Варвар з Литви, як... вітчим міст подільських. Привид великого князя Ольгерда розтривожив істориків

Засновником Києва вважається полянський князь Кий. І хоча прийнятий за дату відліку 482 рік не підтверджений відповідними висновками вчених, пам’ятник Кию, Щеку та Хориву в столиці України все ж встановлено. Котрий уже рік цього домагається і литовська громада у Вінниці, переконана, що місто заснував литовський князь Ольгерд — визволитель Поділля від татар, «батько міст подільських»...

Натомість історики стверджують, що великий князь тут ніби й близько ніколи не проїжджав. Сторони, схоже, одна одної не чують. Тому що історія — це ще й велика політика, і не менші амбіції дослідників та містечкового керівництва, котрі теж бачать себе на чільному місці в каруселі століть.

«Отчичів і дідичів Подільської землі побивахом»

У базовому курсі історії період монгольського ярма («темні віки») після здобуття Києва татарами 1240 року представлено переважно Галицько-Волинським князівством. І лише копнувши глибше, можна дізнатися, що головним суперником Орди в боротьбі за землі Київської Русі було саме Велике князівство Литовське.

Ледь-ледь піднявся з попелу Київ, як іще 1321 року його захопив великий князь Гедимін. А його син Ольгерд і геть відтіснив татар до Чорного моря. Ключовою стала перемога 1362 року на Синіх Водах над трьома татарськими ордами «отчичів і дідичів Подільської землі» Кутлубуга, Качебея і Дмитра.

Сам Ольгерд, подібно до Чингісхана, продовжив шлях до «останнього моря», а на здобутих територіях залишив своїх ставлеників. Сина Володимира — у Києві, небожів, синів свого брата Коріата, — на Подільській землі...

І от майже 700 років по тому Вінницьке товариство литовської культури та історії «Сакалас» запропонувало увічнити Ольгерда як засновника Вінниці пам’ятником. Із посиланням на литовський же літопис, де сказано, що «1363 року литовський князь Ольгерд, разом із наданням своїм небожам Коріатовичам права володіти Поділлям, наказав їм: «...городи подільські умурувати...».

Та оскільки дане посилання не більш конкретне, ніж про Київ у «Повісті временних літ» («Звідки єсть пішла руська земля, хто в Києві почав першим княжити, і звідки Руська земля стала єсть»), ініціатива викликала неоднозначну реакцію місцевих істориків і краєзнавців. Тим більше що пам’ятники Ольгерду як засновникові пропонувалося встановити в усіх містах Брацлавщини, а не лише у Вінниці.

Щоправда, суперечки ці точилися здебільшого в теоретичній площині. З великим і практичним інтересом про литовські корені заговорили рік чи два тому, коли міська влада повідомила про якийсь невідомий раніше польський літопис із Львівського архіву. Нібито в цьому документі литовсько-ординська битва на Синіх Водах (а отже, й перша письмова згадка про Вінницю) датована вже 1355 роком. Завдяки чому Вінниця ставала старшою на дев’ять років і могла претендувати на 100 млн. грн. із держбюджету до 650-річчя свого заснування («ДТ», 23 квітня 2005 р.: «Ювілеї міст староруських: переписати не можна профінансувати»). Ось тільки побачити на власні очі ті самі історичні документи нікому так і не вдалося, як і жадані 100 мільйонів. Які, подібно до шкури невбитого ведмедя, уже були поділені заздалегідь. У тому числі й на пам’ятник князеві Ольгерду із братами Коріатовичами.

Із пам’ятником і грошима тоді не склалося. Але до дискусії долучився посол Литви в Україні Альгірдас Кужма. Під час офіційного візиту до Вінниці він дав зрозуміти, що у разі позитивної відповіді гроші на пам’ятник знайдуться.

За такої наполегливості литовці вже давно зісватали б Вінниці «батька», якби цьому не опиралися настільки ж наполегливо деякі краєзнавці.

Град Вєъничя, фортеця Сабар…

— Чи є князь Ольгерд засновником міста? Однозначно ні. Він жодного разу навіть не бував у цих краях, — вважає головний архітектор міста Сергій Царенко. — Історики кажуть про те, що після битви на Синіх Водах (біля р. Синюха) литовські князі «умурували городи подільські». Тобто побудували феодальні замки, якими зафіксували владу Великого князівства Литовського. Але хіба можна вважати будівництво феодального зам­ку початком розвитку міста?

Вітчизняна історіографія, на думку С.Царенка, довго перебувала в полоні західноєвропейських штампів: місто мав заснувати феодал, потім навколо нього зводилися фортечні мури, а всередині обов’язково селилися ремісники. У випадку з Вінницею, стверджує він, феодал оселився тут лише тому, що місто вже існувало. Про це, зокрема, свідчить знахідка так званого двору кметичів. А кмети були професійними воїнами, які мешкали у форпостах, що охороняли великі міста.

Цю версію підтримала експедиція Інституту археології НАН України 2005 року. Археологи стверджують, що іще в середині ХІІІ століття (тобто до литовського періоду) на території сучасної Вінниці було одночасно кілька городищ. За словами співробітника Інституту археології Лариси Виноградської, Вінниця належала до так званих міст на полі, які розвивалися і після ординської навали і якими управляли отамани. Одним із таких городищ була фортеця Сабар. Мало того, згадуються навіть перші жителі Вінниці — рід Климченків, який оселився в гирлі річки Вінничка в ХІІІ столітті.

Сергій Царенко вважає, що, визначаючи початок історії Вінниці, подільські історики помилилися.

— Протягом десятиріч єдиним джерелом визначення дати заснування Вінниці вважався літопис Великих князів Литовських. А саме: перемога військ Ольгерда над татарами на Кіровоградщині, де, власне, Вінниці навіть не згадували.

Сам історик альтернативним джерелом називає новгородський «Список городів руських і ближніх», в якому зафіксовано реалії XI—XIII століть. У групі городищ «На Полі» там називається Вєъничя. Регіональна організація Спілки урбаністів України, що її очолює Сергій Царенко, до речі, вже встигла випустити збірку — фотоальбом «Від града Вєніча до міста Вінниця».

— Коли це з’ясувалося, литовська сторона запропонувала поставити пам’ятник князеві у Вінниці лише тому, що він був видатною історичною особою, — пояснив Сергій Царенко. — Але ж Ольгерду немає пам’ятників навіть у Вільнюсі. Це все надумано й не гідне подільського міста, історія і розвиток якого пов’язані абсолютно з іншими подіями. Це все одно, що поставити в Києві пам’ятник Батию. Не розумію: у нас досі немає монументів такому видатному землякові, як Іван Богун, зате збираємося ставити пам’ятник очільникові загарбницької експансії, — дивується архітектор.

Історія литовського «визволення»

Слід визнати, що прибульців із «вогнем і мечем», котрі в усі віки підкоряли світ, «визволяючи» його від інших конкурентів, історична традиція «визволених» не вельми шанує. Чингісхана, Наполеона, Александра Македонского шанують лише на їхній батьківщині. Пам’ятника Віщому Олегу немає навіть у Києві, хоча це він зі своїми варягами створив першу слов’янську наддержаву Русь, списи якої вразили навіть Царгород. Немає навіть чітких відомостей щодо місцезнаходження його легендарного Кургану-могили — у Києві чи все ж таки на Ладозі.

Територія нинішньої України після розгрому Києва татарами 1240 року являла собою фактично беззахисну пустелю. Крім ординців, не забарилася скористатися з цього саме Литва. Уже за часів князя Гедиміна (1315—1341) Литовська держава складалася на 4/5 зі слов’янських областей.

За владарювання Гедимінового сина Ольгерда подальше приєднання земель Малої Русі тривало. Розгромивши восени 1362 року в битві на Синіх Водах Кримську, Перекопську та Ямбалуцьку орди, дружини Ольгерда фактично заволоділи всім Диким полем. Як сказано у «Хроніці Литовській та Жмойтській», «от Путивля аж до вустя Дону от татаров волно учинили и остранили аж до Волги».

Усе йшло до створення князем-язичником (литовці стали християнами пізніше від усіх європейських народів) величезної імперії, північні межі якої вже омивалися суворими водами Балтики, південні ж сягали Чорного моря.

1363 року литовська експансія докотилася до кордонів Московського князівства, де правив онук Івана Калити Дмитро Іванович. Полки, що виступили назустріч литовцям — московські, коломенські та дмитровські, — було знищено в битві, після чого литовці взяли в облогу Москву. Але вона тривала всього три дні, після чого Ольгерд несподівано знявся і повернув додому. Причиною його поспішного відступу стала навала на Литву Тевтонського ордену.

Тільки боротьба на два фронти, проти Москви й тевтонців, зупинила литовський тиск на Схід.

Той Дюк, хто сокирою цюк?

Проте, зазначають інші вчені, Ольгерд увійшов в історію не лише як завойовник, а й як творець.

— Суперечки ж точаться переважно не навколо того, хто заснував Вінницю. Просто є думки, що поселення тут могли бути й раніше, — вважає історик Вадим Мазурик. — Природно, що зручна місцевість над річкою могла бути заселена ще з періоду бронзи. Але ніхто й не каже про заснування міста в той час. Ідеться про середину XIV століття, коли Побужжя відходить до Литовського князівства, і литовці будують тут ряд форпостів. Стримувати серйозні набіги з півдня цим невеличким фортецям Поділля — Браславлю, Сокольцю, Вінниці — було важко. Але свою певну місію вони виконували.

Мене взагалі дивує природа цих спроб довести, що місто ніяк не було пов’язане із литовцями. Ця дискусія штучна, вона не несе в собі позитивного заряду. Якби ж була якась історична альтернатива. Так немає ж! У чому проблема?

Коли Вітовт вибив із Вінниці в Закарпаття останнього Коріатовича — Федора Подільського (так його «охрестили» у нас), — у Мукачевому йому віддали належне. Там є майдан Коріатовичів, і ніхто з цього приводу не дискутує.

Я — за збереження історії. І не лише литовців. Ніде навіть словом не згадано, наприклад, останнього православного старости Вінниці Богуша Корецького, який побудував другий вінницький замок.

Суперечки про засновників Вінниці зайшли в глухий кут. Чи залишиться місто й далі без роду-племені, схоже, залежить сьогодні вже тільки від міської влади. Її послідовності й рішучості.

Мер Вінниці Володимир Гройсман, у всякому разі, вважає це вже вирішеним питанням.

— Є різні думки, але історія міста у певний період часу була пов’язана з Ольгердом, і я не бачу проблем у тому, щоб увічнити його пам’ять. Ми повинні навчитися мислити історичними категоріями. Якщо був такий факт в історії, мусимо визнати це. Залишилося тільки визначити місце, затвердити форму пам’ятного знака і — встановити...

А що тоді скаже владі історична опозиція? Одеський конфлікт навколо пам’ятника Катерині II більш ніж показовий. Тому, по-друге, влада має повестися толерантно, а якщо доведеться, то й із певним почуттям гумору.

«Панове, ви маєте щось проти литовців? Поставимо на майдані поруч пам’ятники і князеві Ольгерду, і отаманові Ониську Климченку. Отже, що хоче сказати професор із правого ряду? Ви наполягаєте, що люди на місці нинішньої Вінниці жили і до литовців, і навіть до скіфів? Будь ласка, праворуч від Ольгерда встановимо декоративну композицію Kimerios із вождем Лігдамідом. Що, краще Конану-варвару? Приймається! Заперечень немає? Так, є поправка: справжньому кіммерійцю, а не Арнольду Шварценеггеру. Юрій Луценко або Віктор Янукович як модель підійдуть? Гаразд, на цьо­му закриваємо засідання виконкому...»

Так не можна, скажете?

А можна котрий уже рік поспіль тільки говорити про пам’ятники, замість того, щоб проводити конкурси і встановлювати найкращі роботи? Землякам Іванові Богуну і Михайлові Грушевському, Тарасові Шевченку, першому міському архітекторові Григорію Артинову, тим же Коріатовичам... Зате при в’їзді у Вінницю з боку Києва нещодавно з’явився великий покажчик «Ставка «Вервольф». Зауважте, не «Пам’ятник історії періоду Другої світової війни місцевого значення» і навіть не «Колишня ставка». Ось таку історичну пам’ять у нас, виявляється, вітають. Виходить, що якби зупинився колись Ольгерд із дружиною тут на привал, а ще краще — спалив місцеве городище, давно був би вже вінницьким Рішельє.

…В одному з сіл області недавно з’явився пам’ятник Богданові Хмельницькому, шлях котрого нібито пролягав десь тут, про що й напис відповідний є. Завідувач відділу охорони пам’яток історії та культури обласного краєзнавчого музею Михайло Потупчик, звісно, обурюється. Каже, що це обман, що Хмельницький там і близько навіть ніколи не проїжджав.

А селянам і козакам, які встановили пам’ятник спотикання, приємно. Пишаються, що мають минуле. Нехай і міфологічне. А який зиск Вінниці від згадок у литовських і новгородських літописах? Як була безбатченком, так і далі сиротіє.