Василь Ващенко: «Парадокс мого життя: я працював без вихідних і відпусток, свідомо відмовляючись від багатьох задоволень і найзахопливіших подорожей»

Голові ради Інституту автоматизованих систем, віце-президенту Української академії наук, лауреату Державної премії України в галузі науки і техніки, доктору технічних наук, професору, академіку і просто дуже цікавій людині Василеві Ващенку, чиї розробки високо цінуються у світі, недавно виповнилося 70 років.

Чим не привід поговорити про себе, про життя і про тих великих людей, з якими йому довелося спілкуватися або разом працювати. Тим більше що до цієї дати вийшла перша частина книжки «Советское воспитание». По суті, це і є зафіксоване на папері життя вченого. Життя, повне відкриттів, авантюр, парадоксів та оптимізму. Життя аскета й водночас неймовірно багатої людини.

«Місце загибелі моєї бабусі мама побачила уві сні»

— Василю Пилиповичу, коли така солідна дата, представте себе якось поважно…

— Поважно не вмію. І ніколи не вмів бути надміру «важним». Хоч на яких посадах працював — а найчастіше це були підприємства і КБ оборонної промисловості, — не мав ні особистих секретарів, ні службового автомобіля. Коли треба було багато їздити, користувався власною машиною. Якось Патон у газеті виступив із закликом, щоб керівники підприємств самі пересіли за кермо, і навіть порахував, скільки грошей на цьому можна заощадити. Не знаю, як зараз, але за радянських років водії часто працювали на КДБ. Та й самі офіси в мене дуже часто були засекречені — без пізнавальних табличок. Але кому треба, завжди мене знаходили.

Народився я в Щорсі Чернігівської області на березі річки Снов. Точно ніхто не знає, звідки така назва. Чи то сни чиїсь річка береже, чи то снує. Вона справді кожні 100—200 метрів робить круті повороти то вліво, то вправо. Несе в Десну дорогоцінний дар — йод. Раніше й місто наше називалося Сновськ, потім перейменували, бо тут народився Микола Щорс.

— Він був для вас героєм? Як ви ставитеся до нього?

— Як до сусіда, котрий колись жив неподалік. Він загинув 1919 року від руки найближчого друга й помічника — дістав кулю в потилицю. Моїй мамі тоді був один рік. Зате я добре знав рідну сестру Щорса — Ольгу Олександрівну. Вона завідувала музеєм Щорса, розташованим у їхньому колишньому будинку. Її дочка — Свєтка Клинцова — була на клас старша за мене. У музеї відразу після війни вивісили фотографії всіх загиблих на фронті, убитих і замучених фашистами жителів Щорса. Була там і фотографія моєї бабусі Анастасії Василівни Радченко. Мамину маму я завжди знав лише за цією фотографією. Разом з іншими земляками її розстріляли 23 лютого 43-го року — в день 25-річчя Радянської армії.

На другий день після визволення Щорса від гітлерівських загарбників (19 вересня 1943 року) мама пішла шукати бабусю Налю по місту, по околишніх лісах і болотах. Два місяці безуспішних пошуків. Одного листопадового дня, лягаючи спати, мама вирішила, що завтра останній день шукатиме. Далі — марно, уже літав сніг. Цієї ночі мамі наснилася бабуся. Вона була вчителькою і тому суворо сказала: «Іро, йди за мною!». І мовчки повела дочку містом, перейшла залізничне полотно, ще кілька вулиць, глухий ліс і в лісі, не зронивши більше ані слова, ніби розтанула.

Ледь дочекавшись світанку, мама побігла побаченим уві сні маршрутом. На місці, де бабуся зникла, виявився великий рів, засипаний землею. Мама повернулася в місто, зчинила галас. Озброєні лопатами чоловіки почали відкопувати в рівчаку трупи і переносити їх, за вказівкою партійних діячів, на узлісся. Де й стоїть зараз пам’ятник замученим у Великій Вітчизняній війні.

Бабусю Налю мама впізнала за шубою, але перепоховати не дозволила. Так і лежить моя бабуся там, де її розстріляли фашисти, в одній могилі із сусідом Іваном Широким, котрий до війни був секретарем Харківського обкому партії.

— Стати вченим ви мріяли з дитинства?

— Я дитина війни. У три роки, коли зрозумів, що таке голод, мріяв стати кухарем. У Щорсі й через 10—15 років після війни купити хліб, цукор і масло було неможливо. Коли став студентом Київського політехнічного інституту, возив або передавав батькам ці продукти. А до життя вченого дійшов випадково. Мною керував броунівський рух. Подобалося працювати й отримувати конкретні результати. Все, що потрапляло під руку, я намагався зробити добре. Політех закінчив двічі за різними спеціальностями — «обчислювальна техніка» та «автоматика і телемеханіка». Брався за будь-яку роботу. Розвантажував вагони, «крутив» кіно, багато будував, у тому числі й на Півночі. З 1976-го по 1990 рік працював з підприємством А-1233 (закрите найменування ЦКБМ), яким до своєї смерті 1984 року керувала надзвичайно талановита людина — генеральний конструктор Володимир Челомей. Про те, що життя Челомея пов’язане з Україною, у той час не знав. Ірпінь, Полтава, Київ, КПІ, авіаційний інститут — навіть у побутових подробицях життя генеральних конструкторів було закрите від усіх туманом таємності. Вже потім — після приходу до влади Горбачова — газета «Комсомольская правда» опублікувала список генеральних. Але одного прізвища — академіка Расплєтіна (п/с В-2431 — закрита назва ЦКБ «Алмаз», з яким я співпрацював із 1972 року) — у тому списку не виявилося. Хоча цю фірму у своїх військових журналах американці називали «оплотом мілітаризму в СРСР» і подавали фотографію головного корпусу, а не генерального конструктора.

«Челомей дуже соромився звання віце-адмірала, але кітель пошив»

— Яким запам’ятався вам Челомей?

— Геніальним ученим з крутим норовом. Добре пам’ятаю один епізод, пов’язаний з проектуванням крилатих ракет. КБ, де я працював, коштом підприємства розробило математичне забезпечення для розрахунку вигляду виробу, центра мас, компонування, програм польоту та інших характеристик, які ми розраховували на тогочасній обчислювальній техніці, у чомусь змагаючись із КБ Сергєєва. У підрозділах челомеєвської фірми ми намагалися довести, що час переходити на автоматизацію процесів проектування. Не всі й не завжди з нами погоджувалися. Наприклад, начальник відділу Геннадій Євтушенко казав мені: «Бачиш гасло «Слава творцям нової техніки»? То це ми — творці. Якщо треба, я ще одну тисячу чоловік посаджу у свій відділ, і вони малюватимуть «одиниці» і «нулі» в машинних кодах. Без твоєї автоматизації. Це надійніше». У такій ситуації Володимир Миколайович якось у моїй присутності підійшов до дошки, взяв крейду й одним розчерком намалював вигляд майбутньої крилатої ракети. Після чого його підлеглі прикріпили кальку до дошки, малюнок перенесли на ватман і, після погоджень, передали нам для офіційних розрахунків.

В умовах повної секретності суміжникам не дозволялося знати й цікавитися всім, що відбувалося на підприємстві. Але, працюючи в Реутово і контактуючи з такими ж суміжниками в реутовському готелі, чув, що до 1978 року «п’яна», як її тоді називали в побуті, фірма Челомея випускала в СРСР 100% усіх крилатих ракет і 60% балістичних.

Далеко не всі вироби проходили випробування. Мабуть, тому, коли я запропонував Челомею замість «Аргонів» нову керуючу ЕОМ, яку за всіх знайомств не могли проштовхнути в НДІЦЕВ (там уміли «давити» конкурентів), Челомей відповів просто: «Став. Якщо на одну РН стане менше, не біда, зате швидко вирішимо багато проблем».

Вперше в Реутово я потрапив 1976 року на запрошення заступника Челомея Семена Пузріна. Один з підрозділів, де я працював, займався створенням систем штучного інтелекту і навчав біологічні об’єкти, а якщо точніше, то голубів і жаб, керувати крилатими ракетами. Семен Борисович запропонував розглянути ширшу гаму спільних тем, після чого з 1977 року у нас з’явився великий договір, щедре фінансування і цілий спектр цікавих робіт з різними підрозділами ЦКБМ, та ще й щоквартальні премії за постановою Ради міністрів СРСР.

У той час усі відомі мені підприємства оборонної галузі, крім основної продукції, випускали ширвжиток — гарнітури, холодильники, столові прибори тощо. Усі, крім фірми Челомея. Та теж випускала «ширвжиток», але не схожий на інші — орбітальні космічні станції.

Ми ж в основному займалися земними та водними проблемами. Однією з водних проблем для нас було створення бази даних про матеріали, які мали забезпечити надійність пуску при установці ракети в бункер, залитий морською водою, впродовж десяти років. Роботу ми закінчили і передали у відділ 200 — ним керував Ігор Єпифановський. Про подальшу долю своїх трудів ми не знали, тим більше що при переведенні виробу з цеху в цех змінювалася документація, шифр. Тож визначити, який виріб пішов на випробування, а який поставлено на озброєння, ми не мали можливості.

Володимир Миколайович багато працював із військово-морською тематикою, і не дивно, що йому було присвоєно звання
віце-адмірал. Він завжди соромився звання, але кітель пошив і вдягав його лише у присутності друзів свого сина Сергія. У Сергієвому кабінеті постійно бував цілий загін космонавтів — військові льотчики, котрі мріяли літати на челомеєвських ракетах.

На підприємство Челомей приїжджав раз на квартал, точніше, влітав у ворота на двох «Чайках» — ворота великі, адже вночі звідти вивозили ракети. На одній «Чайці» їхав він сам, на іншій — його кашкет і документи. Якось на старті вибухнула ракета, і він прибув на «розбірки». Коли Челомей приїжджав на «розбірки» невдалих польотів, тремтіли всі, навіть ті, хто жодним чином не був пов’язаний із конкретною ракетою. Одного зі своїх заступників — Полухіна — Челомей перевів у рядові інженери за відсутність деяких актів випробувань. Через роки цю ситуацію було описано в романі «Ніс», який опублікував журнал «Новый мир».

Якось я був у нього вдома, він убрався в адміральську форму і сказав: «На підприємстві якісь 60 тисяч осіб, а з ними купа вчених — чотири доктори наук! Доведеться всіх звільнити. Вистачить і мене одного — академіка». Скільки насправді було на фірмі докторів наук, я не знаю, а кандидатів було багато, був свій технікум, свій інститут, аспірантура. Але навіть синові Челомей не дозволив захистити докторську дисертацію.

— Ви працювали з елітою радянської науки. Це правда, що послідовник Челомея Герберт Єфремов мав миттєву реакцію і що з нього можна було «писати» американські бойовики?

— Ну, бойовики це занадто. Щоправда, кілька ситуацій, які дуже нагадують американські фільми, мені особисто довелося спостерігати не лише з Гербертом Олександровичем, а й іншими соратниками Челомея. В лютому 78-го чи 79-го року я зібрався до Києва, щоб там відзначити День Радянської армії та Військово-морського флоту. Заступник генерального конструктора Семен Пузрін затримав мене: «Сьогодні має бути цікава ніч, необхідно посадити трьох космонавтів, а то корольовський ЦКП (центр керування польотами) не справляється». Пузрін бурчав, що їм доводиться виконувати чужу роботу, але трьох «чужих» космонавтів тоді успішно посадили. Якраз напередодні 23 лютого.

Якось мою розмову з Єфремовим у нього в кабінеті перервали два схвильовані працівники ЦКБМ. Вони повідомили: ракета відхилилася від курсу, і, щоб ухвалити рішення, є вісім хвилин. Єфремов глянув на годинник, вибачився переді мною, спокійно підійшов до дошки, почав писати якісь формули, показав, де потрібно зробити поправки. На це в нього пішло дві хвилини 40 секунд. Що він написав, для мене залишилося загадкою, хоч я і вважав себе спеціалістом у системах керування. Катастрофу відвернули. Те, що зробив Єфремов, для мене було вищим пілотажем!

«Крім ЕОМ, у Глушкова була ще одна пристрасть — швидка їзда»

— А які теми були для вас найцікавішими?

— Хоч де я працював: на підприємствах оборонної галузі чи в інститутах Академії наук СРСР — скрізь найголовнішими були люди. І з цими людьми було цікаво виконувати необхідні для країни завдання. Наприклад, працювати в Інституті кібернетики, яким керував видатний учений Віктор Глушков. Його книга «Синтез цифрових автоматів» стала настільною для всіх обчислювальних фірм світу! Чомусь про це ніхто не каже. Саме з цієї книги почалася цифрова обчислювальна техніка. Сам Глушков був невисокого зросту, завжди в окулярах. До нього можна було зайти в кабінет без стуку і годинами розвивати цікаву ідею, яка несподівано спала на думку. Він уважно слухав, певна річ, коригував. Знань і досвіду мав значно більше, ніж усі працівники інституту. За кілька років цю систему спілкування поламав Комітет держбезпеки, або «комітет глибокого буріння», як його тоді називали. До Віктора Михайловича приставили референта — працівника КДБ. І на прийом уже треба було записуватися.

Я людина прямолінійна і якось, сидячи у Глушкова в кабінеті, запитав, скільки в нього офіційних посад. Глушков називав, я загинав пальці. Пальців не вистачило. Виявляється, 63! А загальна зарплата — 5600 карбованців. Як на той час, це були фантастично великі гроші. Ставка інженера була 115—125 карбованців.

До речі, крім обчислювальних машин, у Глушкова була ще одна пристрасть — швидка їзда. Його водій Володя теж поділяв цю пристрасть. Віктора Михайловича часто запрошували до Москви. І от якось він спізнився на поїзд Київ—Москва, який відправлявся о дев’ятій вечора і прибував до столиці СРСР о дев’ятій ранку. Колеги поїхали без свого шефа. І тоді Глушков запропонував Володі обігнати цей поїзд! Коли його товариші виходили з купе, він, сміючись, уже чекав їх на пероні.

Останнього разу я бачив Глушкова у вересні 1981 року, за два тижні до того, як він потрапив у московську клініку, звідки так і не вийшов живим.

Віктор Михайлович устиг продиктувати на магнітофон двом дочкам усе, що думає про своє життя, про кібернетику. Це було схоже на кінофільм «Дев’ять днів одного року», де роль ядерника грав Олексій Баталов. Де ці записи — мені невідомо. Мені вони ніколи не потрапляли, але знаю точно, що такий факт був.

«За своє життя я роздав десь два-три мільйони доларів»

— А що ви думаєте про своє життя?

— Коротко? Якби довелося почати життя спочатку, я його не змінював би. Були моменти, коли не мав навіть певної мети. Але я ставив принагідні завдання і виконував їх. Мені було приємно плисти за течією. І я ніколи не дотримувався узвичаєних правил поведінки.

— Усі, хто знайомий із вами, знають, що ви людина широкої натури, дуже багатьом людям допомагали і зараз допомагаєте. Гроші у вас не затримуються — роздаєте наліво й направо.

— Знаю (щиро регоче). Для мене гроші в рейтингу цінностей узагалі десь на 40-му місці. Якщо потрапляють до мене, роздаю їх тим, кому вони потрібніші. Це інструмент, який допомагає щось робити в житті. І тільки. У людях я ціную надійність і чесність. Хоча мене багато разів «кидали» найближчі соратники.

— І скільки ви роздали грошей?

— Ну, спочатку були радянські карбованці. А після розвалу Союзу — гривні, долари. Якщо все зіставити, то, за сучасними поняттями, не дуже велику суму — десь два-три мільйони доларів.

— І як на це дивилася ваша дружина?

— Мої дружини. Їх у мене було три. Звісно ж, негативно, коли дізнавалися, що я щось кудись відніс. Не все вимірюється грошима. Наприклад, багатьох хлопців (саме хлопців, із дівчатами не морочився) підготував до вступу в КПІ й інших вишів. І закінчити допоміг. Навчав їх шкільної програми. Влітку замість поплавати в річці, позагоряти, я цілими днями розповідав їм хімію, математику, фізику, диктував їм, не встигаючи навіть поїсти. Пізніше я написав із десяток кандидатських і докторських дисертацій і допоміг людям захистити їх. Причому грошей за це не брав. Тільки одна людина заплатила. Написав кілька монографій, десятки наукових статей для когось. Трьом десяткам людей, а може, й більше, «вибив» квартири в Києві. А це було дуже складно. Один час я навіть був головою житлово-будівельного кооперативу. Він і зараз існує — будинок №81 на бульварі Вернадського.

«Якось секретар парткому загубив червону папку з написом «Досьє на Ващенка»

— Ви якось прохопилися про червону папку — вона могла коштувати вам кар’єри. Розкажіть, що це було за досьє?

— Один з моїх приятелів привів своїх друзів у мою організацію. Я їх зарахував на гарні посади з гарними окладами. Вони в основному клеїли дурня. Але іноді від них і користь була. Один з них — Вітя Чумаков — любив зайти у чаркову на площі Богдана Хмельницького. Якось вривається до мене в кабінет: «Пилиповичу, я тут таке знайшов! Випив у чарковій сто грам і бачу під столиком червону папку. А на ній написано: «Досьє на Ващенка»! І простягає її мені.

Я погортав — чого там тільки не було! Листи й телеграми Брежнєву і Щербицькому, резолюції, рішення парткомів і партзборів. Загубив документи наш секретар парткому, кандидат військових наук Іван Кочергін, який теж любив випити. Я відніс папку додому для вивчення. Багато цікавих речей дізнався. І не тільки про себе. Ось лист завідувача відділу Любченка в Кремль Брежнєву. На ньому резолюція самого генсека, хоча це рідкість, щоб він писав власноручно: «Щербицькому. Прошу розібратися і доповісти».

— Чим же так зачепили «простого радянського інженера», що змушений був писати Брежнєву?

— Любченко пропонував посадити у в’язницю Бориса Патона на два роки, а директора Інституту проблем матеріалознавства — Віктора Трефілова — на сім за порушення статті 47 Конституції СРСР. І все це на ста сторінках! Майже кандидатська дисертація! Коли я звільняв Любченка, запитав, навіщо йому це «чистописання». Відповів просто: мовляв, це так захоплює, значно цікавіше, ніж наукою займатися.

Ну а секретар парткому через пару днів зайшов до мене поскаржитися на зникнення важливих партійних документів. Запитав боязко, чи не забув випадково в мене? Така, мовляв, червона папочка. Кочергін був у чорних окулярах, що означало — і це всі знали — він уже «заклав за комір». Я демонстративно відчинив усі сейфи — червоної папки ніде, звісно ж, не було. Добре, що відніс її додому.

У принципі мене було легко зняти з роботи. Моя посада проходила за номенклатурою номер один, і суди рішення не оскаржували. Перша причина, з якої могли зняти, — не комуніст, а керує. Друга — збої в роботі. Ну, і третя — моральне обличчя, до співробітниць чіплявся, наприклад.

— А чіплялися? У вас було ненадійне моральне обличчя?

— Що ви! Ні! Друга дружина тримала в таких шорах! У неї була ціла агентурна мережа. Про все, навіть якщо я просто комусь усміхнувся, відразу ставало відомо моїй дружині. Коли повертався додому, вона такі скандали влаштовувала! Я не боявся, взагалі ніколи нічого не боявся, але мені було неприємно. І дружин ніколи не зраджував. Просто ішов собі, коли закінчувалося кохання. Та я й не усміхався нікому.

— Чому?

— Не знаю. Так було 15 років, доки жив із другою сім’єю. Всі мої дружини були чудові — розумні, освічені, симпатичні. З кожної з них я намагався зробити королеву. Ще зі шкільних років у мене в голові виник образ королеви. Іноді зустрічав риси характеру, очі, волосся, ноги, як у моєї королеви. Але ніколи все разом в одній жінці. З першою дружиною я прожив десять років, і вона подарувала мені дочку й сина. З другою — 15, і виховував її сина. З третьою — 20, і виховував її дочку.

— Ви багата людина?

— Дивлячись що вважати багатством. Увесь джентльменський набір: квартиру, дачу, машину, невеличкі заощадження залишив своїй третій дружині. Я завжди ішов голіруч — ніколи не ділив нажите добро. Зараз маю голу пенсію. І все.

«Советское воспитание» — це книга про моє становлення в СРСР»

— І що далі? У монастир? Чи продовжите шукати королеву?

— Образ королеви завжди зі мною. І щоб не думати про неї, багато працюю. А в монастир один час справді збирався. Потім передумав. У миру я ще не всі справи закінчив. Книгу «Советское воспитание» не дописав. А задумана вона з п’яти частин.

— Світ побачила лише перша частина. Про що ваша книга?

— Про життя. Про те, про що ми з вами зараз розмовляємо. І ніякого сарказму. Пишу з гумором про те, що відбувалося зі мною, моїми друзями, колегами та приятелями. Я працював і в Києві, і на Таймирі, у Підмосков’ї, Норильську. Навіть дозу в 425 рентгенів отримав. Для мене Радянський Союз — це моя батьківщина, яка виховала мене. Це книга про моє становлення як особистості в Радянському Союзі.

— І яка ви особистість, на ваш власний погляд?

— Та я не знаю (сміється). Звичайна людина, котра дуже шкодує про те, що Союз розпався. До речі, ще замолоду, коли мені було років 20, я чітко уявляв, що треба зробити для того, щоб стати керівником цієї держави. Своїми думками ділився з друзями, але їх, як і мене, роль першого керівника країни не цікавила. Тому один очолив дуже великий завод у Росії, і досі там працює. Інший — Олег Доценко — став віце-адміралом російського флоту і зараз живе в Пітері. Ще один друг — розвідник у відставці. Обіймав дуже високу посаду в Москві. У нього було завдання вбити лідера іранської революції Хомейні. Чотири роки він за ним полював, але так і не вбив. Жодна розвідка світу не змогла дістати Хомейні — сам помер. А друг навчив мене читати газету «Правда» між рядків. Це був справжній посібник для розвідників СРСР.

— У вас неабиякий дар знаходити таланти і як дорогоцінні камінці шліфувати їх. Багато таких коштовностей накопичили?

— Та нікого я не відкривав, вони самі розкривалися. Просто багатьох підтримував, і все. Найбільше допоміг Вагіфу Мамедову. Він родом з азербайджанського аулу Шемахі, описаного Пушкіним у «Казці про золотого півника». У Вагіфа було чудове бажання — стати вченим і мати синів. Ученим я допоміг йому стати, щоправда, він більше бігав по дівчатах, аніж займався наукою. Після захисту дисертації подався до Баку, де очолив один з відділів Інституту кібернетики і був там першою людиною в галузі обчислювальної техніки.

Із дружиною у Вагіфа не було дітей років 20, через що він дуже страждав. Несподівано Сіма народила йому одного за одним трьох синів. Але на той час він познайомився з дівчинкою — вихованкою його батька. Дівчинка Свєта виросла, і Вагіф закохався в неї. Свєта теж народила йому трьох синів. Трагікомізм цієї історії був у тому, що Вагіф із дружиною жили на третьому поверсі, а Свєта — на четвертому. І Сіма, вчитель мови та літератури, щоразу лаяла свою суперницю всілякими словами, коли та спускалася або піднімалася сходами. Вагіф навіть якось приїжджав до мене до Києва разом зі Свєтою радитися, що робити. Відповів йому: мовляв, радій, що в тебе шестеро синів, ти ж мріяв про це. От і виховуй їх. По-моєму, він так і жив на дві сім’ї. Наші контакти обірвалися після розпаду Союзу.

— А які найбільші парадокси траплялися у вашому житті?

— Так, особливо йому сподобався наш пістолет-кулемет з абсолютно унікальними властивостями. Він практично не має віддачі, отже, влучати в ціль із нього значно легше. (Якщо є віддача, після першої всі інші кулі летять вище мішені.) В автоматі Калашникова, наприклад, тільки перша куля влучає в «десятку». Низька скорострільність нашого пістолета-кулемета компенсується довгожительством стволів. Вони вільно витримують 60 тисяч пострілів, тоді як сучасні автомати — не більше п’яти тисяч. А мені особисто подобається міні-пістолет-кулемет — найменший з усіх, що їх будь-де випускали, а випускають їх вже близько ста років. Важить він усього 1,4 кілограма, у той час як його брати-акселерати — 2,8—4.

— А ви любите постріляти?

— Гадаю, і ви любите цю захоплюючу справу. Я не мисливець і не рибалка. Не можу вбивати тварин. Не можу й не хочу. Мене цікавить стрільба по мішенях. Дуже люблю спортивно-стрілецький комплекс «Сапсан», який створив Юрій Кизько — чудова людина, дуже гостинний господар, колекціонер зброї. Його в Україні знають усі, хто має стосунок до зброї.

— Життя прекрасне?

— І дивовижне! Але спочатку я хочу побачити реалізацію своїх ідей. Це для мене дуже важливо. Ось тоді скажу напевне: життя прекрасне і дивовижне!