Урбанізація. Київські особливості

Є така бувальщина. Уважно вивчивши картину «Вавилонська башта», новий українець поцікавився: «А що там усередині було?» — «У Біблії про це не сказано. Мабуть, нічого, бо будували з метою дістатися неба», — відповіли йому. «І тільки? — здивувався новий. — Чому ж не збудували?» — «Бо Господь дав їм різні мови…»

«Щось тут не так, — зробив висновок новий після нетривалих роздумів. — У мене працюють різні народи, навіть турки. І все вони розуміють. Річ не в мові, а в тому, що на поверхах. Офіси там були, ясно?! Просто тоді не знали ліфтів, і ніхто не хотів займати верхотуру. То був передчасний проект. Нині б його успішно завершили!» — «Тоді б усі говорили вавилонською. А як же культурні особливості?» — «Коли башта сягає неба, культура не має значення», — повчально зауважив новий.

Пакистан у Європі?

Кияни вважають своє місто найкращим. І це не якась там пиха місцевих патріотів, а природні почуття поваги й любові, для яких є всі об’єктивні підстави. Київ постав не за чиїмсь наказом або примхою, не як загарбницький форпост, а як результат порозуміння людини з природою. Місто на пагорбах при злуці великих річок, на межі Полісся і Лісостепу, самою долею обране столицею. За словами літописця Нестора, його освятив, подорожуючи Дніпром, іще апостол Андрій.

Природа і люди наділили Ки­їв так щедро, що ні війни з революціями, ні захланність та безглуздя влади не встигли звести нанівець усі ті чесноти, завдяки яким нашу столицю наділяють багатьма високими епітетами: най­гостинніший, найпрекрасніший, найзеленіший, най… Адже у всі часи Київ дивував своєю привітністю, високою культурою, багатством природи та архітекту­ри. Побачення з ним завжди було святом душі. Захоплені спогади про зустріч із цим містом залишили класики літератури Микола Го­голь, Лев Толстой, Іван Бунін і навіть скептичний Володимир Маяковський. А французький пре­зидент Шарль де Голль, відвідавши столицю України, зауважив, що парків і в Парижі багато, але бачити місто в парку йому досі не доводилося… І хоч відтоді Київ змінився, його таки можливо зберегти таким, щоб іще довго його враженим гостям хотілося розповідати про це казкове міс­то на Дніпрі своїм дітям і онукам.

Легко зрозуміти почуття киянина, змушеного біля порога свого житла протестувати проти незаконного будівництва, що загрожує знищити виплекані дерева і квітники, перетворити його помешкання на темний каземат. Обстоюючи свій життєвий простір, людина дбає не лише про власну родину, а й про місто і всю країну. Свідомо чи інтуїтивно, городяни захищають своє право жити в Європі.

Міста із понадмільйонним населенням демографи вважають мегаполісами. Вони є по всьому світі. В уяві одразу виникають горезвісні «бетонні хащі» Сполучених Штатів. Так-от, у цій величезній країні є дев’ять таких міст. І живуть у них тільки десять відсотків населення США. Європа? Будь ласка. У Німеччині та Італії — по три «мільйонники» з тими ж таки десятьма відсотками населення в них; в Іспанії і Великій Британії — по два (відповідно 11 і 12 відсотків); у решті західноєвропейських країн — максимум по одному мегаполісу. Для прикладу: навіть у перенаселених Нідерландах їх немає, а славний Брюссель хоч і дотягнув до мільйона, проте це — менше десяти відсотків населення Бельгії. Перелік завершує Франція, де в найбільшому після Парижа місті Марселі — «аж» 800 тисяч жителів. Далі йдуть Ліон і Тулуза — по 400, Ніцца — 350, Страсбур — 260 тисяч… Є на кого рівнятися? Побачимо далі. Лише зауважимо, що європейці аж ніяк не прагнуть жити в мегаполісах. І держави ці настрої підтримують. Адже відомо, що надвеликі міста втрачають зв’язки з природою, тривалість життя в них скорочується, а злочинність — зростає.

Інша ситуація у країнах Азії та Африки. В Єгипті вже три, в Ірані — п’ять, в обох Кореях — шість, в Індонезії — сім, у Па­кистані — вісім мегаполісів із дуже великою часткою населення в них (від 20 до 30 відсотків). Виняток — Індія і Китай, де за наявності десятків міст-мільйонників більшість населення ще живе і працює по селах; у цих країнах мегаполізація почалася недавно, і в них ще все попереду.

У Росії перенаселення міст було зумовлене злиденним становищем селян, індустріалізацією та мілітаризацією. Там уже 13 міст-мільйонників, де проживає 17% населення країни. Схожі процеси відбулися свого часу і в Україні, особливо — Східній. Навіть попри загальну депопуляцію, сьогодні маємо п’ять мегаполісів — Київ, Харків, Дніпропетровськ, Донецьк, Одеса. У них легально проживає приблизно 7,5 млн. людей, а це — 16% населення України. Як бачимо, за цими показниками обидва великі пострадянські сусіди наближаються до того, щоб повторити сумнівні демографічні досягнення Близького, Середнього і Далекого Сходу.

Заохочення містобудівного гігантизму не тільки порушує демографічний баланс країни, а й перетворює її міста, насамперед столицю, на мегаполіси азіатського типу, без чіткої перспективи розвитку, але з разючими контрастами умов життя, космічним розривом між заможними і бідними, коли «середній клас» існує тільки в уяві політиків. Про масштаби всеукраїнського «євроремонту», варварські забудови, надбудови, знесення та перепланування, за яких європейські технології просто симулюються, подібно до країн Азії, влучно сказав Василь Черепанін («Євротреш, або Симуляція нового», «ДТ», 11.06.2005 р.): «При цьому кажуть, що Київ — європейське місто: столична влада сама перетворює його на принципово неєвропейське…». Хіба ж це не симуляція — будувати багатоповерхівки, коли водогін, каналізація, кабельні мережі та опалення, що становлять необхідну інфраструктуру комунального господарства, хронічно перебувають в аварійному стані? При цьому будівельники заплющують очі на можливі зсуви ґрунту і руйнацію сусідніх будинків.

Мегаполізацію Азії можна «списати» на постколоніальні синдроми. Нашу розбудову «мільйонників» — на пострадянські. На жаль, вони багато в чому схожі. Відчуття власної другорядності ріднить компрадорську буржуазію колишніх імперій із нашими нуворишами партійно-комсомольського гарту, спонукаючи їх безжально шматувати країну свого походження, яка до цього часу не стала для них рідною.

…Відтоді як ми не виробляємо металу й вугілля стільки, скільки «разом узяті» кілька дер­жав Європи, стало модно порівнювати нас із самою лише Фран­цією. Мовляв, країни за територією та кількістю населення майже однакові, та й у Парижі городян — майже як у Києві. Чому ж не бути майже як вони? Одна при­тичина — нема де взяти бодай зо два мільйони майже французів. Але погодьтеся: усі нещастя Києва — не від гострого браку парижан, а таки від хамського ставлення до міста майже киян.

Гідні пензля Брейгеля

«Місто збудуймо собі та башту, а вершину її аж до неба». Вірш з Книги Буття на диво актуальний: сьогодні біблійну башту будують знову. Тільки, враховуючи досвід попередників, її зводять частинами, у багатьох місцях. І мови, укупі з культурою, до цього справді не причетні. Мало того, вони ворожі тим, хто чинить це неподобство. Із владою ж спільну мову знайдено: вона — есперанто готівки.

«Побачити Париж і вмерти». Київському мерові було б дуже зручно, якби цей вислів сьогодні реалізувався. Бо кожен, хто звідти повернеться, матиме до нього (мера) безліч претензій… До відома: автор живий, хоча й побував у Парижі. І мусить визнати, що особливу небезпеку для київської влади становить не зразковий стан транспортного сполучення, водогону, каналізації чи утилізації сміття у французькій столиці, а стан будь-якого культурно-історичного об’єкта, а їх сотні — від грандіозного Лувра до маленького музею Родена. Скажімо, Храм Божої Матері, широко відомий як Нотр-Дам, що в самісінькому центрі — на острові Сіте. Його будували мало не ціле століття ще за часів «похмурого» Середньовіччя. Тим часом змінилося четверо королів. Філіп і троє Людовиків, незалежно від наповнення скарбниці, вважали за святий обов’язок продовжити спорудження собору, навіть не сподіваючись дожити до його завершення… Іноземні гості захоплюються вишуканістю порталів, слухають розповіді про таємниці давньої споруди, але навіть не підозрюють, що під площею, де вони стоять, з ранку до вечора працює майстерня, де група реставраторів відновлює дивовижні «химери» та шукає способів захистити вапнякові стіни собору від руйнації… Про новобудови нема мови.Мага­зини і крамниці? На Сіте нічого, крім квітів, книжок, сувенірів і води, не продають. І звідки вона гроші бере, ця їхня мерія?

Усвідомлюючи певну штучність порівняння адміністрації Парижа з людьми, що при владі в Києві, масштабів їхньої діяльності та особистостей, усе ж таки дивуєшся, чому ці останні так і не спромоглися бодай відремонтувати приміщення Національ­ного художнього музею та завершити ганебний довгобуд виставкового центру на Інститутській, що десятки років дивиться на Печерськ порожніми вікнами.

Експеримент професора Преображенського, так яскраво змальований киянином М.Булгаковим, триває. Великий письменник пожартував, ніби Шари­кова вдалося повернути в його первісну подобу. Насправді діти й онуки Шарикова добре почуваються; нині для них особливо сприят­ливі умови. Нестримно пнуться в начальники, прагнучи очолити не якийсь там «підвідділ» комунальної служби, як сердега Поліграф. Їхня головна мета з булгаковських часів не змінилася: «узяти все і поділити». І той факт, що не встигають узяти все, не дає їм спокою. Вони небезпечніші від пращура, який сьогодні зі своїм револьвером і посвідченням виглядав би просто романтиком. Банки, наймані «бодігарди», депутати міської ради і дуже принципові місцеві суди — до послуг його нащадків. Шарикови збираються не для співів і гри на балалайці. Якщо предок вимагав «квадратні аршини», то нинішні мислять гектарами, гарячково ділячи між собою та щедрими покупцями наше багатостраждальне місто.

Християнська мрія професора Преображенського «дожити до старості з чистими руками» для них застаріла, бо не бояться земного суду, а в Небесний не вірять. До того ж збуваються сумні прогнози професора про замерзання труб і вихід із ладу опалення. І щодо електрики він як у воду дивився: вимикають щомісяця. Адже водогін, каналізація та електромережа не модернізувалися від середини минулого століття. Взагалі ж за господарювання шарикових і компанії системні досягнення попередніх магістратів, міських «дум» і «рад» нищаться послідовно і брутально. Повністю припинилася пасажирська навігація на Дніпрі; екологічно безпечні види транспорту, а саме тролейбус і трамвай, затято «викорінюють». Нато­мість вулиці перевантажуються автомобілями, які перетворюють відносно чисте, просякнуте пахощами садів і луків повітря на суміш відпрацьованих газів. Машини захаращують і трощать хідники, їх залишають навіть поміж тополями на бульварі Шевченка. А те, що коїться на завалених сміттям славних київських схилах, зокрема на узвозі, що веде до Пішохід­ного моста, біля занедбаних сходів «естакади» і руїн майданчика з естрадою, нагадує сцени із фільму «Сталкер» або якусь фантастичну картину на тему загибелі сучасної цивілізації. До речі, зовсім поруч — пам’ят­ник цілковито забутому владою Магдебурзь­кому праву… Що ж до всієї водно-паркової зони Києва, яку ЮНЕСКО пропонує взяти під охорону як пам’ятку світового значення, то тут плануються кілометрові масиви «елітних» забудов. Заради них уже знищено прибережний парк на Оболоні (урочище Наталка).

Предметом особливої зневаги міської влади стала і без того звідусіль гнана культура, з усіма її проявами, духовними й фізичними. Про безупинні наступи на Софійську і Контрактову площі з метою звести на них нові бетоновані та скляні монстри, надбудову безглуздих «мансард» на історичних кам’яницях, перепланування їх під ресторани, казино та нічні клуби (як трапилося з метеостанцією на вул. Льва Толстого, спроектованою 1847 р. Олександром Беретті) і навіть про знищення пам’яток (наприклад телеграфного парку на вул. Рибальській) відомо кожному притомному киянинові. Але ж візитною карткою міста були й магазини «Українські сувеніри», «Фарфор-фаянс», «Ноти», книгарні «Мистецтво», «Зміна», «Поезія», «Дружба», косметичний салон «Чарівниця» на Хрещатику. Їх уже немає, як і на вул. Б.Хмельницького немає «Зоомагазину», що пережив навіть війну з окупацією. Скільки ж загинуло скверів, спортивних і дитячих майданчиків, затишних подвір’їв із дубами й липами, що пам’ятали Шевченка і Лескова, — не злічити! На їхньому місці виросли вавилонські башточки з «пентхаузами», без жодного деревця навколо.

Дика «урбанізація» почалася не вчора, не рік тому, і дорікати лише одній гілці влади було б наїв­но. Але схоже, що саме нинішню владу найбільше дратує все, що має київське, українське ім’я. Досі безпритульними залишаються Музей історії Києва і журнал «Київ», чиї будинки були відібрані багатими або вельможними користувачами. Минулого року виселення загрожувало і журналу «Вітчизна». Управління культури (!) Київської державної адміністрації розганяє хор «Хрещатик» тільки заради тих «соток» землі, на яких стоїть його будівля. Тривають рейдерські атаки на «Укртелефільм» та Національну кінематеку. Київсь­ким спортивним клубам «Арсенал» і «Сокіл», відомим із 1960-х років, місто вперше в історії відмовило в підтримці. Не отримали її і гандболістки київського «Спартака», що має 19 вищих європейських нагород. При цьому міський легкоатлетичний манеж Школи вищої спортивної майстерності, де тренувалися українські олімпійці, вже кілька років поспіль, за сприяння пана Черновецького, використовується для культових потреб — попри протести громадськості й рішення судових органів… Нарешті, цілком природний в недругів культури брак почуття гумору штовхає їх на геть абсурдні дії. Ліквідується «Радіо «Київ». Комунальні ЗМІ — колись шановані киянами газети «Вечірній Київ» і «Хрещатик» — перетворено на сірі за формою і змістом агітлистки з численними зображеннями міського голови та членів його «команди»; сьогодні їх задарма роздають на станціях метро. А на Майдані Незалежності вже кілька місяців триває блискуча операція проти продавців національної, культурної, спортивної символіки, листівок і книжок. Якщо в центрі Парижа намети букіністів творять туристичний атракціон, то в нас наряди міліції пильно стежать, щоби жодна бабця не розклала свого традиційного сувенірного краму. І хоча художники захистили Андріївсь­кий узвіз, річ не в тому, що їм це вдалося. А в тому, що подібне взагалі можливе в столиці.

Можна й далі наводити сумні приклади, проте проблема — не в кількості лукавих схем і комбінацій, брехливих обіцянок і просто дурниць, а в якості функціонування міської ради та адміністрації. Якщо влада, замість звітувати перед виборцями, практикує лише приймання від громадян прохань і чолобитних у певні години, а самі виборці змушені створювати форуми порятунку, пікетувати мерію та лягати під бульдозери на дитячих майданчиках — значить, ця влада втратила зв’язок із народом, працює непрозоро і безконтрольно. Її плани на перспективу колись озвучив власник собачого серця, той-таки Шариков: «Тут сиджу і сидіти буду». І коли киянам відмовляють у праві замінити цю владу, це має стати справою гідності кожного, чий голос не продається ні за гречану крупу або гостинчик до свята, ні за мільйони. Усім мерам і меріям, чи то міським радам, слід нагадати про головне і невідворотне: їх обирає народ. Власне, це й залишає киянам надію. В умовах остаточно не знищеної, хоча й помітно пошарпаної демократії, у них є вибір. Адже тільки від ясного розуму і щирого добра, як казав Григорій Сковорода, кращого не шукають.