Успіхи і падіння графа Станіслава Скарбека

Атмосфера ХVІІІ століття, яка панувала у Львові, висунула на перші позиції низку надзвичайно сміливих авантюрних людей. Генерал Адам Строїнський, граф Юзеф Каліновський, генерал-губернатор Галичини Фердинанд д’Есте. Проте найбільший слід в історії Львова залишив граф Станіслав Скарбек, який збудував другий у Західній Європі за площею забудови театр. Нині це - Львівський національний академічний драматичний театр імені Марії Заньковецької.

Батько Станіслава Скарбека - Ян Скарбек - походив з графського роду Абданк, мати Тереза - з родини графів Бєльських.

А почалося все з того, що Станіслав дуже рано, вже у чотири роки, залишився сиротою. Через тиждень після народження сина вмирає мати. А ще за чотири роки йде з життя і батько, залишивши двох синів - Станіслава і Ігнація - на виховання тітки - графині Живуської. Мудра й водночас вольова жінка сама управляла величезним маєтком. Саме в неї й отримав перші уроки управлінської практики юний племінник. Але це не завадило йому наробити купу власних помилок.

Та доля приготувала ще одне випробування. Коли Станіславу було 20 років, вмирає й тітка, залишивши йому чималу спадщину. Звістка про це застає юнака у Львові, де він навчався у школі. Скориставшись нагодою, Станіслав Скарбек їде вчитися до Відня. Молодість, багатство, бурхливе світське життя столиці закрутило йому голову. Він захоплюється музикою, поезією, театром, архітектурою. Захоплення театром полонить його на все життя. Але про це - згодом. Вже невдовзі від колишніх багатств не залишається і сліду.

Та фортуна знову простягає руку порятунку. Його довірений управляючий повідомляє листом, що знайшов багаті поклади залізної руди і просить дозволу розпочати її видобування. Скарбек поспішає надати управителю (разом із невеличкою сумою грошей) необмежені повноваження. Матеріальне становище графа врятоване. Він робить висновки з минулого, стає ощадливішим. Змінює австрійську столицю на провінційний Львів з його не менш бурхливим громадським життям.

У 34 роки Станіслав Скарбек робить свою, можливо, найбільшу чоловічу помилку. Він до нестями закохується в 15-річну юнку Софію Яблонську. До речі, бабцю майбутнього митрополита Андрея Шептицького. Все інше було справою техніки. Великосвітські манери, наполегливість, широта характеру не залишають дівчині вибору. Вона дає згоду на одруження.

А далі графа захоплює бажання збільшити маєтки. Він займається будівництвом доріг. Сорок возів удень і вночі везуть і везуть до Львова будівельні матеріали. Грошей не вистачає, Скарбек влізає у борги. Як застава йдуть коштовності дружини, навіть домашнє срібло. Граф глибоко переживає невдачі. Тижнями пролежує на дивані без руху. Але досить було йому знайти кошти, як він сплачує борги, викуповує застави. А потім набиває кишені грішми і йде до крамниць, аби накупити дарунків і коштовностей для коханої Софії.

На початку 1830-х Скарбека захоплює чергова велика мрія. Цього разу він береться збудувати найбільші у Східній Галичині стайні для скакових коней. 300 будівельників безупинно будують стайні за позичені в тітчиного брата - генерала Каліновського гроші. Все йшло до чергової фінансової трагедії. І знову фортуна рятує Скарбека від провалу. Якраз на той час до Львова приїхав австрійський цісар Франц-Йосиф. Граф домагається зустрічі з цісарем і справляє на нього позитивне враження. Франц-Йосиф не тільки допомагає Скарбеку відтермінувати сплату боргів, а й особисто жертвує на будівництво кругленьку суму.

Але саме в цей час графа покидає дружина. Це не стало для нього несподіванкою. Софії давно набридли феєричні чоловікові витівки. Процес розлучення тривав понад десять років. Закінчилося тим, що Софія вийшла заміж за відомого польського драматурга Олександра Фредра.

Одночасно з розлученням для Скарбека настають нелегкі часи - нова фінансова скрута. Крім того, він тяжко захворює. Йому відмовляє у підтримці рідний брат Ігнацій. Проте вилікувавшись, Станіслав Скарбек вкотре вже, ніби птах Фенікс, оживає. Він засіває поля, розводить худобу, торгує м’ясом за дуже низькими цінами, чим дратує конкурентів.

Настає 1833 рік. Скарбек захоплений найбільшим своїм проектом - побудовою у Львові театру. Досі у Львові існував лише літній театр. Задум Скарбека вражає масштабами.

Як зазначив на конференції відомий львівський дослідник, автор монографії «Театр графа С.Скарбека в контексті європейської архітектури» Юрій Ямаш, наприкінці XVIII століття та першій половині XIX століття театральне життя Львова все ще було сильно ускладнене відсутністю стаціонарного приміщення. У місті ще зберігалися форми проведення дозвілля у приватних салонах. Проте великої популярності набували бали, котрі перетворювалися з суто естетичних подій на демонстрацію політичних та національних уподобань. За прикладом угорських та польських балів свої забави в місті почали влаштовувати й українці, чи, як їх називали, - русини. Спільні заходи інколи спричиняли конфлікти через процедуру їх проведення. У місті гостро постала проблема приміщень.

З огляду на це, Станіслав Скарбек вже через два тижні після звернення отримує дозвіл губернатора Галичини Фердинанда д’Есте на спорудження театру. Задум сподобався і членам львівської гміни. Адже ще 50 років тому цісар Йосиф ІІ віддав під зведення театру земельну ділянку на так званій площі Каструм, яка виникла після знесення захисних міських стін.

Майже десять років ім’я Станіслава Скарбека, як будівничого найбільшого в Європі театру і третього за кількістю глядачів (1460 місць), не сходить зі сторінок газет. Він стає надзвичайно популярною в місті людиною. Будівництво було непростим, бо земельна ділянка містилася поряд із річкою Полтвою, і місцевість була дуже заболоченою. Перш ніж розпочати будівництво, будівельникам довелось увігнати в землю 16 тисяч дубових паль.

Театр відкрили 1842 року німецькою драмою із символічною назвою «Сенс життя». Наступною стає вистава Олександра Фредра «Шлюби панські». Любов до театру змусила Станіслава Скарбека забути особисту поразку.

Здавалося б, для життя однієї людини такої грандіозної споруди, як театр, більш ніж досить, аби під старість спокійно спочивати на лаврах. Та тільки не для Станіслава Скарбека. Він задумує останній свій проект - заклад для убогих і сиріт. Певне, пам’ятав нелегке сирітство. Задля цього він заповідає все своє майно: три містечка, 37 земельних маєтків, пасовиська, ліси. Місцем для будівництва граф обирає село Дроговиж, що поблизу міста Миколаїв (Львівська обл.). За задумом тут мали отримати притулок 400 убогих та 600 сиріт християнського віросповідання. Цікаво, що молодь тут не лише виховувалася, а й здобувала спеціальність.

За життя Скарбека встигли закласти лише фундамент. Потім будівництво заморозили через брак коштів. І тільки після того як міська гміна домоглася права фінансувати театр з міського бюджету, будівництво зрушило з місця. Справу Станіслава Скарбека продовжив його племінник - граф Володислав.

Станіслав Скарбек не встиг насолодитися плодами своєї праці. 27 жовтня 1848 року, через чотири роки після відкриття театру, його не стало. Як згадували його сучасники, на час смерті в касі залишалися гроші, яких ледве вистачило на похорон. Так сталося, що на цей час львів’яни переживали настрої Весни народів, яка прокотилася Східною Європою, і їм було не до Скарбека. На його похороні були присутні лише найближчі родичі. Дуже вже незручний характер мав граф. Упродовж усього життя його переслідували як великі успіхи, так і великі падіння.

Як пише в книжці «Театр графа С.Скарбека», присвяченій архітектурі театру, Юрій Ямаш: «Незважаючи на такий цінний подарунок Львову, громадськість міста не мала до нього особливої симпатії. Він вважався людиною владною, навіть жорстокою. Його аполітичність і вдавана байдужість до національного польського руху і революційних подій 30-х років минулого століття в очах сучасників робила його людиною непривабливою. Ця характеристика дійсно відповідає враженню від його портретів. Колючий суворий погляд з-під насуплених брів, здається, ніколи не випромінював тепла. Проте ця людина мала багато випробувань у житті, і доля зробила похмурим це обличчя. Справи Скарбека говорили більше за його характеристики. Сироті з малолітства, йому, як нікому, було відоме почуття несправедливості, беззахисності, відсутності батьківської любові».

Поховали графа на Личаківському кладовищі. А через майже 50 років, коли нарешті було завершено будівництво Дроговизького закладу, його перепоховали в родинній каплиці. Сьогодні останній притулок Скарбеків зовсім занехаяний. Розграбована вандалами і понищена часом каплиця стоїть як свідок немилосердної долі до життя великої і дуже непростої за характером людини - графа Станіслава Скарбека. На цей час доля останків славетного мецената Львова та Миколаєва, що на Львівщині, невідома. Гробниця родини Скарбеків стоїть пусткою серед лісу, куди не сягає пам’ять невдячних нащадків.

Не кращі часи переживає і його театр, тепер - імені М.Заньковецької. Обшарпаний, ніби жебрак, він добрий десяток років демонструє львів’янам і гостям міста свої облуплені фасади. Останнього разу капітальний ремонт у театрі робили ще в часи Другої світової війни. Аби привернути увагу до нинішнього проблемного стану споруди, керівництво театру провело першу Міжнародну науково-практичну конференцію «Будівля театру Скарбека: пам’ятка австрійського, польського та українського народів», присвячену 170-річчю театральної будівлі. Але чи стане очевидне для істориків і архітекторів очевидним для можновладців? Питання…