Важко бути богом

Якось непомітно сплинув час. Ще недавно ваша дитина була зовсім малою, і ось «раптом» перед вами абсолютно незнайома людина — колюча, незручна, кручена, важка у спілкуванні, непередбачена... Але в цій статті ми хочемо поговорити не про підлітків, а про те, що відчувають батьки, чиї діти ступили на непростий шлях переходу від дитинства до дорослого життя.

Нині акселерація стала таким повсякденним явищем, що складно прогнозувати, коли в дитини розпочнеться цей підступний перехідний вік. У деяких сім’ях переживають період дорослішання своїх дітей дуже благополучно. В інших — це майже катастрофа. Передусім це, звичайно, залежить від особистих якостей усіх членів сім’ї і самої дитини. Однак є й інші важливі чинники: наскільки чуйно та грамотно поводяться батьки; чи не надто вони вільні для того, щоб зациклитися на проблемі; чи є в сім’ї ще діти. Як правило, без особливих драм сприймають перехідний вік своїх дітей молоді легковажні батьки, які ще не забули, що вони самі виробляли в такому віці. Набагато складніше серйозним відповідальним батькам; самотнім матерям; домогосподаркам; батькам у віці; авторитарним батькам; тривожним матерям і тим, хто за мету свого життя поставив «зробити з дитини людину». Іноді їхні переживання сягають такого градуса, що без допомоги психолога не обійтися.

Можемо навести досить типові скарги матерів: «Я — невдаха, навіть сина виховати не зуміла»; «Я стільки в нього вклала, і все виявилися даремно»; «Безсонні ночі, хвороби, маса витрачених сил — навіщо все це було?»; «Я віддала йому кращі роки свого життя, і де вдячність?»; «Я пожертвувала заради сина кар’єрою (здоров’ям, красою, любов’ю), а він нічого мені не розповідає, перестав учитися, весь час гуляє, товариші йому дорожчі за мене». «Дочка стала такою байдужою, допомагати не хоче, тільки хлопчики на думці. А тепер, самі знаєте, які звичаї»; «Тягне останні гроші собі на вбрання і не хоче бачити, що мені вже й на вулицю скоро ні в чому буде вийти».

Батьки рідше приходять на консультації до психолога, але і їх ми можемо процитувати: «Якби мати не балувала свого синочка, з нього вийшла б нормальна людина, а так доводиться пожинати плоди бабського виховання»; «У нашій сім’ї не було ледарів (трієчників, слабаків, обманщиків)»; «І я в його роки...»; «Якби дружина більше примушувала дочку допомагати їй, та не виросла б такою ледаркою»; «Я не можу дивитися на свою дочку, так вона себе спотворює — безглуздо фарбується, носить якесь жахливе вбрання»; «Яке вона має право так пізно повертатися? Я повинен знати, з ким вона проводить час».

Підліток — це випробування для всієї сім’ї. Під час вияснень, хто припустився більших прорахунків у вихованні, можуть порушитися стосунки між подружжям. Доки спільну увагу буде сфокусовано на «неправильній» поведінці старшої дитини, можна прогавити молодшу. Адже, недоотримуючи уваги й любові від батьків, та може зробити простий висновок: увагу до себе можна заслужити, тільки виробляючи якісь фокуси. Тому слід запастися терпінням, контролювати свої емоції й пам’ятати, що цей період мине, як минає хвороба. Не погіршуйте її перебіг. Постарайтеся поважати право своєї дитини на особисте життя, таємниці, вибір друзів, зачіски, одяг, стиль поведінки. У кожному разі, основне завдання батьків — постаратися не зіпсувати зі своїм сином чи дочкою стосунки й пережити їхній перехідний вік із найменшими моральними втратами для обох сторін.

Які ж емоції опановують батьками в період дорослішання їхніх дітей? Передусім — розгубленість. Зовсім недавно все було просто й зрозуміло — вчасно погодувати, переповити, піти на прогулянку, відвести в садок, допомогти робити уроки. Та ось дитина підросла, і батьки ніби залишаються не при справах. Як допомагати дитині, яка не йде на контакт і не хоче розповідати про свої проблеми? У чому нині полягає батьківський обов’язок? Розгубленість виливається, як правило, у слова, слова, слова... У вигляді повчальних розмов та нотацій, докорів, вмовлянь і сварок. Усе це батьки роблять не для підлітка, а для себе — це найкращий спосіб знизити напругу, зменшити в собі розгубленість і невпевненість, створити ілюзію виховного процесу. Доходить до того, що в батьків і дитини взагалі не знаходиться спільних тем для нейтральних розмов. Адже підліток дедалі менше часу проводить удома, і коли його вдасться «відловити», то батьки поспішають висловити все, про що думали за його відсутності. І далеко не завжди в цивілізованій формі. Зрозуміло, що в результаті підліток щосили уникатиме спілкування з батьками.

Змиріться з тим, що від вас тепер мало що залежить, перекладіть відповідальність за поведінку підлітка на нього самого. Побільше розмовляйте зі своїми дітьми на абстрактні теми, знизьте кількість негативу в розмовах, намагайтеся знайти за що похвалити вашого сина чи дочку. І не забувайте — хоч би що сталося, дитина не повинна сумніватися у вашій любові.

Батьки підлітків перебувають у стані постійної тривоги. Вони переживають за життя, безпеку та здоров’я дитини. Батьки бояться алкоголізму, наркоманії, СНІДу, поганої компанії, в’язниці, ранньої вагітності, громадської думки, втрати влади над дитиною, самотності. Це викликає неадекватні реакції на проступки підлітка. Через призму страху все постає у гіпертрофованому вигляді. Підлітка, котрий узяв чужу річ, сварять як злодія, за яким плаче в’язниця. Сина напідпитку — як закінченого алкоголіка. Дочку, що прийшла додому пізно, — хвойдою. Безумовно, варто пояснювати підлітку негідність конкретного проступку, але не можна обтяжувати його власними болісними проекціями на можливе «жахливе» майбутнє. Потрібно вірити у своїх дітей, намагатися їм довіряти і не робити їх громовідводом для власних страхів.

Багатьох батьків мучить відчуття власної неспроможності. Їм здається, що вони нічого не варті в цьому житті, якщо не зуміли виховати власну дитину. Не поспішайте, ви ще не знаєте, якими будуть ваші діти. Ще рано ставити діагноз дитині та вашим удачам або невдачам у її вихованні. У вашого сина чи дочки попереду роки дозрівання і формування особистості. І пам’ятайте: якщо дитина виросте хорошою людиною — це не тільки ваша заслуга; якщо поганою — це не тільки ваша провина. Було б надто просто, якби все залежало лише від батьків. Не можна перебільшувати своє значення, впадати в гординю і претендувати на роль Господа Бога стосовно своєї дитини. Людство зупинилося б у розвитку, якби всі діти виростали такими, якими їх хочуть бачити їхні батьки.

Багато батьків відчувають гіркоту й розчарування: стільки в дитину вкладено, від стількох речей та можливостей довелося заради неї відмовитися — і який результат? Особливо важко тим, хто «замкнув» сенс свого життя на дітях. Якщо «займатися дитиною» перетворилося для матері чи батька на самоціль, якщо це виключало професійне зростання, саморозвиток, ішло на шкоду спілкуванню з оточуючими, то багато батьків почуваються біля розбитих ночов. Ті з матерів, які роками гасали по гуртках, секціях, басейнах, відчувають синдром зупинки і схильні впадати в депресію. Батьки, які примітивно сприймали батьківський обов’язок переважно як необхідність забезпечити сім’ю, почуваються не краще. Народжуються фатальні запитання «навіщо?» і «заради чого?»

Багато матерів схильні почуватися жертвами. Деякі з них у цій ролі ще від народження дитини — якщо справді довелося відмовитися від навчання, кар’єри тощо. Проте часто це не більше ніж гарна легенда для оточення, в яку згодом жінка сама починає вірити. Навіть ті, хто не почувався жертвою, коли дитина була малою, починають переосмислювати пройдений шлях. І тоді може почати здаватися, що цілий період життя прожитий даремно. Мати може відчути себе обманутою і скривдженою. Не має значення, наскільки активно вона грає роль жертви. Досить носити ці відчуття в душі, а негативні емоції все одно прорвуться назовні — у виразі обличчя, інтонації, зайвому зітханні... Дитина не може бути щасливою і психічно здоровою, якщо мати постійним німим докором тяжіє над її існуванням. А вже якщо цей докір не німий, то вихід один — вирватися з будинку якомога раніше.

У період, коли дитина подорослішала, з’являється відчуття, що час приймати платежі за векселями. Проте немає сенсу розраховувати на вдячність дітей у цьому віці. Зарано. У кращому разі, вони почнуть цінувати все, що ви для них зробили, коли в них з’являться свої діти. Крім того, хіба ви не зобов’язані багато чим своїм дітям? Материнське щастя, батьківська гордість... Перша усмішка, перші кроки, вперше сказане «мама» чи «тато». А ось дитина пішла в перший клас із букетом квітів у гарному костюмчику чи пишних бантах... Можна по-різному сприймати минуле — чи як ланцюг жертв і страждань, чи як велику кількість простих людських радощів. Від того, наскільки світлі почуття й емоції ви випромінюєте на оточуючих, залежить те, що ви отримаєте від них у відповідь. У кожному разі, треба вміти бути вдячними своїм дітям за ті світлі щасливі хвилини, які ви пережили. Згадуйте хороше разом із ними. Спільні хвилини спогадів, повернення до вашої взаємної любові, не затьмареної дорослими проблемами, допоможе пережити тяжкі часи. І самі спогади, і почуття будуть актуалізовані, не забудуться, і дитина пронесе їх через усе життя.