Універсум націоналізму

Нарешті побачив світ 2-й том «Вибраних творів» Дмитра Донцова, який має тематичну назву «Культурологічна та історіософська есеїстика (1911- 1939 рр.)». Ми розмовляємо з відповідальним редактором, упорядником, автором передмови та коментарів цього тому - керівником Науково-ідеологічного центру імені Дмитра Донцова Олегом Баганом.

- Пане Олеже, узагальніть, будь ласка, концепцію цього видавничого мегапроекту.

- Мета багатотомника - подати спадщину Дмитра Донцова якомога повніше й виразніше. А тому тематично згруповані статті й книжки автора гармонізовано з відповідними часовими відтинками його творчості. Річ у тому, що й до сьогодні загальне уявлення про Д.Донцова, про його місце в українській історії та культурі є викривленим, затуманеним і стереотипізованим. Про нього знають переважно як про пристрасного самостійника, войовничого націоналіста і гостро критичного публіциста. Насправді Д.Донцов був іще й вельми проникливим політичним аналітиком (писав для багатьох авторитетних європейських часописів), оригінальним геополітиком (його геостратегічні візії збуваються до сьогодні), глибоким мислителем та ідеологом (ніхто інший в Україні так широко не виразив теоретично всього спектра правих - традиціоналістських та ірраціоналістичних - філософем та ідей), експресивним літературним критиком (він створив окрему літературну течію - вісниківство, базовану на стилістиці вольового неоромантизму), талановитим культурологом та історіософом, що й підтверджує наш 2-й том.

Ми запланували згрупувати твори так, щоб вони цілісно увиразнювали внесок Д.Донцова у розвиток певного інтелектуального напряму. Тож у 1-му томі читач побачив автора яскраво динамічним публіцистом з особливою широтою узагальнень, геополітичним стратегом, який зумів - найконцептуальніше і найпереконливіше на той час - поставити українське питання в міжнародний контекст. Так, його світогляд еволюціонував (від соціаліста-антиклерикала до націоналіста, а після Другої світової війни - скоріше до націонал-консерватора чи, мабуть, традиціоналіста, який уже змагається з антиклерикалами), але що важливо - Донцов постійно обстоював українські інтереси і був запеклим ворогом Росії - як «червоної», так і «білої». 1924 року він писав у «Підставах нашої політики»: «Мусимо викохати в собі душу, яка б могла успішно протиставитися душі Івана IV, яка переживає в Росії свою безнастанну реінкарнацію». Так само й антагоністичність світів (Захід-Росія) в його працях посідає аж ніяк не другорядне місце: «Коли читаємо... історію Європи, - читаємо історію її народів. Читаючи історію Росії - не бачимо нічого, опріч темної маси, що сліпо віддана своїм вождям, рухається нині в однім, завтра в другім напрямку... Там - історію робили класи, партії, нації та великі одиниці, суспільність. Тут - держава, уряд, що скували і класи, і одиниці, і суспільність».

Отже, у 2-му томі відкриваємо Д.Донцова як мислителя, який окреслює міцні ментально-духовні та культурні обриси української цивілізації, ставить боротьбу за неї на залізний ґрунт вічних законів історії людства. У наступних томах Д.Донцов постане перед нами як ідеолог, філософ, знову політичний аналітик (ця частина його спадщини особливо велика), літературний есеїст, ще раз культуролог та історіософ. Гадаю, в останніх томах подамо його численні дрібні рецензії, відгуки на події, можливо, листи, а також ранні статті (до 1913 р.), написані в час світоглядного соціалізму і тому менш цікаві сучасникам.

- Що, на вашу думку, є, можливо, сенсаційним у 2-му томі?

- Цих сенсацій кілька (зрозуміло, що для професійних дослідників українського націоналізму це будуть не сенсації, а лише зручніше поданий для інтерпретацій матеріал). Насамперед - це блок статей та есеїв про природу українського малоросійства і москвофільства: «Шевченко і патріоти», «Національні гермафродити», «Нарід-бастард», «Модерне москвофільство», «Культура примітивізму» та ін. У них Д.Донцов заглиблюється у причини українського пасування в історії, нашої національної роздвоєності і невиразності, у причини фатальності впливу російської ментальності та культури в Україні. Зауважу, що класиком з вивчення українського малоросійства у нас прийнято вважати Євгена Маланюка, автора студії «Малоросійство»
(1935 р.), учня Д.Донцова, але з публікації «Національні гермафродити» (1911 р.) видно, що вчитель на 20 років раніше висловив комплекс гострих думок із цієї проблеми.

Другий несподіваний блок - «Церква і нація», про які йдеться в есеях «Справа Унії» (1916 р.), «Церква і націоналізм» (1924 р.), «Патрія чи Еклезія?» (1928 р.), «Новий Папа» (1939 р.). Тут Д.Донцов постає виваженим осмислювачем законів духовного буття народів, пояснює логіку взаємозалежності релігійних почувань нації та національного характеру.

У статтях «Міщанин-шляхтич», «Сансара», «Дух американізму», «До міст!» автор покаже себе блискучим етнопсихологом. У низці портретів відомих діячів історії - Петра Першого, Макіавеллі, Жанни д’Арк, Мазепи - він виступає як чудовий знавець законів історії, філософ, що «розтинає» нам Особистість, описує її спромоги формувати майбутнє, стимулювати нові й якісніші інтенції зростання народів та цивілізацій.

- Д.Донцова часто звинувачують у профашистських поглядах, антисемітських випадах. Чи є для цього підстави?

- Тут ми маємо справу зі звичайним хитруванням у логіці та маніпулюванням поняттями. Наприклад, різні «об’єктивні дослідники» всіляко спекулюють тим, що Д.Донцов цитував чи наводив як позитивний приклад італійських, французьких чи німецьких фашистів. Але при цьому вони «забувають» уточнити, що праві - традиціоналістські та волюнтаристські - ідеологеми й принципи послідовно застосовувалися українським автором приблизно від 1913 року, тобто задовго до народження європейського фашизму тоталітаристського штибу, що він загалом вітав усі націоналістичні й консервативні сили, які в ту добу боролися із соціальним хаосом, наступом лівих та деструктивними течіями олігархічного лібералізму. Відтак Д.Донцов розглядав європейських фашистів (до 1941 р., коли насамперед Німеччина остаточно стала на шлях агресивного імперіалізму) лише як одну з версій успішних змагань за духовно-традиціоналістську консолідацію суспільств. При цьому не треба забувати, що в 1920-1930 роках фашисти були головною силою, яка зупинила наступ лівих у багатьох країнах Європи, а не лише в громадянській війні в Іспанії середини 1930-х, і з огляду на це їм симпатизували не тільки європейські праві, а й багато європейських центристів, які бачили у фашизмі конструктивну та стабілізуючу силу (про це тепер багато «об’єктивних» істориків воліють не згадувати).

Додам, що Д.Донцов ніяк не підтримував фашистську партію «Фронт національної єдності» (очільник Д.Паліїв), що діяла в Західній Україні у 1933-1941 роках, а, навпаки, критикував її політику. Як і вся ОУН(б), він відмовився від будь-якої співпраці з німецькими нацистами від літа 1941 року, коли ті виступили проти проголошення української самостійності.

Загалом цю проблему треба тлумачити так: націоналізм як ідеологія є значно ширшим за фашизм. Між ними є окремі ідейні збіги, як-от апелювання до духу традиції, мілітарність, героїка тощо. Однак вони істотно розходяться щодо функцій держави (фашисти завжди за її поліцейські функції, націоналісти - за народоправління), імперських доктрин (націоналізм у принципі відкидає будь-який імперіалізм), у питанні однопартійності (ОУН, проголосивши у червні 1941 року українську державність, відразу створила багатопартійний уряд, на відміну від усіх фашистських партій, які встановлювали свою диктатуру) і т.ін.

Стосовно питання про «антисемітизм» Д.Донцова зауважимо таке. Як теоретик він був далекий від расистського тлумачення природи націй, тому ніколи й не обґрунтовував якоїсь нижчої расової природи євреїв і не закликав до їх знищення. У нього є тільки пасажі про, наприклад, зв’язки єврейських груп із великим капіталом чи про підтримку євреями лівого, авангардного, мистецтва. Однак про це писали і сьогодні пишуть відкрито теоретики різного ґатунку, і за це їх ніхто не називає антисемітами. Д.Донцов послідовно доводив одну велику стратегему: євреї мусять облишити свою давню політично-ідеологічну практику (до слова, описану І.Франком у романі «Перехресні стежки») - підтримувати імперські держави та пропаганду, зокрема російську, і натомість чітко стати на позиції власного націоналізму, розбудовуючи Державу Ізраїль у Палестині. У цьому з ним консолідувався, наприклад, ідеолог сіонізму В.Жаботинський.

Зазначу, що теми фашизму/нацизму й антисемітизму загалом, а не тільки щодо Д.Донцова, ліберальні історики та політологи використовують зі спекулятивною метою - для навішування ярликів на правих, націоналістів і консерваторів, для успішної боротьби з ними у сфері суспільної пропаганди. Насправді їм ідеться не про з’ясування якихось історичних чи політологічних об’єктивностей і реалій, не про зрозуміння складнощів міжнаціональних стосунків в історичних вимірах, а єдино - про демонізацію ідеологічних конкурентів.

- Ви згадали про зміну в думках Донцова у 1913 році і про те, що він є наймасштабнішим правим ідеологом. Але ж змінився Донцов під впливом В’ячеслава Липинського, який потім гостро критикував його…

- Так, 1909 року відбулося їхнє знайомство, і Донцов почав більше звертати уваги на політичні ідеї консерватизму та на мислителів-консерваторів. Однак це саме той випадок, коли учень явно переростає вчителя. Донцов, маючи, очевидно, ширший світогляд і динамічніший талант, швидко й глибоко опанував концептуалістику мислення філософів-ірраціоналістів (В.Дільтей, М.Шелер, Ф.Ніцше, В.Зомбарт, О.Шпенглер, Х.Ортега-і-Гассет), теоретиків націоналізму (А.Мадзіні, Ш.Пегі, М.Барре, Ш.Морра), нові культурологічні теорії (Б.Кроче, Дж.Раскін, Г.Честертон), історіософські концепти (Г.Лебон, Г.Ферреро, А.Дж. Тойнбі). Він істотно розширив спектр бачення проблем і завдань, які стояли перед українською нацією. Це, власне, й демонструють його праці з 1-го і 2-го томів, в яких подано просто вражаючу за своєю складністю картину духовного та політичного розвитку нації, чого ми не знайдемо у В.Липинського, який надто однобічно постійно твердив лише про «класократію», про фантасмагорії відродження української аристократії, якої тоді просто не було в природі і не було чого відроджувати.

Д.Донцов збагнув могутні сенси Історії: Емоцію (силу переживань), Волю (силу моральної мобілізації), Героїку (силу жертовності та боротьби), з яких і народжувалися всі великі зрушення й здобутки людства. Саме з його натхнення й народився дивовижно героїчний і завзятий український націоналістичний рух 1920-1940-х років. І в цих «практичних» аргументах - головна перевага Д.Донцова над В.Липинським, який своїми теоріями не розбудив нікого і не зрушив нічого.

Як ніхто інший в історії української політичної думки, Дмитро Донцов потрактував у своїй публіцистиці та есеїстиці тисячі фактів історії, світових тенденцій, культурних явищ і дав їм пояснення з позицій світоглядного націоналізму. І в цьому головна цінність його спадщини як своєрідного універсуму націоналізму.