, зібраними в Криму та Єлизаветграді, професор В.Штефко та антрополог С.Вайсенберг підготували публікації. Дослідники дійшли висновку про різке ослаблення населення голодуючих районів. Видавництво «Наукова думка» надрукувала їхні праці під промовистою назвою: «О голоде». Науковці підкреслювали, що в місцях голодування різко впала народжуваність, у малюків почастішали прояви аномалій, у дорослих передчасно з’являлися ознаки старіння: вицвітали очі, втрачала пружність шкіра, випадали зуби. Крім того, внутрішні процеси в організмі істотно позначалися на психіці голодуючих. Пригнічений стан, що супроводжується відсутністю людських почуттів, дістав назву «уявної порожнечі». Нестерпні муки впливали на дії людей і мали епідемічний характер. Пацієнтка, яка зізналася в канібалізмі, мотивувала це так: бажання вбити і з’їсти свою дитину виникло після почутого від інших. Професор О.Івановський вивів певні закономірності в стані голодуючої людини: «Для того щоб визначити фізичну міць досліджуваних суб’єктів до і після голодування, ми використали «життєвий» (конституційний) індекс Піньє... який дав таку формулу: з висоти зросту віднімається сума обхвату грудей у сантиметрах і вага тіла в кілограмах. Отримана різниця дає порівняльний масштаб для визначення фізичної міцності суб’єкта, яка повинна бути тим більшою, чим меншу вказано різницю». Результати трирічних спостережень О.Івановський поділив на піврічні цикли. Різке погіршення стану людини припадало на другий і третій. Ці розрахунки підтвердилися навесні 1933 року, в апогей Голодомору. Та тільки особисто перевірити їх ученим уже не вдалося.

Висновки, в яких наголошувалося на соціальному чиннику, тобто виходячи за суто наукові рамки, звісно ж, комуністична влада відкидала. Наступним, запланованим О.Івановським, кроком мав бути перехід до вивчення впливу голоду на організм дитини, вплив на нього факторів спадковості та життєвого середовища. Але 4 травня 1934 року вчений помер, готова монографія «Вплив середовища на людину» залишилася неопублікованою.

У 30-ті роки дослідження голоду як науковий напрям для більшості вчених було перекрито. Тим часом академік О.Палладін мав професійну мужність не відступити від висновків, які оприлюднив у 1922 році, — при нагоді він спирався на них навіть у 1932-му.

Більшість фахівців «старої школи» відсторонили від роботи; обвинуватили в антирадянській діяльності і фізично знищили. Така доля спіткала колишнього члена Харківського медичного товариства, керівника Харківського медичного інституту Степана Коршуна. Іще студентом медичного факультету Харківського університету він брав участь у протиінфекційних заходах у Харкові, завідував холерним бараком і не залишив важливу справу навіть під час підготовки до державних іспитів, через що диплом із відзнакою отримав на рік пізніше, в 1893-му. С.Коршун викладав у університеті і працював у лабораторії Бактеріологічного інституту. Брав участь у підготовці протидифтерійної сироватки, виробництво якої в 1895 році вперше в Європі було організоване на станції при Харківському медичному товаристві. За обсягом виготовленої сироватки Бактеріологічний інститут у 1911 році вийшов на друге місце у світі (після Нью-йоркського товариства). На початку 1919 року С.Коршун завідував санітарною секцією НКОЗ УСРР, входив до Вченої ради органу та продовжував практично боротися з епідеміями на території України. Тривалий час редагував бактеріологічну рубрику журналів «Врачебное дело», «Профилактическая медицина», а в травні—жовтні 1922 року очолював Харківський медичний інститут. У 1923 році переїхав до Москви, працював директором Інституту інфекційних хвороб імені І.Мечникова. Степан Васильович часто приїздив до Харкова, з яким були пов’язані роки юності та плідної праці. 13 серпня 1930 року за розпорядженням ОДПУ СРСР С.Коршуна було заарештовано і етаповано до Москви за обвинуваченням «у шкідницькій роботі в складі контрреволюційної організації мікробіологів, діяльність якої спрямовував на повалення радянської влади». Учений так і не визнав себе винним і 4 вересня 1930 року через слідчого передав в ОДПУ заяву, в якій відмовився давати свідчення. 30 травня 1931 року колегія ОДПУ ухвалила: Коршуна С.В. розстріляти; розстріл замінили позбавленням волі строком на 10 років. Того ж року вченого не стало. Після арешту переважну більшість його наукової спадщини з бібліотечних фондів вилучили.

Життя та наукова діяльність академіка Семена Златогорова також були перервані репресіями. Епідеміолог-інфекціоніст, у 1924—1928 роках директор Українського санітарно-бактеріологічного інституту імені І.Мечникова, член президії наукової ради НКЗУ, голова епідеміологічної секції наукової ради Харківського відділу охорони здоров’я, член президії Харківського наукового медичного товариства був відомим фахівцем не лише в Україні (за участь у ліквідації епідемії черевного тифу на Донбасі та в Дніпропетровській області відзначений урядом). 1927 року він заснував Міжнародне товариство мікробіологів і став членом-кореспондентом Віденського товариства мікробіологів — «за великі заслуги в галузі мікробіології інфекційних захворювань». А 19 грудня 1930 року професор Військово-медичної академії, член-кореспондент Академії наук СРСР С.Златогоров був заарештований «як організатор і активний член контрреволюційної шкідницької організації лікарів-мікробіологів СРСР». На допитах учений стверджував: про контрреволюційну організацію йому нічого не відомо, і фактів шкідництва в Харківському бактеріологічному інституті не виявлено. В камері ленінградських «Крестов» у Златогорова загострилося хронічне захворювання, але слідчі не звернули уваги на скарги, вважаючи їх звичайною симуляцією. У непритомному стані 17 березня 1931 року академіка відвезли до лікарні імені Первухіна, та черговий лікар уже нічим не зміг допомогти.

Санітарні умови в столиці радянської України в 1932—1933 роках значно погіршилися. Висипний тиф, про який після громадянської війни почали забувати, знову набув епідемічного характеру, кількість хворих різко зросла. У листопаді 1932 року в Харкові щодня фіксувалося близько 300 випадків захворювань на тиф, смертність від якого дорівнювала 15—20%. Почастішали випадки харчових отруєнь. Для міста, де щільність людності дорівнювала 476 осіб на один квадратний кілометр, поширення інфекції стало справжнім лихом.

У людей з ослабленим імунітетом на ґрунті недоїдання розвивалося, як правило, кілька хвороб одночасно (дощове і вологе літо 1933 року сприяло розповсюдженню малярії), тобто саме голод був основною причиною високої смертності. На околицях міста з’явилися таблички з незвичним написом: «Ховати заборонено».

Уживані владою надзвичайні санітарні заходи з очищення міста від небажаних селян, яких називали не інакше як «жебраками, дармоїдами, волоцюгами», не торкнулися поліпшення медичного обслуговування населення лікарнями та поліклініками: катастрофічно бракувало медичних препаратів і ліжок у стаціонарах. Харковом ширилися чутки, що керівникам медичних установ спущено таємний наказ про заборону надавати допомогу прийшлим голодним селянам.