Увага: неофройдисти йдуть!

Останнім часом з’являється чимраз більше книжок на історичну тематику, в яких переважають дешева сенсаційність, спекулятивні розмисли, поверховість і недостатня компетентність. Але чому пересічний споживач так «купився» на цей жанр і воліє читати книжки Ю.Канигіна та Ю.Шилова, а не справді наукові дослідження М.Крикуна, В.Олександровича, Н.Яковенко або Я.Грицака? Чи остаточно має канути в минуле «стара» історіографічна школа? Зрештою, що воно таке, ця новітня історіографія? І хоча запитання звучать трохи глобально, торкнемося їх бодай частково, розглянувши на конкретних прикладах.

Людина як кризовий об’єкт

Ми давно вже перебуваємо в добі загальної системної кризи. Історична наука тут не є винятком. Наукове розуміння світу не задовольняє багатьох наших сучасників, які, поряд із раціональними поясненнями суспільного буття, вимагають врахування ірраціонального, зокрема містики, потойбічних сил, «таємних доктрин». Теза про об’єктивні чинники суспільного розвитку викликає у цих людей криву посмішку. Це стосується й твердження про первинність матеріального і вторинність духовного в людській природі. З відходом позитивізму та перемогою соціологічного методу суспільного досліду знову запанувала думка про первинність ідеї над базисом. Макс Вебер показав, як ідея капіталізму сприятливо розвивається в громаді, вихованій у протестантському дусі, а також що католицизм є духовною основою віджилого феодального суспільства. Екзистенціалізм змінив дослідницькі пріоритети: з політичної історії й життя громади увагу було перенесено на конкретну людину та її місце в історії. Французька історіографія окреслила тут нові горизонти. Ф.Бродель і Лє Гофф продемонстрували невичерпні можливості дослідження духовного світу конкретної людини. На добре вивченій джерельній базі досліджувалося життя не лише стовпів історичного процесу: королів, полководців, митців та філософів, а й пересічної людини.

З появою постмодернізму інтерес до людини нібито вичерпав свій ресурс. Сьогодні історія для деяких дослідників стає лише текстом, наративом. Історик більше скидається на художника-абстракціоніста, який студіює психологію людини: її дії як історичного персонажа розглядаються крізь призму «фобій» та «філій», нервового стану, хворобливих зрушень психіки тощо. Модерний науковець уже не намагається спиратися на документ, бо його вагу не вважає нині переконливою, а прагне «прочитувати», «деконструювати» приховані від ока загалу відомості про об’єкт дослідження.

Добре, коли історик добросовісно й відповідально користується цією новою методою. На Заході в цій сфері уже нагромаджено чималий досвід. Існує школа, що спирається на здобутки позитивізму. Інтерпретації не творяться з повітря, а ґрунтуються на широкій джерельній базі. На жаль, в українських умовах історик часто-густо віддає перевагу фантазіям, впадає у крайній суб’єктивізм, перебуває в полоні наперед визначеної концепції, а джерело необхідне йому лише те, яке нібито її підтверджує. Останніми роками пишно розквітає малокомпетентне просторікування про людей і події, які широко й ґрунтовно висвітлювалися в попередній українській історіографії.

Як Михайло Грушевський став «неактуальним»

Українська наукова гуманітаристика останніх 10—15 років перебуває у пошуку нових форм самовираження. Вона, як і будь-яка інша ділянка культури, прагне нарешті влитися у світовий потік, бути в контексті сучасних підходів та методик філософії, історії, літературознавства. Весь післявоєнний період у гуманітаристиці — це панування повного «штилю» наукових новацій. Перемагала сірятина — як у змісті, так і у формі подачі матеріалу. Провінційний рівень до і після 1991 року просто волав до змін. Зрештою, радянська російська наука була значно більш конкурентоспроможна на світовій арені, ніж колоніальна українська. Росіяни мали Ю.Лотмана, Л.Гумільова, М.Бахтіна. Навіть всуціль партійна історія мала серед росіян таких цікавих авторів, як Є.Тарле і А.Манфред, — їхні книжки про Наполеона залюбки купував пересічний читач. Їм українська історіографія могла протиставити хіба що лише Михайла Брайчевського. Я.Дашкевич та Я.Ісаєвич не встигли втиснутися у нетривалу добу «відлиги» і змушені були займатися темами, що не торкалися концептуальних проблем української історіографії. Тут ми не говоримо про діаспорних учених; серед них були науковці справді світового рівня, такі як О.Пріцак, Д.Чижевський, Ю.Шевельов, І.Шевченко, які вели перед на окремих ділянках історії, філології та культурології.

Радянські вчені в Україні не бралася за фундаментальні теми, досліджуючи проблеми, пристосовані до імперської історіографії. Минули часи великих українських істориків. У 60—80-х рр. ХХ століття можна було лише з сумом згадувати славні 20-ті, а ще 1900-ті, що їм передували, коли володарями дум були В.Антонович, М.Грушевський, С.Томашівський, Д.Яворницький, І.Крип’якевич, В.Липинський, Д.Дорошенко, М.Слабченко, О.Оглоблин, В.Петров... Ми мали чудові стартові можливості для того, аби звучати в унісон із європейською наукою. Власне, тоді відставання як такого й не було. Пошановувалася соціологічна метода Е.Дюркгайма; у стилі школи «Анналів» працював Віктор Петров (Домонтович). Його дослідження романів стали першими ластівками психобіографічних досліджень. Епоха великого терору безжально виполола цю й інші генерації національної гуманітаристики.

Невелике гроно нонконформістських істориків у хрущовсько-брежнєвську добу змушене було тулитися по львівських та київських архівах, розробляючи, наскільки це було можливо, джерелознавчі теми. Документальні публікації з вузького кола проблем — ось і все, що залишалося упослідженій українській історичній науці. Я.Дашкевич займався середньовічною вірменистикою, Я.Ісаєвич — церковними братствами, О.Купчинський — ономастикою, М.Крикун — демографією й історичною географією, І.Бутич видавав збірники документів. С.Білокінь — хіба що єдиний, хто дозволяв собі писати про діячів Розстріляного Відродження. На маргінесі наукового життя опинилися Я.Дзира, О.Компан, О.Апанович. Від академічних інститутів віяло марксистсько-ленінською схоластикою.

Початок 90-х минув під гаслом порахунків зі спадком минулого. При цьому до нього часто зараховувалися і борець із «буржуазним націоналізмом» Ф.Лось, і історик-києвознавець С. Шамрай, і такий літературознавець, як М.Зеров. Враз усе, написане до 1991 р., деякими істориками нової хвилі стало оцінюватися як «учорашній день» науки, ретроградний мотлох, не вартий уваги модерної історіографії, що повинна орієнтуватися лише на здобутки західної науки.

До таких тез молоду генерацію певним чином підштовхували старі кадри. Швидке «перефарбування» вчорашніх викладачів історії партії на політологів і адептів національної історіографії попервах викликало цілком справедливий спротив. Історики нової школи, що гуртувалися в ці роки навколо Я.Грицака, Н.Яковенко, Г.Грабовича, попри всю їх відкритість новим технікам досліду, не відривалися від альфи та омеги історії — архівного першоджерела. При цьому, критикуючи «перефарбуванців», у діях останніх нерідко вбачали лише заміну Леніна на п’єдесталі М.Грушевським. Це замість спроби підбити підсумки минулого і розвинути те, чого не встигли здійснити попередники (з відомих причин). Дехто у Грушевському навіть побачив натхненника колишніх партійних істориків, що тепер стали адептами старої-нової національної історіографії. Г.Касьянов раптом заявляє, що видання у наші дні п’ятдесятитомника нашого найбільшого історика є свідченням формування його культу особи! (У такому разі проявом культу особи слід визнати й видання повних зібрань праць В.Липинського, М.Драгоманова, П.Куліша, М.Брайчевського.) Рішення про ці видання були прийняті різними науковими інституціями протягом останнього десятиріччя (частково) при державній підтримці. У тому, що фіміам не куриться навколо М.Грушевського, читач може пересвідчитися, перегортаючи перші два томи з 50-ти. Навіщо видавати те, що кожен знайде в бібліотеці? Раджу бажаючим спробувати це зробити, щоб пересвідчитися, як важко зібрати нібито раніше друковані праці. Публікаторам М.Грушевського знадобився рік, із використанням усіх наявних бібліотек і навіть приватних колекцій. Ідеться про важку й чорнову працю, конче необхідну для нормального наукового процесу.

Популярне і захоплююче: єдність протилежностей?

Ідея скинення з п’єдесталів старих богів має своє продовження на профанному рівні у «творчості» О.Бузини і «бузиністів», яким здається, що, зводячи порахунки з геніями у брутальний спосіб, вони підносяться самі. Підходячи до оцінки великих із примітивними міщанськими мірками, новітні популяризатори історичних знань спотворюють минуле. Те, що їм здається відкриттям правди, насправді є невігласькими, блюзнірськими вправами в оригінальності на ділянці, де кожен вважає себе компетентним істориком. Як тут не позаздрити математикам — туди не пнуться аматори з амбіціями національних провидців.

На телебаченні це можна спостерігати на каналі «Інтер» у передачах М.Греся про нашу історію початку ХХ століття, з «відкриттями» на зразок того, що М.Грушевський був під час російської окупації Галичини у Львові. У кадрі з російської хроніки демонструється чоловік із бородою, який навіть віддалено не скидається на М.Грушевського. І це при тому, що повернення Грушевського до Києва восени 1914 р. зафіксоване ледь чи не похвилинно і не є якоюсь таємницею за сімома печатями. Невігластво чи дезинформація на замовлення? Як на мене, перше — хоча б порядніше.

На жаль, того, хто пише в газетах і промовляє з телеекрану на історичні теми, часто цікавить головним чином сенсаційність викладу та «хвацько закручений» сюжет. Чим неймовірніше, скандальніше, абсурдніше звучить — тим краще. Ніби цей журналістський жанр із самого початку передбачає певний ухил у бік сенсаційності, не претендуючи на глибину, на зважування всіх векторів оцінки історичного факту. Але ще гірше, коли кавалерійською атакою з так званими новими, постмодерністськими методами виступають дипломовані історики з науковими ступенями.

Поки що найбільше уваги «історики-новатори» приділяли доісторичній добі. Не без докорів, звичайно, що ми недооцінюємо, скажімо, впливу Трипільської культури або індо-аріїв на нашу цивілізацію. У цих істориків на першому місці доведення українського пріоритету перед іншими давніми цивілізаціями людства, ствердження того, що ми були розумнішими за творців Шумерської держави й Вавилону, що у нас навіть писемність зародилася раніше. Але останнім часом науковці дедалі частіше скеровують свій погляд на модерну добу, широко застосовуючи при цьому так званий психологічний метод.

«Діагноз» від Ващенка

Важко заперечувати, що Михайла Грушевського треба вивчати не лише як історика або політичного діяча, а й як людину. Для дослідження його психологічного стану маємо достатню документальну базу. На щастя, зберігся величезний особистий архів історика у Києві і Львові. Збереглися десятки тисяч листів, у яких згадується Грушевський протягом усієї своєї діяльності. Багато що з цих джерел надруковано, зокрема щоденники й спогади самого Грушевського та його сучасників, ще більше й досі перебуває в єдиному примірнику в рукописах по архівах України, Росії, Польщі, Австрії... За традиційною методикою досліджень, що існує майже двісті років, передбачається вивчення якщо не всіх, то принаймні великої частини джерел — опублікованих і архівних. Але, як виявляється, є «просунуті» історики, котрим зовсім не потрібне рутинне нанизування та зіставлення фактів. Їм достатньо прочитати зо дві автобіографії, спогади і ранній щоденник львівського професора, щоби зробити власні «незалежні» висновки, винести вердикт про психічне нездоров’я «пацієнта» Грушевського. Я маю на увазі книгу дніпропетровського дослідника В.Ващенка «Неврастенія: непрочитані історії (Реконструкція одного надпису — сеанс прочитання автомонографії М.Грушевського)», що побачила світ у видавництві Дніпропетровського університету.

Чи так уже важливо, що М.Грушевського хтось визнає неврастеніком із медичним діагнозом? Зрештою, Юлій Цезар був епілептиком, як, до речі, і Федір Достоєвський. Це не завадило їм стати великими; на думку деяких дослідників, навіть допомогло видряпатися на олімп перших інтелектуалів тогочасної епохи. Взагалі ж, суперечки істориків про «нормальність» чи «ненормальність» людини нині не в моді. Історична постать фокусує на собі особливу увагу, коли має якесь збочення, бо саме це ніби і підтверджує неординарність такої постаті.

За такою логікою, український геній (а М.Грушевського з повною підставою можна вважати Шевченком ХХ століття, бо саме він своєю творчістю й громадською діяльністю витворював модерну націю) мусив би мати цілий букет психічних вад. І їх у великому асортименті знаходить В.Ващенко! Без Фройда тут, звичайно, ніяк не обійтися. І дніпропетровський грушевськознавець знаходить у Грушевського, крім неврастенії, ще й Едипів комплекс. На підставі невинної цитати зі щоденника про те, що Сергій Федорович ніколи не розповідав дітям про сексуальне життя, робиться «мегависновок», нібито Грушевського дуже цікавили проблеми сексуальних стосунків його батьків, і при цьому він цурався батька й більше спілкувався з матір’ю.

У Ващенка виходить, що М.Грушевський — не просто психічно неврівноважена людина, а генетично спадковий неврастенік, а це свідчить, не більше не менше, про його... виродженство. Які підстави для такого безапеляційного твердження? Та просто Михайло Сергійович згадав про нервування свого діда. Але хіба цього достатньо для твердження про виродження роду? Генеалогічні дослідження родоводу Грушевських на базі київського меморіального музею цього історика тривають уже більше десяти років. Виявлено близько п’ятисот родичів М.Грушевського, і серед них психічно хворих осіб не помічено. Та чи є взагалі якісь підстави робити такі далекосяжні умовисновки? Грушевський, живучи далеко від родини, був позбавлений сімейного тепла та уваги, що сприяло підвищеній емоційній рефлективності (про це, власне, говорить і сам Грушевський у своїх «Споминах», написаних значно пізніше, у 1926 році). Людина релігійного виховання, яка до того ж готує себе до громадського служіння, схильна до духовного самоаналізу. Навіщо конструювати небилиці?

Але взагалі, згідно з автором «Неврастенії...», виродження не варто боятися й цнотливо цуратися, бо воно свідчить про геніальність! При цьому, як і в інших випадках, Ващенко посилається на гори спеціальної літератури з психіатрії.

В.Ващенко вміє «прочитувати» й «доконструйовувати» такі речі, які справді не під силу трансформувати традиційним історикам-позитивістам із їхнім «ретроградним» мисленням. Наприклад, із факту, що М.Грушевський не зміг навчитися грати на скрипці, автор робить висновок про нездатність М.Грушевського до гармонії. Вона для нього не просто недосяжна; як стверджує автор книги, до гармонії історик усе життя й не прагнув. Мільярди людей не грають на скрипці, проте дисгармонія їм не загрожує!

Автор «Неврастенії...» не зупиняється на копирсанні у глибинах психіки львівського професора, а намагається екстраполювати «вирахувану» ним неврастенію Грушевського на його наукову творчість. Він бачить її відбиток на сторінках знаменитих «Звичайної схеми руської історії ...» та «Історії України-Руси». Конфлікти між учителем В.Антоновичем та його учнем М.Грушевським, між цілими школами істориків — це для В.Ващенка передусім психологічний, аналогічний сімейному, конфлікт між батьком і сином.

Відомі чинники суспільно-політичного характеру автором зовсім не беруться до уваги. Ідеологія, політика, громадське й суспільне життя для Ващенка — речі маловажливі й нецікаві. Головне для нього — психобіологічний світ. Але через цю байдужість до історизму Ващенко не помічає, як його герой «провисає» у порожнечі небуття — настільки штучні й анемічні конструкції, що їх вимальовує автор. Складається враження, буцімто перед нами не людина ХІХ — початку ХХ ст., а особа, що живе поза історичним контекстом. Не помітно типових рис Грушевського як представника української інтелігенції, світосприйняття видатного історика не порівнюється зі світосприйняттям його сучасників.

Для Ващенка релігійна духовність Грушевського є дивиною. Він намагається розтлумачити її через вади психіки тодішнього київського студента й професорського стипендіата. Тим часом існують цілком природні об’єктивні пояснення, що випливають із виховання Грушевського у священицькому середовищі, його дитячого замилування релігією, любові до церкви як духовно-громадської інституції. Це почуття він проніс крізь усе життя і неодноразово у творчості та думках повертався до релігії... Якщо релігійність вважати патологією або паранормальним явищем, рано чи пізно можна повернутися на позиції войовничого атеїзму. А це ми «вже проходили».

Грушевський ще в молоді роки скаржився на сильний головний біль, який у нього періодично посилювався під час різних громадських конфліктів, особливо в середовищі Наукового товариства ім.Шевченка у 1904 р. Зрештою, в цьому не було нічого аномального, коли врахувати колосальне творче напруження й науково-громадське навантаження, яке доводилося все життя переживати вченому. Ващенко ж у цих скаргах Грушевського на «прилив до голови крові» бачить символ крові, який буцімто постійно його переслідував. Він знаходить у ранніх щоденникових записах ще декілька цитат, у яких згадується слово «кров», і поєднує цей «символ крові» з власною байкою про виродження Грушевських.

Застереження Сергія Єфремова

Не маючи нічого спільного з постмодерністами, все ж висловлю думку, що застосування їхніх методів, продемонстроване В.Ващенком, свідчить про поверхове засвоєння будь-яких знань та методів. Авторські висновки є суцільним фантазуванням, оскільки не мають практично жодного підтвердження в джерелах.

Насторожує не стільки поява опусів такого ґатунку, скільки певна тенденція до написання книжок такого жанру, який можна умовно назвати «вправами у неофройдизмі». Твердження про непізнанність історії, про кризу традиційної історичної науки спонукатимуть до появи такої продукції, що є вуличною копією наративів Ж.Деріди. Стає моторошно, коли подумаєш, як можна «прочитати» психобіографії, скажімо, І.Франка, Д.Донцова або письменників О.Любченка та В.Винниченка, коли стільки «компромату» вдалося накопати у М.Грушевського — людини, що була за своєю природою антибогемною особистістю!

На початку ХХ ст. Сергій Єфремов у статті «В пошуках нової краси» дотепно картав неоковирні вироби початкуючих модерністів. Історія ніби довела неправоту С.Єфремова, бо майбутнє було не за народництвом, а за символізмом. І все ж його публікація зробила позитивну справу, збурила громадську думку, а головне — до певної міри сприяла вихованню справжніх модерністів, які працюють без нездорового ажіотажу і дешевої сенсаційності.