Усе починається з любові...

Наприкінці серпня мені вперше довелося відвідати дитячий будинок сімейного типу (ДБСТ), створений у Сімферополі 1995 року. Наталя та Віктор Каленські люб’язно погодилися показати мені дім, познайомили з дітьми, а також надали можливість поговорити з сестрою Віктора Каленського — Оленою Горєлкіною, котра п’ятнадцять років тому (23 серпня) разом із чоловіком Миколою створила один із перших в Україні ДБСТ. Саме приклад сім’ї Горєлкіних надихнув Каленських на відкриття свого ДБСТ. «Коли власні діти виросли й залишили рідну домівку, утворилася якась порожнеча. А перед очима був досвід Олени й Миколи», — признаються вони. (До речі, родини Горєлкіних і Каленських — номінанти на премію «За прагнення до милосердя» 2004 року, яку зазвичай вручають до дня Віри, Надії та Любові.)

Бесіда з Оленою Горєлкіною справила на мене величезне враження. Настільки спокійно, виважено, я навіть сказала б, мудро ця жінка розповідала історію своєї сім’ї, що довго я не знала, як почати цю статтю...

До тих, хто наважився дати притулок у своєму домі вихованцям сирітських установ (прямо скажемо, дуже важким дітям), громадяни України ставляться по-різному. Одні такими людьми захоплюються, інші їх не розуміють — крутять пальцем біля скроні. Треті шукають, які ж вигоди це дає батькам-вихователям — гроші, виділені на утримання сиріт, які можна витратити на власне потомство; житло, яке, відповідно до Положення про ДБСТ, зобов’язана надати держава чи ще якісь блага?

Напевно, так і справді буває. Безумовно, і рівень, і умови життя більшості українців, нерідко змушених не жити, а виживати, не надто налаштовують на альтруїзм. Але все-таки дуже не хочеться, щоб зайва підозріливість і вишукування вигоди абсолютно в усьому перетворилися зрештою на ментальну рису. Дякувати Богу, є люди (й їх чимало), які готові взяти на себе піклування про сиріт.

— Перші ДБСТ з’явилися в СРСР наприкінці 1980-х років з ініціативи голови Дитячого фонду, письменника Альберта Ліханова. Чим було продиктоване ваше рішення приєднатися до руху, якого взагалі-то ще не було?

— Справді, як ми потім дізналися, 1989 року до руху приєдналися одиниці. Якщо пам’ятаєте, в грудні стався землетрус у Вірменії. По радіо й телебаченню тоді передавали, що, можливо, знадобиться допомога — дати притулок вагітним і дітям. У нас були свої — Сашко й піврічна Наталя. Ми носили речі в Червоний Хрест і Дитячий фонд, залишили там свої координати, сказавши, що готові надати притулок постраждалим, а за потреби, то й лишити в себе назавжди. Тоді не знадобилося. Але ми продовжували носити до Дитячого фонду речі, допомагали збирати сумки з допомогою. А потім чоловік приніс газету з тимчасовим положенням: «Ось, подивися». Так ми й наважилися.

Хоча, напевно, ідея з’явилася ще раніше. Коли ми одружилися, говорили про те, що коли в нас будуть свої діти, ми обов’язково візьмемо когось із дитячого будинку.

— Ну а чому все-таки виникла така думка?

— Не знаю. Не можу сказати. Напевно, це десь усередині. У кожної дитини мають бути батьки. Не має значення — рідні чи прийомні.

— І скільки дітей ви тоді взяли?

— За положенням треба було не менше п’яти. Така вимога висувається й нині. 1989 року за три місяці ми взяли чотирьох. Тоді родину потрібно було створювати протягом року, щоб цей процес проходив адекватно.

— А що було в 1991—1992 роках, у перехідний період, коли СРСР розвалився й Україна стала суверенною державою? Адже, в принципі, на той момент ці питання, мабуть, ні для кого не були актуальні? Що ви робили тоді?

— Ми жили. Адже ми залишилися...

— У вас було на той момент п’ятеро дітей...

— Ні, вже п’ятнадцять. Це, звісно, був дуже важкий період. Відбувалася така девальвація... Держава не встигала нам перераховувати утримання. Було дуже важко. Увесь час сиділи в боргах. Позичали у Віктора з Наталкою, у бабусі, де тільки можна було. Адже дітей треба було годувати. Один підприємець допоміг, організував автобус, і Коля на ньому певний час намагався підробляти. Тоді й продуктів не було. Добре, що моя мама працювала в магазині, домовлялася, залишала для нас щодня хліб, молоко. А одяг... Ми з Ірою Кожухаровою створили ДБСТ одним рішенням виконкому. У чергах на нас кричали: «Спекулянтки! Набирають тут, щоб потім продавати». Спочатку було дуже соромно, образливо. Адже кожному не поясниш... Узяли ділянку, саджали картоплю всією сім’єю. Загалом, якось жили.

— А коли відновилася бодай якась допомога від держави?

— Ми залишалися при міськвиконкомі, нас і тоді фінансували. Але, незалежно від божевільної інфляції, це була та сама сума. Тоді ми звернулися до заступника голови облвиконкому. Вона сказала: «Пишіть своє, кримське положення. Ми розглянемо й затвердимо». Написали, самі продумали систему фінансування — щоб щодекади переглядати ціни, бо вони зростали. Уряд пішов нам назустріч, і через рік це положення затвердили. Спочатку систему фінансування переглянули в Криму, а потім уже — по всій Україні.

— За 15 років у вас було 23 дитини. Усі вони, як і раніше, вважаються вашими?

— Ну, звісно. Крім того, у нас уже п’ять онуків, на підході шостий. Зростаємо...

— До 18 років діти перебувають у ДБСТ. А далі?

— Держава зобов’язана надати їм житло. Але ж ви розумієте... Адже це мої діти.

Дівчата виходили заміж, ішли з дому. Один хлопчик у 18 років пішов сам. У нас із ним були дуже складні стосунки. Тепер живе самостійно — йому нелегко, але він так вирішив. Інші шістнадцять при мені. Хтось іде. Дівчатка намагаються жити самостійно. Одна пожила — не вийшло. У неї були величезні проблеми... Повернулася до нас. Дівчинка складна, прийшла до нас із діагнозом олігофренія в ступені дебільності. Зараз їй 21 рік.

Інші навчалися. Сергій цього року закінчив університет, Юрко — технікум. Толя закінчив школу міліції й вступив у юридичний технікум. Звісно, вони всі при мені — адже свого житла в них немає. Та й не виходить так, щоб наші діти до 17—18 років закінчували школу. Зазвичай вони пізно починають навчатися. Тепер у нас діти ніби двох поколінь: перше — з дитячих будинків, інтернатів, а друге — з вулиці... І, звісно, до школи вони потрапляють не у шість-вісім років, а значно пізніше.

От уже два роки діє нове положення, за яким діти перебувають у ДБСТ, поки не завершать свою освіту. При цьому утримання на них іде в родину. Стало легше. А були часи, коли сім випускників школи жили з нами, і держава нічим не допомагала. Утримання, що надходило на молодших, доводилося ділити на всю сім’ю.

— А ваші власні діти як до цього ставилися? Чи були ревнощі, запитання, навіщо все це потрібно?

— Наталі тоді був лише рік, і сказати вона нічого не могла. А от Сашко — справді постраждав. Перед тим, як узяти дітей, ми з ним домовилися, все йому розповіли: так і так, бувають такі діти, котрі залишилися без батьків... Він перейнявся, погодився. Ми дітей узяли, а потім, природно, розпочалися проблеми.

Сашко — наш первісток. До цього моменту всі іграшки, наша увага належали йому. Першими до нас прийшли хлопчики (їм було по шість років, Сашкові — чотири), і він поділився усім-усім. Хлопці все поламали, його ж побили. І так відбувалося весь час: поб’ють і стоять над ним, сміються. Вони не вміли гратися. Їх ніхто ніколи не любив, і вони, відповідно, також, узагалі не знали, що це таке. Сашко приходив до мене зі сльозами: «Давай їх віддамо». Тоді я сказала: «Ну добре. Давай сядемо й вирішимо кого. Не всіх же». Ми посиділи з ним, подумали, кожного обговорили — віддавати нікого, всіх шкода.

Загалом різне траплялося. І ревнощі... У Сашка навіть невроз на цьому грунті був. А Наталя... Якщо чесно, я її не пам’ятаю. Пам’ятаю до року й потім — уже після трьох. Бо ці перші два роки, коли ми брали дітей, відбувалося становлення родини... вона просто випала.

— А як ви вибирали своїх дітей?

— Ми взагалі-то не вибирали. Адже тоді такої проблеми, такої кількості дітей не було. Брали направлення в Міністерстві освіти й науки, їхали до дитячого будинку... Спочатку в нас була така ідея: братимемо лише тих, у котрих немає нікого, принаймні — їх ніхто не відвідує. І ці діти будуть лише нашими. Дивилися документи, відкладали.

— Цей принцип не змінився? Ви, як і раніше, вважаєте, що ліпше брати лише тих дітей, у котрих немає батьків?

— Усе вийшло зовсім інакше. Перших ми справді взяли тільки таких. Але певний час потому в дітей однаково виникає бажання дізнатися, хто їхні справжні батьки. Це нормально.

Ми ніколи не казали їм, що ваші батьки — такі-сякі, вони вами не опікувалися, кинули вас. Бувають моменти, коли я пояснюю дітям, що поведінка їхніх батьків, їхнє життя були неправильними. Одного разу я змушена була попередити дитину про це: якщо вона продовжуватиме так поводитися, її подальша доля мало чим відрізнятиметься від долі його родичів, котрі сиділи у в’язниці. Хоча на самому початку... Дівчатка запитували мене про своїх батьків — в обох мами померли. І Толя (він жив у дитячому будинку з року) поцікавився: «А в мене?» І така надія була в його очах — нехай краще померла, ніж знати, що його кинули, що він нікому не потрібен... Я сказала: «Так, твоя мама також померла». Він був такий задоволений, що мама його не кинула...

А пізніше, коли йому виповнилося 10 років, я змушена була показати йому особисту справу.

— Зрозуміло, що долю дітей ви змінили на краще...

— Ми дали їм шанс.

— Діти, котрих ви ростили, якось змінили особисто вас?

— Звісно.

— Як?

— Знаєте, я з кожною дитиною навчаюся. Це раніше здавалося, що я вже багато чого знаю. Ми починали, коли мені було 30 років. У нас уже було двоє своїх дітей. І з’ясувалося: я нічого не знала — ані про дітей узагалі, ані тим паче про складних дітей. Бо, загалом, і в нас родина була благополучною, і в моєму оточенні таких дітей не було.

Потім розпочалася школа, для мене було шоком, що вони не хотіли навчатися, не хотіли ходити до школи, взагалі нічого не хотіли. Ми тоді з Іриною Кожухаровою жили поруч, у сусідніх під’їздах. Я за освітою педагог, але в школі не працювала. А в Іри був досвід. Вечорами зустрічалися, і вона скаржилася: «Я просто не знаю, що робити. Я взагалі не уявляла, що таке може бути». Якось сказала: «Мені трошки легше вже від того, що не лише я стикнулася з такими проблемами. Я думала, що це тільки в мене. Що я зовсім не відбулася у житті — ні як жінка, ні як педагог, що я просто нічого не знаю».

Ми перелопатили з нею купу літератури — з психіатрії, психології, навчання дітей із затримкою розумового розвитку (бо всі діти прийшли до нас із таким діагнозом). Діти нічого не вміли й не хотіли вчитися. А школа звичайна, і багато чого треба було надолужувати вдома. Нам самим доводилося дуже багато чого навчатися.

Потім Ленінград... Тоді модними були тренінги з ТРВЗ (теорія розв’язання винахідницьких завдань). На один із таких тренінгів ми й поїхали зі старшими дітьми. Запросили фахівців із Ленінграда провести в нашій школі тренінг для батьків, дітей, учителів. У нас були конфлікти зі школою, з учителями, котрі не розуміли наших дітей. «Або приберіть Горєлкіних із класу, або я іду зі школи», — доходило навіть до такого. Адже діти справді дуже складні. На самому початку було вельми непросто, але водночас цікаво.

— До пенсійного віку у вас постійно має бути не менше п’яти дітей. Чи не вважаєте ви, що це занадто великий термін? Адже ви працюєте без вихідних, без відпустки...

— Нині, у зв’язку з тим, що вийшло положення про прийомну сім’ю, ця проблема нібито знімається. Якщо вже незмога й немає бажання продовжувати, можна зі статусу ДБСТ перейти в статус прийомної сім’ї — від одного до п’яти дітей, включаючи власних.

— Родина Каленських каже, що якби не було вас, вашого прикладу, вони не наважилися б узяти дітей. А в інших людей, у котрих, можливо, з’являється така думка, але вони не уявляють собі, як це все відбувається, бажання може й зникнути...

— Можливо. Напевно такі випадки трапляються. Дуже добре, що тепер проводять усілякі тренінги для тих, хто хоче організувати таку сім’ю. Справді, цим людям слід дуже добре подумати, адже чимало з них просто не усвідомлюють, що це таке. Їм здається: «Ой, як це прекрасно! Як це шляхетно! Ми візьмемо дітей і віддамо їм усю нашу любов». А коли дитина нічого не бере? Вона пам’ятає свою маму, і прийомні батьки для неї завжди будуть погані. Не завжди, звісно, але на це потрібен час. І ті, хто все-таки зважився, мають це усвідомити. Не можна вимагати від дитини, щоб вона все своє життя була вам вдячна. Адже, за великим рахунком, це було вашим бажанням узяти її...

Але чимало людей на цьому ламаються. Їм здається, що, узявши дитину, її цим облагодіяли, і тепер вона має бути вдячна їм і поводитися ідеально. Та ніколи цього не буде! Із таким настроєм брати дитину не можна. Треба якось інакше ставитися, передусім усвідомити: це — на все життя.

— Оскільки ви займаєтеся цим уже 15 років, то, очевидно, переконані в тому, що ДБСТ для дитини краще, ніж інтернатні установи. Які ваші аргументи?

— Мої старші діти. Ми взяли 12-річну Світлану та сказали їй, що, коли вона хоче, то можемо взяти й її подругу, котру в інтернаті ніхто не відвідує. Так наступного року до нас потрапила Наталя. Їй було 13. Через рік дівчатка попросилися з’їздити в інтернат до своїх подружок. Повернулися шоковані: не секрет, що деякі дівчатка в 14 років уже працюють повіями.

Потім, уже після інтернату, дівчатка приїжджали до нас. Усі — з однієї групи. Наші — нормальні, благополучні, у них є сім’я, діти. Інтернатські, крім однієї, — хто кинув своїх дітей, кого позбавили батьківських прав, хто продовжує займатися проституцією — починали в порту, закінчують трасою. А багато хлопчиків сидять...

Коли брали Наталю, побачили за документами, що в неї є молодший брат. Запитали: «Хочеш?» Спочатку сказала «ні», а через рік — «хочу». Ми його знайшли. Він був спочатку в загальноосвітньому інтернаті в Керчі. Потім його відправили до сімферопольського — для дітей із затримкою психічного розвитку. Потім — у гвардійський допоміжний для розумово відсталих дітей. Коли ми приїхали, всі вихователі заойкали: «Та ви що! І не думайте його брати!» У свої 12 років він пройшов усе — і розбої (грабував ятки), і притягувався до кримінальної відповідальності, і курив, і пив. У інтернат потрапив із діагнозом олігофренія в ступені дебільності. Насправді не було в нього такої хвороби! Йому справді було важко навчатися, але при цьому — така жага життя... І ще — величезне почуття власної гідності. Якщо принижували, ліз у бійку, щоб постояти за себе. Однаково, хто перед ним — вихователь, старшокласник... Так його й передавали з інтернату до інтернату, поки не потрапив у допоміжний.

В одинадцять із половиною років Сергійко оперував лічбою у межах двох десятків. Читав по складах. Ми запросили вчительку, з котрою подружилися, коли вона навчала в початковій школі наших перших дітей. Вона подивилася й каже: «Другий клас школи». Ну як я можу відправити в другий клас майже 12-річного хлопчика? Та він там просто повбиває всіх дітей — вони ж над ним сміятимуться.

За півроку ми пройшли з ним усе, що могли, і його зарахували в сьомий клас вечірньої школи. Але чого це нам коштувало, знаємо лише сам Сергійко, Валентина Петрівна та я. Усі книжки літали, всі навколо були дурнями й сволотами, бо примушували навчатися. Потім він усе збирав, приносив і казав: «Будемо вчитися». Він закінчив вечірню школу, а цього року, мало не з червоним дипломом (з однією четвіркою) — університет, факультет «Фізкультура. Спорт і менеджмент». Майстер спорту з карате. Він сам заявляє, що якби не потрапив у сім’ю... Наталя — сьома в родині, Сергійко — восьмий. Майже всі їхні брати відсиділи.

— Яким має бути законодавство та що взагалі можна зробити, на вашу думку, щоб люди захотіли дати притулок таким дітям і відігріти їх?

— У принципі охочі є. Мені здається, передусім потрібно формувати громадську думку на користь таких родин. Те, що не розуміють, ще не найстрашніше. Але чимало людей засуджують. Шукають у всьому певний корисливий мотив. Нещодавно, приміром, прийшов у наш комітет лист, що ми такі-сякі, понабирали дітей, щоб відмазати від армії своїх власних. Що ми, мовляв, за рахунок цих дітей живемо, зводимо будинки, купуємо машини тощо. Така думка є. Причому не лише серед обивателів, а й серед деяких чиновників, котрі нам нерідко дорікають: мовляв, завдаємо збитків бюджету...

— Скільки насправді ви отримуєте на дитину?

— Близько 480 грн. Але ця сума включає все — й утримання дитини, і нашу зарплатню, і комунальні послуги. Одинадцять гривень на місяць передбачено на одяг.

— Скажіть, чи має бути певне обмеження кількості дітей? Норма, за якою батьки-вихователі зможуть рівномірно розподіляти свою увагу між дітьми?

— Напевно, це індивідуально. Для когось і однієї дитини забагато. Мені часто кажуть: «Та ти що! Нехай би на утримання хоч тисячу давали, жодного не взяв би».

Чимало людей мені казали, що п’ятьох би не взяли, а одного-трьох — так. Нині простіше: є положення про прийомні сім’ї — будь ласка. Відповідно до положення, утримання на дитину в ДБСТ і прийомній сім’ї — однакове. Тільки в прийомних родинах батьки не отримують зарплату й їм не виділяють житло.

— А як у вашій сім’ї вирішуються побутові питання?

— Тепер є пральна машина. Раніше, звісно, було важко. Особливо, якщо врахувати, що тоді в мене п’ятеро дітей страждали на енурез, і щодня вручну треба було прати п’ять комплектів постільної білизни. Старші діти, особливо дівчатка, допомагають по господарству. А як же інакше?

— Чи є у вас певні сімейні традиції, режим, з яким ви знайомите новачків? Як вони це сприймають?

— Звісно є. Не відразу, але звикають. Моїм першим дітям було по 5—6 років. Більшість із них у дитбудинку перебували майже від самого народження. Вони взагалі не знали нічого. Я тоді й сама цього ще не розуміла. Заварила якось чай, поставила чашки, кажу: «Наливайте». Налили: «Чай несолодкий, мамо». — «Додайте цукру». — «Однаково не солодкий». — «Скільки ложок поклали?» — «Чотири». З’ясувалося, вони не знали, що ще й розмішати треба. От такі були казуси. Але це з першими дітьми, з дитячого будинку. А нинішні, вуличні, знають занадто багато.

— Чим діти хворіють?

— Багато хронічних хвороб і, звісно, основна проблема — наслідки алкоголізму, наркоманії. Щось лікується, а щось ні. Відповідно до положення, ми з дітьми маємо проходити медогляд двічі на рік. За цим стежимо й ми, й наша поліклініка.

— Чи знімаються згодом діагнози, з якими діти прийшли до вас?

— У більшості — так. Але от, скажімо, з Петрусем ми стільки всього пройшли... Він майже нічого не пам’ятає до вокзалу, де його знайшли семирічним. У нього різноманітні тики, стійкий енурез, відсутність мовлення. Йому не ставлять діагноз олігофренія, бо немає чіткої картини. Але водночас він практично не піддається навчанню. Ми його взяли у вісім років, незабаром йому виповниться 16. Букви він пам’ятає, цього року в школі лічитиме, можливо, у межах десятка. Щороку перед школою ми все повторюємо з нуля: він усе губить. Де ми тільки не були — усі ставлять йому різні діагнози, ніхто не може розібратися, чи то в нього відсутність мовлення, чи то його втрата... При цьому він абсолютно здоровий, високий гарний 16-річний хлопець. Гадаю, йому навіть більше років. Головне, що інші діти його прекрасно розуміють. Він усе чує. Ми показували його одному професорові, той сказав: можливо, було певне запалення мозку й, до всього іншого, наклався дуже сильний стрес. Призначив йому п’ятимісячний курс лікування. Ми купили всі препарати — дуже дорогі. Але поки що ніяких змін немає.

— А звідки взяли гроші на лікування, операції?

— Виділили з утримання на всіх дітей, урізували харчування. Заощадили, так би мовити...

— Хіба такі випадки не передбачено?

— Ні. По ідеї медицина для таких дітей безплатна, але цього ж не дотримуються... Усім зрозуміло.

— Як до вас ставляться сусіди?

— Тут добре: свій будинок, навколо живуть кримські татари, вони інакше до дітей ставляться. А коли жили в квартирі на другому поверсі, були проблеми. Адже діти є діти: бігають, галасують, крім того, вони ходили до музичної школи. Писали на нас скарги, сусід навіть наряд міліції викликав — ми, нібито, знущаємося з дітей. Дітей дражнили. Були проблеми й у школі. Район маленький — усі одне одного знають, як у селі.

Діти пішли до школи під різними прізвищами й потім запитували: «А чому Саша — Горєлкін, а в нас прізвища інші?» — «Для вас це важливо?» — «Так». Ми попрямували в міськвно, там на нас замахали руками: «Ні, не можна в жодному разі». Знайшли компроміс: тепер пишемо «Горєлкін», а в дужках указуємо справжнє прізвище.

— А коли дітям виповнюється 16 років... Ніхто не захотів у паспорті змінити прізвище?

— Майже всі змінили. Тепер у нас Горєлкіних!..

— У дітей не виникало бажання познайомитися зі своїми справжніми батьками? Не було випадків, щоб батьки приходили?

— Ми самі возили дітей. Були в нас дві сестрички (нині вони вже дорослі), котрі захотіли подивитися на своїх батьків. Поїхали, подивилися. Більше не хочуть. Там виявилася ще молодша сестра. Ми взяли її на канікули, і потім вона не хотіла від нас їхати. Ціла трагедія була... Батьки наполягали, щоб її повернули. Ми просили, щоб їх позбавили батьківських прав, бо вони продовжують пити. Але часи інші, батьківських прав позбавляють менше. Це ж гроші... Тому Юля так і залишилася в тій родині.

Сергій із Наталкою їздили в Судак. На той час їхні батьки вже померли, залишилися старші брати й сестри. Ще один хлопчик (його забрали з сім’ї у півроку) з документів знає, що в мами шизофренія, а батько — алкоголік. До 21 року хотів поїхати й боявся, потім наважився. Адже це стрес для дитини. Маленьке село, багато родичів, а дітей усіх здали до інтернату. Кожен виправдовується. Матір живе в сараї. Батько спився, потім осліп.

Звісно, виникає в дітей бажання знати, звідки вони, хто вони.

— Ви не жалкуєте з приводу того, що ваше життя пов’язане з цим? Адже воно могло б бути комфортніше, могло б бути пов’язане з поїздками?

— Наше життя й так пов’язане з поїздками. Тепер, щоправда, це дорого...

***

Сьогодні в Україні — понад сто тисяч сиріт. У ДБСТ і прийомних сім’ях, котрих в країні близько двохсот, знайшли родину понад тисячу таких дітей. Є надія, що їх буде більше, бо діти однозначно мають жити в сім’ї, навіть якщо ця сім’я прийомна.