ВАЛЕРІЙ ЛОБАНОВСЬКИЙ. ЧОТИРИ ЖИТТЯ У ФУТБОЛІ УРИВКИ З КНИЖКИ

Свого слова новий президент дотримав. Через чотири роки відроджений український клуб громив в офіційних турнірах команди, які ще недавно позирали на нього зверхньо. Але для початку цього процесу бракувало дуже важливого фігуранта — людини, яка вміє організаційно-фінансову підтримку втілити в ігрові ідеї на футбольному полі. Такою людиною став 1997 року «аравійський емігрант» Валерій Лобановський.

Попри тренерську чехарду, починаючи з 1993 року, футболісти столичного клубу справно вигравали звання чемпіонів країни. Час від часу з «флагманом» конкурували «Шахтар», «Чорноморець» і «Дніпро».

В Одесі плідно трудився Леонід Буряк. І хоча міська влада не робила нічого, щоб команда міста змогла реально конкурувати з киянами, Леоніду Йосиповичу вдалося створити боєздатний ансамбль. З фінансових міркувань колектив щороку залишала ціла група гравців. Але «Чорноморець» продовжував триматися на плаву. На жаль, підтримки одеських бізнесменів, і передусім Петра Марковича Найди, виявилося недостатньо для того, щоб залатати фінансові пробоїни. По завершенні сезону 1997—98 «Чорноморцю» довелося опуститися на один «шлюз» нижче — перейти з вищої ліги в першу. Три роки витратять одесити для нового «швартування» біля причалу вищої ліги.

Не залишився непоміченим прихід у «Дніпро» безумовно талановитого фахівця В’ячеслава Грозного влітку 1996 року. За кілька тижнів до початку чемпіонату «обмілілий» «Дніпро» нараховував у своєму складі лише близько дюжини футболістів. В’ячеслав Вікторович починав свою роботу в Дніпропетровську практично з нуля, маючи в розпорядженні дуже обмежену кількість необхідних виконавців, а також обіцянки спонсорів і міської влади допомогти.

Проте за лічені місяці Грозному вдалося створити збалансовану команду. У ній підібралася ціла група обдарованих футболістів, молодих і вже з досвідом — Ілля Близнюк, Олександр Поклонський, Ігор Харковщенко, Володимир Шаран, Геннадій Мороз, Андрій Полунін.

Навесні 1997 року, уже при Лобановському, дніпровці дали бій київському «Динамо» у його власних пенатах. У поєдинку гості вели 2:0 і після виходу Геннадія Мороза на ворота Олександра Шовковського могли достроково зняти з порядку денного питання про переможця. Промах «плеймейкера» гостей вдихнув у «Динамо» резонне бажання відігратися. Зрештою господарям це вдалося — 2:2.

Починаючи з сезону 1995—96, «Динамо» постійно відчувало на своїй потилиці дихання донецького «Шахтаря». Донбас завжди був футбольним краєм. Місцеві вболівальники з давніх давен здобули репутацію відданих друзів команди. За плечима клубу — багатющі традиції. Досі в Донецьку «аксакали»-вболівальники згадують події більш як сорокарічної давності. Тоді, далекого 1961 року, українські клуби — «Динамо» й «Шахтар» — відібрали у своїх московських суперників головні нагороди сезону: кияни вибороли золоті медалі всесоюзного чемпіонату, а гірники — Кубок СРСР.

Аж до сезону 2001—2002 «Шахтар», майже як у велоспорті, вів гонку за лідером. У червні 2001-го кияни лише на останніх секундах гри зусиллями Андрія Несмачного, який практично від лицьової лінії уразив ворота «Дніпра», змогли втримати чемпіонське звання. Але через рік, 2002-го, на найвищий щабель п’єдесталу пошани зійшов гірничий клуб. Гадаю, для «Динамо» це стане стимулом для повернення втрачених позицій. А коли так — то суперництво донеччан і киян буде вигідним для всього українського футболу. Чим більше сильних команд із чемпіонськими амбіціями виходитиме на старт загальнонаціональної першості, тим цікавішим і захопливішим стане весь турнір. А де сильні клуби — там і сильна збірна. Це стало аксіомою в чемпіонатах провідних європейських країн — Німеччини, Іспанії, Англії, Італії, Франції.

***

Головною подією, на яку чекала футбольна спільнота України 1995 року, був старт чергового етапу Ліги чемпіонів. Для виходу в основний турнір киянам було необхідно здолати опір чемпіона Данії — «Ольборга». Завдання практично виконали в поєдинку на полі суперника, де гості впевнено переграли місцевих майстрів — 3:1. А в першому матчі на затишному динамівському стадіоні, обігравши датчан — 1:0, господарі підняли шлагбаум, що перекривав шлях в основну сітку європейського клубного турніру. Кияни опинилися в одній групі з грецьким «Панатінаїкосом», французьким «Нантом» і португальським «Порто». Свій стартовий поєдинок біло-блакитні проводили в рідних стінах проти греків і перевершували їх за всіма статтями футбольної науки. Рахунок 1:0 на користь господарів не повною мірою характеризує їхню перевагу. Перемога над греками налаштовувала керівництво клубу на оптимістичний лад. «Динамо» зберігало хороші шанси на вихід у наступний етап Ліги чемпіонів.

Проте вже через кілька днів зі штаб-квартири УЄФА надійшла приголомшлива звістка: київський клуб дискваліфіковано в європейських змаганнях на три роки! Причиною такого рішення стала ініціатива іспанського рефері Лопеса Ньєто. Арбітр інформував європейський футбольний штаб — УЄФА — про те, що перед початком гри з «Панатінаїкосом» представники динамівського клубу нібито запропонували йому як презент-підкуп норкову шубу. Не знаю, як у представників УЄФА було зі знанням географії. Норкова шуба потрібна в Іспанії хіба що в гірській місцевості, але там, наскільки мені відомо, місцеві гаучо хизуються не в норкових палантинах, а в звичайнісіньких овечих кожухах. Динамівці спробували було звернутися до спортивного суду в Лозанні. Проте УЄФА відреагувала блискавично, пообіцявши в разі звернення до швейцарського суду дискваліфікувати ще й збірну України. Правда, у європейському футбольному штабі чомусь ухвалили й інше рішення: не допускати іспанських арбітрів до обслуговування поєдинків з участю українських команд протягом двох років. А сама дискваліфікація тривала, на щастя, лише сезон. За відомий у Європі клуб заступилися популярні на континенті футбольні функціонери, тренери, журналісти. Але головну роль зіграли все-таки політики.

Екс-президент України Леонід Кравчук був серед тих, хто прагнув повернути своїм співвітчизникам радість спілкування з великою грою. Знаю достеменно, що Леонід Макарович мав особисту розмову щодо реабілітації київського «Динамо» з екс-канцлером Німеччини Гельмутом Колем, іншими авторитетними в Європі людьми, вхожими в темні коридори УЄФА, — Францом Беккенбауером, президентами національних федерацій Німеччини, Італії, Росії, Норвегії, Туреччини. Не виключено, що не обійшлося без допомоги колишнього держсекретаря США Генрі Кіссінджера, уродженця Австрії, який ніколи не розлучається з німецьким футбольним часописом «Кіккер».

Зрештою, члени виконкому вирішили не страчувати український клуб, а помилувати. Одним з ініціаторів повернення «Динамо» в європейську футбольну сім’ю був відомий у минулому президент федерації футболу Італії синьйор Маттарезе. Він сказав приблизно так:

— В Україні люблять футбол не менше, ніж у нас в Італії. Наш народ не мислить себе без «кальчо». Ми не повинні позбавляти радості й насолоди весь український народ. Тим паче що звинувачення іспанського арбітра не здобуло ніякого фактичного підтвердження.

Справедливість, хоча це трапляється дуже рідко, цього разу перемогла. «Без вини винним» вибачили. Але найближчим міжнародним змаганням для динамівського клубу став не черговий турнір Ліги чемпіонів, а заснований Всеросійською футбольною спілкою Кубок чемпіонів країн Співдружності, який традиційно проходив у Москві наприкінці січня на критих спортивних аренах Білокам’яної.

Повернення «блудного сина» в УЄФА не принесло київському клубові ніякої слави. У кваліфікаційному раунді динамівці поступилися вельми посередньому австрійському «Рапіду» на його полі — 0:2, а на очах кількох десятків тисяч своїх шанувальників, котрі прийшли побачити реванш у чаші НСК «Олімпійський», і зовсім зганьбилися — 2:4. Залишався шанс підсолодити гірку пігулку успішним виступом у Кубку УЄФА. Для цього, здавалося, були вагомі підстави. Суперник українців — швейцарський «Ксамакс» — на той час, за європейськими футбольними рейтингами, класифікувався як більше ніж пересічний. Але й такого бар’єра чемпіон України не подолав, зігравши вдома 1:1 і безславно програвши у Швейцарії — 1:2.

Реакція вболівальників, які втомилися чекати переможних маршів своїх улюбленців по європейських стадіонах, була передбачуваною. На колись заповнених стадіонах Києва, Донецька, Дніпропетровська, Одеси, Харкова, Львова трибуни залишалися порожніми. Утім, не лише поразки відштовхнули аматорів футболу від спортивних арен. Адже програти гідному суперникові не соромно. Від поразки в безкомпромісній боротьбі з більш умілою командою, продемонструвавши при цьому свої найкращі сторони, не застрахований ніхто. Вболівальників відштовхувало передусім саме те, що українські клуби та збірна не показували ні технічного вміння, ні бійцівського характеру. Здавалося, вид спорту, який ще донедавна вважався в країні народним, дихав на ладан.

Після поразки від віденського «Рапіда» на Йожефа Сабо обрушився шквал критики. Багато журналістів, декотрі з яких робили лише перші кроки на професійній ниві, в образливих висловлюваннях перемивали кісточки тренера-невдахи. Йожеф Йожефович, у свою чергу, цілком прозоро, у притаманній йому манері, пояснив їм, що «у футболі ті не тямлять анічогісінько. А з грою в шкіряний м’яч, очевидно, ознайомилися через скло ілюмінатора в авіалайнері, пролітаючи над футбольним полем».

Знаменно, що в контексті аналізів поразок від «Рапіда» й «Ксамакса» в одному з київських спеціалізованих видань з’явилася стаття під назвою «Запитайте в Лобановського». У дні гірких невдач динамівського клубу Валерій Васильович Лобановський перебував у Києві. Про приїзд тренера мало хто знав. Автор публікації був винятком. Ось він і спробував привернути увагу керівників столичного клубу до можливості кардинального розв’язання цілої купи нагромаджених проблем.

***

Неждано-негадано на початку жовтня 1996 року динамівська прес-служба запросила спортивних журналістів на прес-конференцію. Її призначили на 11 жовтня. Але вже за кілька днів до її початку Києвом поповзли чутки — Лобановський повертається... Народу в клубі майстрів, де традиційно проводяться зустрічі з журналістами, зібралося — наче на гостросюжетний зарубіжний фільм у радянські часи. Представники літературної братії щільно тулилися одне до одного, аби зручно розмістити свої «інструменти» — блокноти й авторучки. Усі нетерпляче очікували початку. Поява Валерія Лобановського викликала оплески.

Прес-конференцію відкрив динамівський президент Григорій Суркіс, повідомивши присутнім, що рішення запропонувати Лобановському очолити «Динамо» було прийнято на засіданні ради клубу й затверджено після переговорів із Валерієм Васильовичем. Великодосвідчений фахівець надав перспективну програму, стратегічна мета якої — вихід київського «Динамо» в число елітарних клубів Європи. Думка про запрошення Валерія Васильовича в клуб, що зростив його, зародилася ще 1994 року після програшу мюнхенській «Баварії». Але тоді київський фахівець був пов’язаний контрактними зобов’язаннями з федераціями футболу Об’єднаних Арабських Еміратів і Кувейту. І ось нарешті з 1 січня 1997 року він почне працювати в клубі, який став під його керівництвом восьмиразовим чемпіоном СРСР, дворазовим володарем Кубка кубків і Суперкубка УЄФА.

Коли представлення «старого-нового знайомого» було завершено, слово взяв головний винуватець прес-конференції. Звертаючись до журналістів, метр визнав, що не готовий поки що оцінювати загальний рівень українського футболу, як і процеси, які в ньому відбуваються. Оскільки вже давно не бував на стадіонах країни, а робити висновки після перегляду ігор по телебаченню не можна, оскільки екран не дає змоги оцінити всю палітру футбольних барв.

Треба було бачити, з якою цікавістю аудиторія слухала свого «Василича». Я впіймав себе на думці, що видатний український тренер зовсім не залишав рідного міста. Ніби зовсім недавно спостерігав, як він, наче маятник, розгойдується на лаві запасних «Динамо». Лобановський тим часом вів далі: «У сучасному футболі головні резерви для досягнення успіхів у відповідальних поєдинках закладено передусім у тактиці. Практично всі тренери навчилися закладати міцний фундамент функціональних кондицій, значно підвищився рівень технічної оснащеності. Ось чому перевага в тактиці має таку високу ціну, втім, як і розумна універсалізація гравців».

Окремо Лобановський розглянув питання еволюції психічного стану футболістів. Багаторічний досвід у спортивних колективах дозволяє дійти висновку: менталітет футбольного профі за останні двадцять років набрав більш особистісного відтінку. У незабутні радянські часи для виховання спортсмена в першу чергу застосовувалися адміністративно-дисциплінарні різки. Особистість спортсмена немилосердно пригнічували, часто експлуатували заради досягнення політичних цілей. У зв’язку з трансформацією менталітету сучасного футболіста необхідно шукати інших форм впливу на його свідомість, відсунувши на другий план так звані амбіції колективу. Футбольна команда — не партійний осередок. Нині роль яскравої особистості в досягненнях ігрового ансамблю поєднано з багатьма аспектами, що лежать не тільки в площині техніко-тактичних розвідок, а й у дуже делікатній — матеріально-психологічній. Футбол — не соціалізм. На його території не може бути матеріальної «зрівнялівки». На Заході таку просту істину зрозуміли вже давно, стимулюючи самобутній талант надійними грошовими знаками.

Відповідаючи на запитання, пов’язані зі становленням гри київського «Динамо», Валерій Васильович був обережний, не давав голослівних обіцянок, але при цьому зазначив, що підвищення класу команди слід розглядати в цілісній канві чемпіонату України. Він повинен відзначатися високим напруженням турнірної боротьби. Хотілося б мати, як мінімум, чотири-п’ять клубів, націлених на чемпіонський титул. Така конкуренція прикрасить нашу національну першість і виконуватиме роль своєрідного загартування команд перед виходом на євроарену. Безумовно цікавою видавалася позиція Лобановського, який підтримав повернення до інституту дублюючих складів і проведення першості серед дублерів. Корисність цього важко переоцінити, адже, тренуючись і спілкуючись із зрілими майстрами, молодь творчо зростає значно інтенсивніше, ніж в ізольованих умовах.

Слухаючи Лобановського, був приємно вражений: у його спілкуванні з журналістами відбулися помітні зрушення. Він став відкритішим і доступнішим, менш категоричним, але, як і колись, готовим до хрипоти обстоювати своє творче кредо. Особливо сподобалися його слова про розуміння всієї міри відповідальності, яку він разом із помічниками завдає на свої плечі. Не пройшла повз увагу фраза «Головний критерій нашої роботи — гра».

(Далі буде)