Український феномен

Закінчення. Початок у №17, 16 травня 2009 р.

Коли маєш справу з цифрами, не обов’язково брехати, щоб примусити їх говорити те, що тобі хочеться почути. Треба тільки інтерпретувати їх потрібним чином.

Бен Елтон. «Сліпа віра»

…У радянській, російській пострадянській, нашій українській і навіть зарубіжній історіографії та демографії стверджується, що на чисельність населення в УРСР істотно вплинула масова міграція сільського населення. Справді, у 20—30-х роках минулого століття в СРСР відбувалася інтенсивна індустріалізація, і значні маси селянства переселялися в міста і селища на численні будови комунізму. Мільйони українських селян стали міськими жителями українських, російських, казахських і т.д. нових промислових центрів. Проте якщо в результаті цих міграційних процесів сумарна кількість українців (міських і сільських жителів) зменшилася в УРСР, то вона мала б збільшитися в інших країнах та республіках СРСР.

Розберімося з міграційними потоками етнічних українців. До далекого зарубіжжя (США, Канади, Аргентини, країн Європи) українці переселялися масово з кінця ХІХ і до середини ХХ століття, й створили в цілому ряді країн потужні діаспори. Відповідно до західної статистики, нині на Заході мешкає 4,2 млн. етнічних українців. Але практично всі закордонні українці та їхні нащадки емігрували з території Західної України, Польщі, Чехословаччини і Румунії. У 20-х, а тим більше у 30-х роках із території УРСР емігрувати в далеке зарубіжжя було неможливо. Тому закордонний міграційний відплив українців не має жодного стосунку до теми умов життя і відтворення населення на довоєнній території УРСР, яку ми розглядаємо.

Що ж до переселення українців в інші республіки СРСР, то цей процес справді відбувався. У 1926 р. за межами УРСР мешкало близько 8 млн. етнічних українців (нині у країнах СНД мешкає 6,5 млн. українців). Радянські, російські і багато зарубіжних істориків та демографів вважають, що в 30-х роках ніякого геноциду українців не було, а було масове переселення українського селянства в російські міста й селища. Згідно з цією логікою, кількість сільського населення УРСР у 30-х роках зменшувалася, а міського населення як УРСР, так і СРСР загалом, — відповідно, збільшувалася. Проте нас наразі цікавить не зростання міського населення, а національний зріз демографічної статистики. Якщо взяти на віру твердження радянських ідеологів та науковців про відсутність національного гноблення та однакові умови життя братніх народів, то два найчисельніші народи — російський і український — з близькими культурами повинні б мати і значною мірою схожі демографічні показники (народжуваність, смертність, відтворення населення) на всій території СРСР.

На рис. крива 1 показує залежність реальної чисельності українців на довоєнній території СРСР з 1926-го по 1979 рік з урахуванням гаданих втрат населення у 1932—1933 і 1941—1945 років (справжні дані про ці втрати, як уже раніше зазначалося, радянська демографія «загубила»). Крива 2 побудована за офіційними радянськими даними. Крива 3 показує розрахункову динаміку чисельності українського населення СРСР, виходячи з припущення про однакові умови існування російського та українського народів у складі Радянського Союзу. З наведених графіків можна зробити кілька висновків:

1. За 53 роки радянської влади чисельність українського етносу зросла на 8,3% (російського — на 76,6% (див. табл. 6), тобто коефіцієнт відтворення росіян у СРСР був у 9,2 рази вищим, ніж коефіцієнт відтворення українців.

2. Втрати українського етносу в СРСР за ці роки становили приблизно 21,3 млн. осіб, тобто близько 63% його чисельності.

Хочу ще раз підкреслити, що ці страшні цифри отримано на підставі аналізу офіційної радянської статистики. Зроблені під час цього аналізу припущення (про жертви Голодомору і втрати у Великій Вітчизняній війні) абсолютно не впливають на кінцеві висновки про динаміку демографічних процесів за 53 роки, які розглядаються, тому що цифри за 1926-й, 1959-й, 1970-й і 1979 роки ні в кого не викликають сумнівів. Отримані висновки дозволяють стверджувати: у Радянському Союзі, всупереч офіційно проголошуваним принципам інтернаціоналізму, відсутності расового і національного гноблення, відбувався етнічний геноцид стосовно цілого ряду народів. Особливо жахливі наслідки цього геноциду відчув на собі український народ, який за роки радянської влади втратив понад 60% своєї популяції. «Політика» радянської влади у 20—30-х роках на території України не тільки знищила мільйони людей, а й скалічила, образно кажучи, душу і тіло українського народу, підірвала його репродуктивну функцію і сприяла виникненню хронічного «українського феномена» (зниженого відтворення населення), з якого нація не може вибратися й досі.

Усвідомлюю, що зроблені висновки, отримані цифри й відсотки викличуть шквал несприйняття та критики з боку багатьох вітчизняних і більшості закордонних (особливо російських) політиків та експертів. Передбачаючи їхні заперечення, хочу зупинитися на головних і доволі очевидних:

1. Наведені цифри та відсотки втрат українського населення відносні і тому сумнівні.

2. Чому динаміка демографічних процесів для українського етносу розглядається порівняно з російським етносом, а не білоруським, грузинським, узбецьким, болгарським, польським тощо?

Що стосується першого заперечення, то відомо, що практично будь-який аналіз змінних процесів в економіці, демографії, політиці тощо найчастіше має відносний характер і неодмінно містить обгрунтований вибір масштабу (одиниці виміру). Кожен сумлінний дослідник знає, що від «правильного» вибору масштабу (об’єкта порівняння) залежить кінцевий результат аналізу. Наведу тільки один приклад важливості вибору об’єкта порівняння, що належить до часу, який ми розглядаємо. Адепти радянської ідеології й відповідної «правдивої історії» досі цитують вирвану з контексту фразу В.Черчілля про те, що Й.Сталін прийняв Росію із сохою, а залишив із атомною бомбою, ракетами і т.ін., і підтверджують тезу про велич та ефективність радянської влади порівнянням економічних, наукових, освітніх та інших показників СРСР за 1983 р. із аналогічними показниками за 1913 р. Таке порівняння справді вражає уяву.

Багато сучасних ліберальних політиків, експертів і вчених у полеміці з лівими досі не знають, як заперечити такі «факти».

Відповідь дуже проста. Якщо порівняти показники 1913-го і 1983 років, навіть якщо не вдаватися в деталі того, якою ціною вони досягнуті, потрібно вибрати коректний об’єкт для порівняння. Наприклад, порівняти досягнення в економіці, культурі, якості життя, освіті і т.ін. СРСР і Фінляндії за 1913—1983 рр. Нагадую, що Фінляндія до революції була «зачухонною» провінцією Росії (чухонцями у ХІХ столітті в Росії зневажливо називали етнічних фінів, які найчастіше виконували некваліфіковану (брудну) роботу в Петербурзі). Фінляндія, що зуміла вирватися з обіймів Росії і радянської влади, вже до середини 80-х років змогла з більшості показників якості життя, економіки і демографії увійти в першу десятку найбільш розвинених країн світу. А СРСР?..

Хочу заспокоїти можливих критиків. Цифри втрат — 21,3 млн. осіб і > 60% — справді відносні. Реальні ж, на жаль, значно більші. Якби вдалося порівняти демографічні втрати українців із демографічними показниками не росіян, а умовного (еталонного) народу, що жив би на тій самій території СРСР, у таких самих умовах, мав би схожу ментальність тощо, але уникнув би впливу більшовицької влади, — то ці втрати були б набагато більшими, бо російський народ, як буде сказано нижче, також зазнав величезних людських втрат від радянської влади.

Що ж стосується доцільності порівняння втрат українців і росіян, то я раніше вже обгрунтовував її коректність. Узяті для порівняння два найчисельніші народи СРСР, які належать до однієї раси, сповідують одну й ту саму релігію і мають досить схожі побут та традиції.

«Як це все сталося?»

Та все ж таки залишається незрозумілою причина геноциду українського народу в довоєнні роки: здавалося б, не було жодних підстав для ідеологічного, побутового, економічного та ін. українофобства, а в результаті — масове, непорівнянне з іншими народами СРСР знищення саме українського народу. За що ж радянська влада так не злюбила українців? Відповідь на це запитання потрібно шукати в офіційній радянській ідеології, так само, як цифри людських втрат ми знайшли в офіційній радянській статистиці.

Радянська влада ніколи не приховувала, що головний її фронт — це класова боротьба. Причому у 30-х роках, відповідно до слів Сталіна, класова боротьба в СРСР загострилася. Щоб розібратися у специфіці саме «українського» аспекту класової і національної боротьби в СРСР, треба проаналізувати особливості українського народу на початку ХХ століття, попутно порівнюючи їх із особливостями російського народу. Напередодні Першої світової війни російський і український народи були переважно селянськими. У 1913 р. на територіях сучасної Російської Федерації в сільській місцевості мешкало 83% населення (див. табл. 3). А на територіях довоєнної УРСР — 81% (табл. 4).

Попри майже однакові вихідні цифри для російського та українського етносів напередодні революції, були істотні відмінності у способах життя російського й українського селянства, які добре відомі вітчизняним і зарубіжним історикам. У 49 губерніях європейської Росії (без України, Польщі, Кавказу, Кубані та Війська Донського) напередодні Першої світової війни із 225 млн. десятин землі 130,5 були надільною (общинною) землею, 22 млн. — подвірною землею (присадибні ділянки). Решта землі (72,5 млн. десятин) перебувала в приватній власності поміщиків, купців та куркулів. Переважна більшість населення власне Росії (понад 75%) входила у сільські громади, права яких стосовно селянина були практично необмежені (більші, ніж у поміщиків у часи кріпосного права, і не менші, ніж у колгоспів у часи радянської влади). У російських селян переважали общинно-соціалістичні погляди на землю й організацію праці. Російські селяни практично поголовно відхилили реформу Столипіна і вимагали скасування закону від
9 листопада 1906 р., який дозволяв вихід з общини і продаж надільної землі: вони вважали, що цей закон призведе до обезземелювання більшості населення і земля потрапить до рук купців та куркулів. «Права на земельну приватну власність не має бути», — писали селяни Костромської губернії в посланні у ІІ Держдуму. Світовідчуття більшості російського селянства базувалося на принципах архаїчного общинного комунізму, про що чудово знали не тільки есери, а й більшовики.

Зовсім інша картина спостерігалася в Україні. На початку ХХ століття близько 85% селян Правобережної і майже 70% Лівобережної України вели одноосібне господарство. Саме в Україні аграрна реформа Столипіна, спрямована на руйнацію сільської общини, мала найбільший успіх. Українських селян від російських відрізняла надзвичайна прив’язаність до приватної власності та своєї землі.

Коли більшовики захопили владу, вони відразу зрозуміли, що без вирішення селянського питання втримати цю владу буде неможливо. Селян умовно поділили на три категорії: бідняків, середняків і куркулів. Бідняки стали природними союзниками та опорою радянської влади в селі. Середняків «підвісили» в невизначеному стані: якщо вони ставилися до влади лояльно, то їх вважали «своїми», у протилежному разі — переводили в куркулі. Що стосується куркулів, то їх відразу назвали найлютішими ворогами «трудового народу» і почали знищувати як клас.

Перший страшний удар у селі радянська влада завдала по козацтву. Сталін на VII з’їзді РКП(б) у 1919 р. назвав козацтво «одвічним знаряддям російського імперіалізму». 24 січня 1919 р. оргбюро ЦК РКП(б) ухвалило директиву про розкозачування. Л.Троцький, пояснюючи рядовим комуністам тактику більшовиків, писав: «Козаки — єдина частина російської нації, здатна до самоорганізації. З цієї причини вони повинні бути знищені поголовно. Це свого роду зоологічне середовище, не більше того. Очисне полум’я має пройти по всьому Дону й на всіх нагнати страх і майже релігійний жах. Нехай останні їх рештки, наче євангельські свині, будуть скинуті в Чорне море».

Від верховних вождів не відставали і регіональні більшовицькі функціонери. Донбюро РКП(б) (Ростов-на-Дону) 8 квітня 1919 р. ухвалило резолюцію, в якій, зокрема, зазначалося: «Все це ставить нагальним завданням питання повного, швидкого, рішучого знищення козацтва як особливої економічної групи, руйнування його господарських підвалин, фізичного знищення козачого чиновництва та офіцерства, взагалі — всіх верхів козацтва, активно контрреволюційних, розпорошення і знешкодження рядового козацтва та формальної ліквідації козацтва».

Поставлене завдання знищення і розпорошення радянська влада успішно виконала на початку 20-х років, — козацтво як своєрідний субетнос (понад 6 млн. осіб напередодні революції) перестало існувати.

У 30-х роках настала черга куркулів. До революції під визначення «куркуль» (рос. кулак) підпадав заможний селянин, який отримав статок шляхом закабалювання своїх односельців і тримав весь «мир» (сільську общину) «в кулаці» (словник В.Даля). Більшовики уточнили формулювання. В.Ленін до відмітних рис куркуля додав участь у торгівлі. Пізніше, наприкінці 20-х років, до особливостей куркуля також зарахували небажання «добровільно» вступати в колгосп. Таким чином, будь-якого селянина, який мав «садок вишневий коло хати», корову і, не дай Боже, коня, продавав раз на місяць два десятки яєць та глечик сметани на найближчому базарі й не хотів вступати в колгосп, оголошували ворогом трудового народу і куркулем.

Мій дід, селянин села Суземка Трубчевського району Брянської області, був розкуркулений у 1933 році. Він мав сім’ю з 10 осіб (8 дітей), не мав ані клаптика землі, крім невеличкої присадибної ділянки, ніколи не наймав батраків. У його господарстві була одна корова й один кінь. Сім’я годувалася завдяки небагатому натуральному господарству. Невеличкий дохід дід мав від продажу в Трубчевську сушених грибів і виробів із дерева (ночви, ложки тощо). Моя мати, якій у 1933 р. було 16 років, досі згадує, як увірвався в їхній будинок натовп на чолі з головою колгоспу, викинув бабусю з дітьми на подвір’я (дід, відчуваючи лихе, ще вночі пішов із села), а один із них з лайкою та знущаннями розбив об ґанок гітару — «кулацкая сволочь строит из себя барина, на гитаре играет господские романсы». Дід утік до родичів в Україну. Туди ж через брянські, а потім — чернігівські ліси пробиралася бабуся з трьома маленькими дітьми. Дорогою молодший син помер від голоду. У 1936 р. дід таємно повернувся в рідні місця. Майже відразу його впіймали й заслали в ГУЛАГ. Загинув він приблизно 1937 року на Біломорсько-Балтійському каналі. Старшого сина у 20 років заслали на 10 років у Сибір: він не повідомив у військкоматі про своє куркульське походження. У 1943 р. йому накинули ще 10 років заслання. Тож із Сибіру він повернувся тільки 1959 року хворою, покаліченою людиною. Влаштувався працювати шахтарем у Краматорську і через два роки помер. Тільки середульшому синові дозволили накласти головою за Батьківщину, за Сталіна в битві під Прагою.

Бабуся і її донька, зазнавши страшних мук та поневірянь, усе-таки не загинули. Ось так приблизно й відбувалося розкуркулення і «розпорошення» в СРСР у ті роки.

Може постати закономірне запитання: «А який стосунок окрема доля російської селянської сім’ї має до проблеми геноциду українського народу?» Прямий! Я вже раніше зазначив, що, за своєю ідеєю, знищення і «розпорошення» заможного селянства мало не етнічний, а класовий характер. Відмінність же полягала в тому, що в російському селі Суземка із 150—200 селянських сімей розкуркулили всього три. Решта селян не мали ні коней, ні корів, тому практично без опору вступали в колгосп. Община стала називатися колективним господарством. Радянську владу переважна більшість російських селян сприйняли як свою, ментально і класово близьку.

Зовсім інша картина спостерігалася в українських селах. Там переважна більшість селян були одноосібниками, жили заможніше, ніж росіяни, вони мали що втрачати, вступаючи в колгоспи. Радянська влада з її патологічним прагненням усе забрати, усуспільнити і «справедливо» поділити була далека українському селянському менталітетові. Тому під розкуркулення в українських селах потрапила щонайменше половина селян. До речі, процес розкуркулення і «розпорошення» тривав в Україні і в повоєнні роки — вже на території Західної України. Там селянство також не сприйняло радянську владу. Проте в Галичині й на Волині на класові репресії наклалися етнічні: майже офіційно всіх «західняків» було оголошено «бандерівцями» і найлютішими ворогами радянської влади. А потім за тією ж самою схемою — табори, в’язниці, заслання. Ось тільки розстрілів стало менше і голодомор організувати побоялися або ж не зуміли. Такі витоки й коріння «українського феномена».

Насамкінець я хотів би торкнутися болісної теми вини нашої інтелігенції перед народом. Народом можна назвати «мовчазну більшість». Народ не пише історії, не складає політичних та ідеологічних теорій. Це робить інтелігенція, точніше — досить вузький її прошарок. Народ же сприймає або відхиляє «інтелігентські розробки». На початку ХХ століття російський і український народи були переважно селянськими. Російський народ переважною більшістю сприйняв ідею соціалізму-комунізму, а український — ні.

Радянська влада пройшлася важким катком практично по всіх верствах населення. Величезних втрат зазнали дворянство, духівництво, творча інтелігенція тощо. Проте ці втрати абсолютно непорівнянні з втратами селянства, особливо українського. Російська й українська творча інтелігенція у ХХ столітті — як у Радянському Союзі, так і за кордоном (у діаспорі) — створила сотні художніх, публіцистичних і наукових творів, у яких описувалися страждання та поневіряння білих офіцерів, чиновників, священиків, поетів, художників, викладачів, лікарів у часи радянської влади. Що ж стосується основної народної маси — селянства, особливо заможного, то такі твори можна перелічити на пальцях однієї руки (А.Платонов, В.Барка — і практично все). Колишні вороги «трудового народу» давно вже не тільки реабілітовані, а й зведені на п’єдестал. Складено пісні про поручиків (білогвардійців), поставлено пам’ятники й меморіали знищеним священикам, відроджено дворянські збори і козацьке військо. А хто ж і коли замовить слово за безневинно убитих «куркулів»?

Можна якщо не виправдати, то зрозуміти таке ставлення до цього селянського прошарку в сучасній Росії. Але чим пояснити те, що в сучасній незалежній Україні термін «куркуль» досі є синонімом кровопивці й глитая і має різко негативний характер? Чим можна виправдати те, що внуки і правнуки вбитих, покалічених і «розпорошених» куркулів — а це чи не більшість сучасних українців — не замислюються над своїм корінням і витоками й не хочуть «переписувати історію». Коли ж нам стане соромно жити у Дніпродзержинськах, Кіровоградах та Орджонікідзе, ходити проспектами й вулицями Леніна, Володарського, Свердлова, Жовтневої революції і Червоних комісарів, вчити своїх дітей чужої, наскрізь брехливої історії і сповідувати чужу систему цінностей?..