В полоні у фейка й ковіду теж треба жити...

Фейки були завжди. Тепер вони стали небезпечнішими, оскільки легше можуть поширюватися з допомогою соцмереж. Але і в радянські часи від Москви до Владивостока анекдот доходив за два-три дні, як фіксували люди в погонах. Вони були «заточені» на боротьбу з анекдотами, бо ті несли альтернативну інтерпретацію реальності. А слабкі люди, структури, держави бояться саме альтернатив. Вони почуваються в безпеці в безальтернативній системі, яку постійно вибудовують, нагороджуючи відданих і розганяючи невдоволених.

Фейки не є чимось новим, вони були і в минулі століття, коли їх називали чутками. І так само обертали собі на користь. Армія Чингісхана, наприклад, попереду себе поширювала чутки про те, як вони покарають населення міст, котрі не здадуться їм на милість. І здавалися... А Андропов, рухаючись до вершин влади, з допомогою свого відомства поширював негативні чутки про конкурентів на цьому шляху — Гришина й Романова.

Тим часом відомо, що немає сенсу спростовувати чутки, бо так лише більше люду з ними ознайомлюється. Тобто спростування так само небезпечне, як і сама неправдива інформація. Сьогодні боротися з чутками, які тепер називають фейками, вийшло безліч структур.

При цьому спостерігаємо дивну закономірність: чим більше з'являється структур для боротьби з фейками, тим гірше працює кожна з них. Їхня результативність явно знижується. Ймовірно, однією з причин є те, що не розділено зони відповідальності: кожна структура має охоплювати все зразу, а отже, її внесок у спільну справу завжди буде мінімізований. А коли відповідають усі, відповідального не знайти.

У принципі, дослідження свідчать, що достовірність не є головним чинником поширення/непоширення новини. На першому місці все ж таки сенсаційність, тобто особливий тип новизни. Особливо в сегментах інформаційної сфери, яку прямо чи опосередковано «охороняє» держава. Інформація про машину начальника, яка збила когось на переході, завжди розлетиться, незалежно від того, правда це чи ні. І як, до речі, має перевіряти повідомлення на достовірність пересічний користувач? Йому легше розмістити цю інформацію, ніж дошукуватися правди. А основним розповсюджувачем є саме він, тобто кожен із нас. Начальник завжди правий, коли йому дивляться в очі, і завжди неправий, коли його немає поруч. Ми любимо владу по-особливому, тому готові приписати їй навіть те погане, чого вона ще не встигла зробити.

Автоматичні боти, яких звинувачують у створенні хвиль поширення, не такі сильні, як пересічна людина в соцмедіа. До речі, людина зараз уперше стала інформаційно вільною. Вона може говорити й говорити, тільки б знайшлися слухачі. Коли мільйони стали комунікаторами, зникла система контролю достовірності, яка була в традиційних медіа. Ба більше, зникли й самі традиційні медіа. Паперові газети, крім обмеженої їх кількості, навіть не зникають, а просто вже зникли.

І зникнення такого типу видань із одночасним зменшенням кількості телеглядачів є непрямим поясненням існування племені антивакцинаторів. Тепер усі і все знають самі. Радянський народ був цілком упевнений у правильності картини світу у власній голові. І якщо сьогодні він проти вакцин, то ніхто не переконає його в протилежному. Це посилили й соцмедіа, поставивши таку людину в центр світу.

Цензура нібито зникла, але вона завжди готова повернутися, щоб ми не розслаблялися. Росія вже повернула її, впровадивши поняття «іноагента», який, за визначенням, завжди каже неправду, оскільки коріння його росте з «ворога народу». А соціальна пам'ять або вічна, або майже вічна, — до «ворога народу» краще не наближатися, навіть інформаційно. 

Ковід у всій красі продемонстрував інформаційну цілину, на якій чудово вживаються і фейки, і чутки. І тут довіра й недовіра сусідять. Кожен може знайти інформацію на власний смак. Тим більше що ми замкнені в «інформаційних бульках», споживаючи інформацію виключно від друзів та знайомих, яких можем і в очі не бачити, проте нам здається, що добре знаємо їх завдяки соцмережам.

Доводиться визнати, що ковід переміг державні інформаційні потоки. Небажання вакцинуватися не вдалося пересилити навіть страхом смерті. А страх же — один із головних мотиваторів нашої поведінки. І ще — дивним чином мало вакцинуються саме медики. Чого ж тоді сварити громадян?

Одне із загальних пояснень, які з'явилися нині, спирається на те, що й за кордоном колишні радянські громадяни становлять когорту противників вакцинації. Це люди з радянською технічною освітою, впевнені в тому, що неповнота знань і невизначеність у медицині аномальні, а ось інженерні мізки бачать усе інакше.

СРСР володів не лише пропагандою та цензурою, а й ідеологією. Пропаганда гучно говорила те, що треба. Цензура забороняла говорити те, чого не треба. Але за всім цим стояла ідеологія, що й породжувала картину світу, яка давала змогу розуміти, що треба говорити і чого — не треба.

Нинішні квазіідеології (а «квазі-» — бо всі пострадянські країни стверджують, що в них немає ідеології) не зовсім готові виконувати цю роль. Причина проста. Вони не бачать майбутнього. Тому всі знову сконцентрувалися на минулому. І звинувачують одне одного в хибному розумінні минулого. Герої одних не підходять іншим. І вороги в минулому не можуть бути друзями тепер. За обсягом боротьби за минуле Росія може скоро створити міністерство минулого, де роботи буде навіть більше, ніж у решти міністерств.

Сучасні системи мають бути орієнтовані не на білих лебедів, а на чорних. Бо саме ті можуть принести серйозну трансформацію системи. Але їх ніхто не бачить, оскільки це малоймовірно. Ми підгодовуємо білих лебедів, але чорні важливіші. 

Інформацію перестали цінувати, бо її багато. Хоч би що ми пропустили, воно однак дожене нас в іншому варіанті чи іншому потоці. Інформація нарешті перемогла людину, бо її стало так багато, що за нею можна не ганятися. Наш світ несе стільки сенсацій, як жоден інший у минулому.

Пандемія показала, що означає справжня загроза. І Україна реально не дуже вистояла в цій боротьбі. А це була загроза чистенька, в білих рукавичках. Що ж станеться, коли загроза буде брудною чи по-справжньому кривавою?

Багато що треба змінювати, тоді як нічого не змінюється. Ми завмерли у своєму розвитку, хоча розповідаємо про нього багато. Чи стали кращими освіта, наука, медицина, порівняно з тими, які були в радянські часи? І коли так, то в чому полягає новизна?

Сучасна держава потребує розвитку певних наук. Не може наука мати той самий набір, наприклад, що і в Середньовіччі. І що робити, коли в нас на фізика в університеті хоче навчатися один студент, а вакцинуватися не хочуть узагалі? Правда, зараз не держава, а страх змусив стати в чергу на вакцинацію. Трохи незрозуміло: якщо людина хоче красти чи вбивати, ми її караємо. Зате якщо відмовник від вакцинації порушує громадське здоров'я, можемо змовчати.

Ми почали жити у світі, який не дуже схвалює старі правила. Вони добрі для старших поколінь, для яких телевізор зберіг свою привабливість. Проте молодим поколінням телевізор не потрібен, їхній кумир — соцмедіа. Тим часом потрібно шукати, як сумістити вимоги до телевізора й соцмедіа, оскільки завдання телевізора як важливі для держави не цікаві соцмедіа.

У разі відсутності черги на фізичну освіту треба подивитися на чужий досвід. У часи Обами радники з науки писали йому «бомагу», що коли така ситуація (мається на увазі відсутність інтересу до фізики) збережеться, то за десять років США вилетять із переліку передових країн світу. Серед іншого вони пояснювали цю ситуацію тим, що в школах фізику погано викладають, бо часто її може читати за сумісництвом учитель літератури. Вони виявили ще один дефіцит. На фізику йшли вчитися переважно хлопчики.

Сформулювавши проблему, вони стали її розв'язувати. Школи й навіть університети залучали на курси фізики саме дівчаток. Люди в погонах сприяли створенню серіалів, у яких, наприклад, математик допомагав своєму братові — агентові ФБР знаходити майбутнє місце атаки злочинної групи. А Обама зустрічався з творцями популярної телепрограми й запитував, чи можна повторити досвід з історії, коли дзеркалами вдалося підпалити вітрила кораблів, що атакували. І навіть зараз американський університет намагається залучити на фізичну спеціальність більше дівчаток.

Тобто коли формулюється проблема, можна й треба шукати шляхи її розв'язання. Коли проблема захована, її ніхто не буде бачити, і розв'язувати її нікому. Наука й освіта сьогодні є проблемою, яку пізно буде розв'язувати завтра. Ми ж мусимо рухатися не в Середньовіччя, а вперед...

У радянські часи фільми теж дозволяли розв'язувати такі проблеми. Довоєнні «Танкісти» або «Трактористи» посилали молодь туди, куди вимагав час, а вже післявоєнний фільм «Дев'ять днів одного року» зі Смоктуновським у головній ролі створив моду на фізиків-ядерників.

Сьогодні в нас є досвід не тільки свій, а й чужий. Є юні мізки, які треба скерувати на потрібний шлях. На Заході, до речі, популярна спеціальність «інженерна фізика», тобто фізика на стику різних напрямів, коли фізична наука використовується для створення нового.

Леонід Кучма вступав на одну спеціальність, а здобув іншу. Держава перемістила потрібну їй молодь на створений секретний факультет із підготовки спеціалістів для ракетобудування. І це теж інженерна фізика...

Ми довго жили в неконкурентному світі, де все визначалося не життям, а спущеною згори директивою чи розумною думкою. Цей час минув, розумна думка цілком може прийти і знизу, треба тільки дати їй таку можливість. Саме соцмедіа можуть дати таку потрібну всім думку. Тільки ними треба займатися...

Більше статей Георгія Почепцова можна знайти тут.