УСМІШКА — ЙОГО ФІРМОВИЙ ЗНАК ДВАНАДЦЯТЬ КЕРІВНИКІВ ЗМІНИЛОСЬ У «ВЕЧІРНЬОМУ КИЄВІ» ЗА 45 РОКІВ, ВІДДАНИХ ЦІЙ ГАЗЕТІ ХУДОЖНИКОМ-ГУМОРИСТОМ ЮРІЄМ КОЗЮРЕНКОМ

За 45 років він намалював близько 15 тисяч «Погодок» — кумедних чоловічків, котрі супроводжують і коментують прогноз. Спробуйте зробити тисячі таких мініатюр і жодного разу не повторитися. Останніми роками шлях «Вечірки» не був усипаний трояндами. Траплялося на ньому й чимало вибоїн. Ми аніяк не хочемо образити це видання. Більше того, воно нам дороге. Кожен з нас віддав вечірній газеті частинку душі та найкращі роки. У «Вечірки», як у кожного живого організму, були злети й падіння. Журналісти приходили і йшли. Високе республіканське начальство тасувало відповідальних редакторів. А наш давній товариш — художник Юрій Козюренко, незважаючи ні на що (і всупереч усьому!), продовжував трудитися на славу газети. І хоча Юрію Олександровичу недавно виповнилося 70, його шкіперська борідка кучерявиться так само войовничо, як у варягів півтори тисячі років тому. Утім, скандинавською борідкою схожість і вичерпується. Бо наш друг — людина геть не войовнича. Його фірмовий знак — добра, ледь сумовита усмішка. Злий сміх, уїдливий сарказм — не його стихія. Ми дуже здивувалися, дізнавшись, що першими роботами Козюренка, надрукованими наприкінці 40-х років у «Молоді України», стали... карикатури. «Тоді дозволялося висміювати лише двірників або імперіалістів, — згадує батько «Погодки». — Ось я й старався...»

Час був такий. Пам’ятаєте, в Ільфа й Петрова: «Художник пішов у свій відділ. Він узяв квадратик ватманського паперу й накреслив олівцем худого собаку. На собачу голову він начепив німецьку каску з пікою. А тоді заходився робити написи. На тулубі він написав друкованими літерами слово «Німеччина», на закрученому хвості — «Данцигський коридор», на щелепі — «Мрії про реванш», на нашийнику — «План Дауеса» і на висолопленому язику — «Штреземан». Перед собакою художник поставив Пуанкаре, який тримав у руці кусень м’яса. На м’ясі художник теж замислив зробити напис, але кусок був малий, і напис не поміщався. Людина, менш кмітлива, ніж газетний карикатурист, розгубилася б, але художник не довго думаючи домалював до м’яса щось схоже на прив’язаний до шийки пляшки рецепт і вже на ньому написав крихітними літерами: «Французькі пропозиції гарантій безпеки». Щоб Пуанкаре не переплутали з іншим державним діячем, художник на його животі написав «Пуанкаре». Ескіз був готовий».

Малювати і друкуватися він почав рано. В художній інститут так і не вступив. Там не було військової кафедри, і його до закінчення вузу призвали б в армію. Втім, інститут Юрію замінили батько та його колеги. Заслужений діяч мистецтв України Олександр Козюренко — головний художник «Перця», славився в журналістських колах як майстер з оригінальним, упізнаваним почерком. З дитинства Юрія оточували такі відомі карикатуристи, як В.Гливенко, В.Литвиненко, А.Арутюнянц, В.Зелінський та багато інших. Навіть потрапивши в армію, 18-річний юнак продовжував робити улюблену справу. Його взяли в армійську газету, де він був художником і за сумісництвом фотокореспондентом. Рядовий Ю.Козюренко разом із друкарями й лінотипістами жив у казармі. На додачу до 30-карбованцевої солдатської зарплати кожен з них щомісяця одержував 30 пачок цигарок. Але Козюренка вважали тут таким собі білим комірцем у кирзових чоботях. Отримуючи за свої малюнки не бозна який гонорар, він видавався сусідам по казармі мало не Крезом.

Через кілька років у київських газетах до Юрія вже ставилися як до цілком сформованого художника. Якось, розгорнувши номер «Перця», на першій сторінці якого була карикатура Козюренка-батька, а на останній — сина, художник Казимир Акніт-Следзевський дотепно зазначив: «Смотрите, Козюренки взяли «Перець» в переплет».

1955 року у «Вечірці» оголосили конкурс на найкращу ілюстрацію до прогнозу погоди. У творчому герці брало участь кілька цікавих художників, але перемогла «Погодка» Юрія Козюренка. Відтоді кумедний малюк не сходить з газетної шпальти, і, слово честі, його популярність не менша, ніж у Руслани Писанки, навіть в уніформі в обтяжку.

Знаємо, порівняння — річ ризикована. І все-таки в роботах нашого товариша часом відчуваєш те ж саме добре ставлення до простої людини, таку ж поблажливість до її слабкостей, як і в популярного в 70-ті роки датського карикатуриста Г.Бідструпа. Але, звісно, висловлене власною художньою мовою, у власному стилі. До речі, до закриття газети «Независимость» Ю.Козюренко виступав на її шпальтах з оригінальними коміксами. Це були розіграні в особах і ситуаціях епізоди з нашого ненудного життя. І часто, дивлячись на них, читачі не знали, плакати чи сміятися...

Тут нам можуть сказати: а чи не нудно день у день, аж 45 років робити одне й те саме? Чи не остобісіла Юрію Олександровичу за такі довгі роки його робота в одній і тій самій газеті? Про це запитали Юру (старі «вечірники» називають одне одного на ім’я) і ми. Уявіть собі, ні «Погодка», ні карикатури, які він малює у «Вечірці», йому не набридли. Більше того, навіть з’явилося щось на кшталт спортивного інтересу. Як-не-як, а 15 тисяч «Погодок» і 13-й головний редактор, під керівництвом якого він тепер працює у «Вечірньому Києві», — це вже майже рекорд, гідний занесення в книгу Гіннесса. Та якщо говорити серйозно, «Погодка» — лише вершина айсберга. Юрій Козюренко оформляв книжки відомих письменників-гумористів, зокрема Остапа Вишні й Павла Глазового, робив «смішні» поштові листівки, малював шаржі.

Але шарж, заперечать нам, — жанр специфічний. В одному випадку вони можуть викликати добру усмішку, а буває — б’ють, як то кажуть, навідліг. Так, вище ми говорили, що Ю.Козюренко не любив висміювати своїх героїв зло, жорстко, безжалісно, що він завжди віддавав перевагу іронії та гумору. Усе так. Добрий Юрій Олександрович і тепер не бере гріха на душу. Викриваючи без поблажок узагальнених зловмисників та людські пороки загалом, він із великою симпатією, тактом, — його не зраджує чуття міри — шаржує конкретних людей. Такими були, зокрема, його роботи, присвячені артистам Московського театру сатири Андрію Миронову й Анатолію Папанову.

У 70-ті роки сім’я Козюренків зблизилася з відомим актором і режисером Євгеном Матвєєвим, який знімав один зі своїх фільмів на студії імені О.Довженка. «Якось на день народження Євген Семенович запросив нас із чоловіком у ресторан, — згадує Неллі Козюренко. — А треба сказати, Юра кілька днів трудився над шаржем, який він збирався подарувати Матвєєву. Коли іменинник побачив цю роботу, він зрадів, як дитина, висловлюючи захоплення по-матвєєвськи — на весь зал. Юра намалював артиста в профіль біля дзеркала, в якому відбивалися його четверо пам’ятних усім персонажів — головні герої популярних фільмів. Утім, шаржі він робив і на інших відомих кіноакторів, приміром Івана Гаврилюка й Михайла Пуговкіна».

А щодо Євгена Матвєєва, то за шарж, який так йому сподобався, режисер віддячив художникові своєрідно. В одному з епізодів фільму «Любов земна», коли жінки розшукують серед військовополонених своїх родичів, одна з них без упину повторює: «Ви Юри Козюренка не бачили?»

Майстрів пензля в Україні чимало. На щастя, є серед них і маляри від Бога. Художників-гумористів у нашій країні значно менше. А вже тих із них, кого Творець не обділив талантом, можна перелічити на пальцях. А коли так, то, з огляду на реалії нашого життя, кожен із них повинен бути затребуваним «від і до». Проте, як кажуть в Одесі, на жаль і ох. Аби заробити на життя, маестро мусить працювати до сьомого поту.

— Дебют батька як художника відбувся в Вінниці в роки непу, — розповідає Юрій Козюренко. — Працюючи токарем на заводі, він малював для себе — заради задоволення. Та якось вирішив надіслати карикатуру до місцевої газети. Малюнок вийшов із припискою: «Автора просимо прийти в редакцію по гонорар». Батько прийшов і, на свій превеликий подив, одержав 75 карбованців. І не як-небудь — золотими п’ятірками. А мені в часописі «Перець» недавно заплатили за карикатуру аж 5 (п’ять) гривень. Хіба це не гумор?! Тож і спробуй тут, як тобі радять деякі доброзичливці, залишити роботу в газеті й піти у високе мистецтво.

Юрій Олександрович «пережив» у «Вечірці» 12 відповідальних редакторів. «Шлапак, Косяк, Іванов, Рябокляч, Тетерук, Семенець, — почав загинати пальці художник, — Мельниченко, Ситник, Грицай, Кіпоренко...». Пальці скінчилися, і він перестав рахувати начальників. А людьми вони були, слід сказати, дуже й дуже різними. Про декого навіть із тих, хто помер багато років тому, серед журналістів досі ходять легенди. Одним із найкрутіших керівників «Вечірки» свого часу вважався Іван Семенець. «Одного разу, — розповідає Ю.Козюренко, — до мене підійшов працівник, який писав у нашій газеті на спортивні теми, і поскаржився, що редактор уже не вперше забракував його матеріал. Прізвище цього хлопця, як і в редактора, починалося з «сімки». Він був Семибратським. «Ти ж знаєш, який характер у нашого шефа, — кажу йому. — Наступну замітку подай із запискою: «Тов. Восьминцю від Шестибратського...» І все в тебе налагодиться».

Гумор необхідний нашому другові, як їжа. Усмішка і в житті, і у творчості — його фірмовий знак. Колегам Юрій Козюренко добре відомий своїми дотепами, каламбурами й різноманітними приколами. Але й тут він себе не зраджує. Як людина надзвичайно гостра на язик, намагається не образити товаришів. Інакше кажучи, застосовує свої здібності, як правило, в мирних цілях. І що характерно: завжди готовий доброзичливо покепкувати з інших, Юрій Олександрович анітрохи не ображається, коли сам стає об’єктом розіграшу. Навколо нього постійно живуть усмішка, гумор і жарт. На жаль, ми не можемо навести тут багато афоризмів художника-гумориста. Вони не призначені для відтворення в засобах масової інформації. Чомусь само собою виходить, що коли він навіть не бере безпосередньої участі в черговому розіграші, то неодмінно знає про нього, а то і є автором ідеї. З другого боку, якщо в редакції сталося щось гуморне, шукайте поруч «Козюрика».

Редакційна фотолабораторія, де Козюренко з друзями «по п’ятницях» проводжали трудовий тиждень, нагадала одному з нас один епізод. Ніде правди діти, у цій невеличкій кімнатці ми і випивали, і закушували, і займалися «цивільною» фотографією. Іншими словами, використовували редакційне обладнання, аби проявити домашні плівки чи, скажімо, надрукувати знімки, зроблені на дачі або на іменинах у тещі. Одного разу в такий момент почувся стукіт у двері й у відповідь на слова: «Входь обережно, щоб не засвітити фотопапір» хтось, не промовивши й слова, простягає з коридору руку з порожньою склянкою. Що б ви зробили у відповідь? Очевидно, відкрутили б кран і налили б у склянку води. Це й було зроблено. Потоку вигуків і епітетів, що пролунали по кількох секундах за дверима, міг би, певне, позаздрити сам укладач знаменитого словника Володимир Даль. Як з’ясувалося згодом, завгосп нашої редакції, видаючи фотокореспондентам спирт для технічних потреб, стягував із них потім певну його частину у формі своєрідної данини.

Не впевнені за давністю літ, що ідея належала П’юрику Козюренку (П’юриками він називав усіх своїх тезок), але в наступній витівці, пригадується, брала участь мало не вся редакційна молодь. Один із нас здав своєму завідуючому замітку в номер, яка починалася так: «Готуючись гідно зустріти річницю Великого Жовтня, трудящі Шевченківського району столиці вирішили оновити фасади багатьох будинків, упорядкувати сквери, двори та дитячі майданчики...» А далі йшов такий незвичний текст: «Я (ім’ярек) підписую цей матеріал, як і багато інших, не читаючи. А навіщо їх читати? Хіба не ясно — чергова муть, яку надрукує наша шановна газета?» Маститий журналіст і цього разу розписався не дивлячись. «Зізнання» ми виловили на підступах до кабінету відповідального секретаря. Подейкують, відтоді цей завідуючий відділом, перш ніж поставити свій підпис і здати матеріал, перечитував його, щонайменше, тричі...

А ось іще один пам’ятний багатьом старим вечірківцям епізод, у якому брав участь Ю.Козюренко. Це було на Прорізній. Після роботи кілька чоловік «засідали» в кабінеті, вікно якого виходило у вузький проїзд між стінами двох будинків. Сутеніло. Але трохи захмелілі журналісти зі зрозумілої причини не вмикали світло. А навпроти — рукою подати — кабінет директора кінотеатру «Комсомолець України». Вікно було яскраво освітлене. Отож, коли в кімнаті навпроти з’явився її господар, легко було помітити, що він забув застебнути, пардон, змійку на штанах. Скориставшись телефонним довідником, журналісти відразу знайшли потрібний номер. У кабінеті в директора кінотеатру пролунав дзвінок. «Негайно застебни ширінку!» — почув він, узявши трубку. На обличчі господаря кабінету відбився жах: хто міг про це дізнатися?

Через тиждень у схожій обстановці директор кінотеатру відчинив вогнетривку шафу, дістав пляшку вина та склянку, налив добрячу порцію й підніс до рота. І знову в його кабінеті пролунав телефонний дзвінок: «Ти чому п’єш сам?» — запитали його. Господар кабінету здивовано роззирнувся. І тут його нарешті осінило. Він повернувся до темного редакційного вікна і показав жартівникам кулака...

«Хороша людина — не професія» — часто кажуть про людей, котрі нічим, крім доброти, чуйності й загалом хорошого характеру, не вирізняються й не досягли успіхів у жодній сфері. У нашого товариша — людини яскравої, талановитої, його забарвлене в гумористичні тони сприйняття життя, за великим рахунком, — друга професія. Не лише тому, що без цієї риси він не зміг би реалізуватися як творча індивідуальність, стати цікавим, самобутнім художником. Його тонке чуття гумору, вміння з доброю усмішкою зазирнути у тьмяні очі життя, вміння по-дитячому радіти гострому слову й добродушно кепкувати з наших «маленьких слабкостей» прикрашають будні і йому, і навколишнім, і, звичайно ж, читачам газети, якій він віддав найкращі роки.