Український менталітет як засіб досягнення успіху

Виявляється, можна сидіти на двох стільцях, плисти на двох човнах: якщо їх добре припасувати одне до одного — виходить широке сідало, або катамаран, котрий має подвійну стійкість...

Про це — дослідження «Український менталітет: ілюзії-міфи-реальність», у якому лікар-психотерапевт, член Асоціації українських письменників Олександр Стражний розглядає особливості світогляду українців, плюси, мінуси й неврози української нації. Зазирає в історію ледь не на мільйон років до нашої ери, але, природно, відштовхується від трипільської культури. Автор, капітально копнувши у глиб Київської Русі, досліджує повороти історії українців XIV—XX століть. Поступово перед нами вимальовується мозаїка української душі, в якій основними «камінчиками» виявилися осілість, хазяйновитість, консерватизм, універсальність, миролюбність, сміливість, волелюбність, демократичність, духовність, обдарованість, сентиментальність, містицизм, сердечність, відкритість, барокове мислення, кмітливість, хитрість, лукавство, свавілля, оптимізм, життєрадісність, почуття гумору, поклоніння жінці, повага до родини, еротичність. Отакий довжелезний список ніби позитивних рис.

Автор продіагностував також «відгомони забутих недуг», серед яких провінційність, занижена самооцінка, «совковість», наївність, інфантильність, недбалість, замкнутість у своїй групі, брак цілеспрямованості, скупість, жадібність, неповага до себе й оточення, анархічність, непослідовність, слабка допитливість, безтурботність, амурний авантюризм. Стражний акцентовано з’ясовує природу гетьманства, культу зрадництва, принципів «моя хата скраю» і «якщо не з’їм, то понадкушую». Страшнувато носити такі «вериги»? Як із ними йти до світлого майбутнього? Які вигоди можемо добути з власного менталітету? Хто такий українець? Чим він відрізняється від росіянина, поляка, француза?.. Які в його ментальності козирі, а які масті биті?

— У пошуках відповідей я перелопатив стоси літератури. Виявилося, що науково-популярних видань з українського менталітету — мізерія. І вони, умовно кажучи, підрозділяються на три типи, — розповідає Олександр Стражний. — Перший я б назвав так: параноїдально-патріотичні мантри. Щось на кшталт: «Москалі пішли від Мосоха, а козаки від першого сина Іафета — Гомера». Круто, правда ж? Одне слово, Україна — батьківщина слонів. Ну, якщо не слонів, то принаймні найрозумніших, найхитріших мавп.

Другий напрям діаметрально протилежний. Його основна думка: українець — це маргінал, людина, невротизована комплексом неповноцінності, незатребуваності, нереалізованості... У подібних дослідженнях, причому своїх же, українських авторів червоною ниткою проходить висновок: «Нас гнобили, гноблять і гнобитимуть».

І третій варіант публікацій на цю тему — глибокодумні філософські трактати, в яких годі щось зрозуміти.

Виявляється, навіть тепер, у XXI столітті, в українській культурі немає чіткого уявлення про те, що ж воно таке — національний менталітет. Скажемо прямо: ми себе не знаємо! А не знаючи — не розуміємо.

Не знайшовши відповіді на це запитання, я спробував відповісти на нього сам. Причому постарався бути неупередженим, не висувати якихось власних гіпотез, а об’єктивно (наскільки це можливо) описати все, як є.

Така позиція є заздалегідь програшною. Тому що під час поділу нації на бютівців—регіоналів, помаранчевих—біло-блакитних, свідомих—російськомовних мені, мабуть, варто було б — для успіху книги — прийняти спосіб мислення однієї зі сторін: або тієї, котра переконана, що на дискотеках потрібно танцювати виключно гопак, або тієї, котра ревно вірить телеканалу «Росія».

Кожен може обрати собі бога. Кожен може обрати собі національність. Навіть історію! Однак ніхто не може обрати собі менталітет. Кожен, хто живе в Україні, незалежно від національності, потрапляє під вплив української енергетики, її егрегора. Тож світогляд формується під впливом усього, що відбувається в країні.

— Чи можна стверджувати, що український менталітет, котрий формувався тисячоліттями, феєрично швидко набув за роки незалежності нових рис?

— Напевне. Причому цей процес вражає своєю колоритністю. Незважаючи на відсутність економічних реформ, в Україні за останні півтора десятка років відбулися просто колосальні зміни. Немов тихий хутір прокинувся від летаргійного сну й почав зводити на місці сільради, пам’ятника Леніну і недобудованого клуба хмарочоси, супермаркети, банки, картинні галереї. Звільнившись від комуністичних ілюзій, українці, з одного боку, ринули до фарватеру світової цивілізації, а з другого, повернули до своїх споконвічних цінностей і архетипів. Разом з уламками радянської імперії залишилися в минулому її утопічні сподівання, надія на дармове світле майбутнє, імітація трудової діяльності, тотальний дефіцит, повальне пияцтво. З безлічі проблем, з яких годі було виборсатися, залишилася одна: де роздобути певну кількість купюр. Інших проблем, за великим рахунком, немає. І це показник того, що до «фарватеру світової цивілізації» українці вже підійшли. Вступу України до Європейського Союзу заважає «маленька перешкода»: за правилами ЄС, зарплатня бюджетника — бібліотекаря, учителя, клерка — має дорівнювати еквівалентові чотирьохсот євро.

— На цьому шляху, як бачимо, ми позбуваємося не тільки шкідливих ілюзій, а й деяких позитивних рис.

— З кожним роком сприйняття українцями життя «вестернізується» — стосунки між людьми дедалі частіше будуються на європейському прагматизмі, збільшився особистісний простір, у квартирах, замість книжок, на полицях і стелажах вишикувалися DVD з американськими бойовиками. У характері українця помітно ослабли такі риси, як безкорисливість, відкритість, сентиментальність. Розмивається одна з найгуманніших українських рис — гостинність.

Але, з іншого боку, сьогодні в Україні набагато менше люмпенівської заздрості до тих, хто домігся в житті матеріальної стабільності й успіху.

— Які риси національного менталітету гальмують економічний розвиток України?

— В українця не дуже розвинені такі риси характеру, як цілеспрямованість і рішучість. Йому притаманна обережність, інертність, повільність. Він не любить ризикувати, живе за принципом «якось воно буде», довго зважує «за» і «проти», довго радиться і рішення приймає половинчасті. Навіть за наявності знань, ерудиції, досвіду нерішучість набагато знижує «коефіцієнт корисності». Загалом Україні бракує ініціативних харизматичних особистостей, а ті, що є, зазвичай ідуть не в бізнесмени, а в чиновники.

Мало хто з українців має амбіцію своєю справою скорити світ. Українець — консерватор, який не довіряє змінам, який прагне не знайти щось нове, а зберегти вже створене. Це визначає його невміння, а може й небажання, йти в ногу із часом.

Українська ментальність не має домінанти закону — це видно бодай у поводженні перших осіб держави. А вже будь-який офіціант чи будівельник не зможе заснути, якщо впродовж робочого дня йому не вдалося що-небудь украсти.

Будь-яка економічна діяльність є наслідком прагнення власної вигоди. В українця цього прагнення більш ніж достатньо. Але сьогодні саме воно парадоксальним чином є не каталізатором, а гальмом розвитку економіки. Поясню, що маю на увазі. Світ українця завжди був обмежений власною садибою. У переносному значенні він нею обмежений і тепер. Це означає, що українцеві в принципі начхати на все, що не стосується безпосередньо його — власні інтереси набагато вищі, ніж інтереси країни. Це й зрозуміло — адже країни в нього ніколи не було. Чи варто дивуватися, що політики, які дорвалися до влади, теж переймаються лише своїми власними інтересами. Патріотизм для них є лише принагідним аксесуаром. До того ж бракує державного мислення. Воно в них кланове. На відміну, скажімо, від мислення лідерів Росії, Японії чи країн ЄС, де виплекане глибоке коріння державності. Незацікавленість українських політиків у реформах є одним з головних гальм розвитку економіки. У жодній політичній програмі будь-якої партії виразно не осмислено й не прописано конкретного виходу з економічного глухого кута. Власне, народ про це й не запитує — політичні ігри він сприй­має як футбол (ура! наші ненашим забили!). Владу це влаштовує, тому вона не мудрує над економікою, а поводиться так, як її сприймають «низи».

Економічні традиції українців засновані на «сімейному» сільському господарстві та садибній торгівлі. Нині, за могутнього промислового потенціалу, розпочати широке виробництво товарів заважає відсутність традицій виробництва. Із соціалізму в сьогодення перейшли недбалість, халтура, лінощі. А традиційна українська «волелюбність» і самочинство в економічній площині переростають у виробничу анархію, у непокору волі начальника.

Українець думає одне, говорить інше, а робить іще інше. Йому притаманні такі риси, як кмітливість, хитрість, лукавство. Однак у бізнесі наслідком цих рис є непослідовність, ненадійність, прагнення обкрутити партнера навколо пальця. Власне, нікуди не поділося й «совкове» уявлення про бізнес, для якого характерними є низький рівень заповзятливості, імітація діяльності, тіньові схеми, корупція, кумівство, прагнення «урвати» все й одразу, але так, щоб нічого не робити. Таке враження, що в Україні ніяк не може закінчитися «італійський страйк» — усі на своїх місцях, але ніхто нічого не робить.

Говорячи про чинники, які не сприяють економічному розвиткові України, слід, також ураховувати, що в нашій країні немає природних запасів нафти. До того ж православ’я, на відміну від католицизму чи протестантизму, засуджує багатство — по суті, проповідує бідність та аскетизм.

— Тож які українські риси можуть вивести нашу державу на рівень економічно розвинених країн?

— Насамперед потрібно відзначити таку національну рису, як хазяйновитість. У народних прислів’ях і приказках поняття «хазяїн», «хазяйка», «хазяйська дитина» звучать не інакше, як похвала. Більшість вищих керівників Радянського Союзу були вихідцями з України. В українця в генах закладено все впорядкувати, налагодити, відремонтувати. Дай йому волю, він гору зрушить! Канадці не ставлять під сумнів те, що своїм відродженням їхній аграрно-промисловий комплекс завдячує саме українцям. Те ж можна почути й у Латинській Америці.

Українець — універсал. Він легко опановує кілька суміжних професій, у скрутних ситуаціях уміє швидко знайти нестандартне рішення. У цьому йому допомагає його особливе світовідчуття — з витіювато-оптимістичним началом, образністю і прагненням все прикрашати. Це — світовідчуття в стилі бароко. Воно притаманне не тільки українським архітекторам, художникам, письменникам, а й кожному українцеві. Цей стиль мислення вирізняв і запорозьких козаків, котрі здобували перемоги не завдяки силі, раціональній тактиці чи «залізній» дисципліні, а завдяки діям, яких від них ніхто не очікував. Жвавість, нестандартні ходи, несиметричні відповіді — усе це дає про себе знати як в українській економіці, так і в геополітиці. І в цьому наш психологічний козир. Адже ці риси не властиві ні європейцям, ні американцям. Західна (готична) психокультура сповідує вузькоспрямовану спеціалізацію й чітке дотримання інструкцій. Тим часом бароковість передбачає не схематизм, а «красивість». Українським «економічним коником» цілком може стати мода, виробництво нових видів одягу, дизайн. Світ завалений безликими телевізорами, комп’ютерами, автомобілями. Українець же прагне зробити все «красиво». Може, це і є наша економічна ніша?

Українцеві притаманний здоровий прагматизм. Умовно кажучи, він усе досконально прораховує. Для розвитку економіки це аж ніяк не погано! Навіть славнозвісна українська «жадібність» тут може відіграти позитивну роль.

Миролюбність, неагресивність, уміння уникати зіткнень — це чинник стабільності. А стабільність — запорука довіри з боку інвесторів, добра можливість для розміщення в Україні виробництв західних корпорацій. Низька, порівняно з Європою, заробітна плата теж чинник позитивний. Скромність українця, його прагнення до заможності, але не до багатства, у макроекономічному плані рано чи пізно відіграють свою роль, а тим більше — традиційно високий український інтелект, який поки що, через незатребуваність, спить.

І останнє. Є надія, що економічні зміни, якщо вони, звісно, почнуться, у нашому життєлюбному суспільстві підуть швидко і «з вогником». Українці довго запрягають, але потім їх не зупинити!

Хоча, миттєвий прорив навряд чи можливий. «Не можна з поганої футбольної команди зробити чемпіона світу. З поганої команди можна зробити хорошу, з хорошої — дуже хорошу, а з неї вже й чемпіона світу», — це сказав Валерій Лобановський. Україна одного разу змогла потрапити до вищого ешелону світового футболу. І їй цілком до снаги потрапити до вищого ешелону світової економіки. Головне — поставити перед собою таку мету й робити все, аби її досягти.