Український фасад у Європі. Аспекти мислення та світосприйняття

На сьогодні обговорення питання орієнтирів зовнішньополітичного курсу України має досить велику джерельну базу. Але матеріали, котрі стосуються цього аспекту, переважно спрямовують свою аргументацію на економічно-матеріальний або глобально-безпековий бік переваг європейського курсу розвитку зовнішніх відносин України. Проте матеріальний бік євроінтеграції та питання безпеки — це лише частина (хоча й важлива) складного і багатогранного процесу об’єднання народів Старого світу, ключовим серед якого є питання мислення і світосприйняття.

Процес творення єдиної Європи, що триває вже трохи більше 50 років, став можливим лише тому, що в його основі лежать не поверхові питання економічного розвитку і гарантій безпеки, а більш глибинні — схожість світоглядних орієнтирів та установ європейських народів. Так, саме схожість способу мислення європейців визначає успіх цієї справи, що яскраво засвідчило останнє розширення ЄС у 2004 році, коли до цієї організації були прийняті країни з досить різними економічними рівнями та, до того ж, зі значно нижчими господарськими показниками, ніж демонструють старі члени Євросоюзу. Проте економічний пострадянсько-соціалістичний стан країн Центрально-Східної Європи не лише не завадив їм увійти до ЄС, а й дозволив за два роки значно поліпшити показники господарського розвитку. Так, частка ВВП на душу населення відносно ЄС-15 із 44,3 у 1997 році зросла до 52,1% у 2005-му, а рівень безробіття у 2004—2005 роках зменшився з 14,3 до 13,4%.

Чому так? Відповідь дуже проста. По-перше, Західна Європа відчинила двері до спільного дому новим членам тому, що відчувала світоглядну близькість між собою та уламками соціалістичного табору. По-друге, ці народи, хоча й зазнали певних спотворень власних духовних станів під час радянської окупації (країни Балтії) та комуністичних диктатур (країни Центрально-Східної Європи), проте за духом, за способом мислення вони залишилися європейськими. Саме тому, опинившись знову в спорідненому середовищі (вільне волевиявлення, демократія, поважання прав людини, верховенство права), країни ЄС-10 легко зуміли стати на рейки надолуження згаяного часу і в питанні матеріальних благ.

Отже, економічно-безпековий бік інтеграційних процесів у Європі не є вирішальним. Головне у цьому русі — інтеграція розуму, інтеграція категорій мислення та оцінок себе і світу й себе у цьому світі. Тож, на мій погляд, розмови про євроінтеграцію насамперед слід починати з розгляду саме цієї проблеми. Варто спочатку визначити, що нам потрібно змінити у своїх головах, бо рух до Європи — це не просте фізично-правове приєднання до спільноти вільних країн, а більш глибинний процес, це процес зміни філософії життя. Матеріальні ж блага, яких усі так прагнуть і які ставлять на чільне місце, є лише похідною від того, як ми мислимо і як сприймаємо світ.

Події української історії після серпня 1991 року, а особливо останніх двох років, та її бурхливий, а то й несподіваний теперішній політикум дуже яскраво засвідчують слушність цієї тези. Всі проблеми як економічного, так і політичного життя нашої країни криються не в інтелектуально-розумових здібностях, якими ми ділимося з усім світом, чи ресурсно-природних можливостях, за якими Україна також не пасе задніх, а міцно й глибоко кореняться саме в нашому, далеко не європейському мисленні. І це стосується як так званої еліти (що найбільш дошкульне, а то й межує з фатальними наслідками для життя і розвитку України), так і народу в цілому.

То що ж таке інтеграція розуму?

Я бачу тут сім головних складових.

Перша і найголовніша — усвідомлення себе окремою самодостатньою етнічною спільнотою. Так, це є визначальним чинником, бо Європа — це об’єднання націй, а не народностей чи етнографічних груп. Вона об’єднує сильні національні організми, спільноти, що мають високорозвинене відчуття власної гідності та ідентичності. Тому, щоб претендувати на членство в такому союзі, необхідно і самим дорости до його рівня, треба усвідомити себе нацією, народом. Ця складова включає в себе низку оціночних критеріїв національної зрілості, чільне місце серед яких посідають питання мови, культури та самоповаги. На жаль, сьогодні за жодним критерієм українці не можуть бути оцінені як зріла нація. На п’ятнадцятому році незалежності в нас і досі близько половини населення не знає і знати не хоче української мови, та й взагалі вважає це питання непринциповим і другорядним (між іншим, серед цих людей є й такі, котрі вважаються освіченими, і навіть високоповажні урядовці та державні діячі). Для Європи це нечуване явище. До української культури зараховують себе лише 56% громадян України, це при тому що українців в Україні 72,7%. Що стосується самоповаги, то її годі й шукати, якщо кинути бодай побіжний погляд на україно-російські відносини. Зрізом же цього питання можна вважати події, що точаться навколо Катерининської церкви в м.Чернігові, де і влада, і громада демонструють, що як перша — не є українською, так і друга — не є народом. Отже, ми ще й досі не усвідомили, хто ми і звідки, відповідно, не можемо усвідомити, і куди йти.

Друга складова, як похідна першої, — оцінка всіх подій виключно з погляду національних інтересів. Як і попереднє положення, це також є дуже складним і часом важким для нас. Щоб вийти на нього, необхідно переосмислити суть власного існування та значимість власного місця у світі. Насамперед це питання стосується історичних критеріїв оцінки добра і зла, чорного і білого. На сьогодні в Україні всі вони переплутані і здебільшого чорне вважають білим, а добро — злом. Лакмусовим папірцем у цьому питанні є вирішення проблеми ОУН—УПА та ситуація з церквою. Зазначені проблеми незрозумілі для європейського мислення: коли людей, котрі воювали за державу, ця держава відверто, брутально й нахабно паплюжить й ігнорує (між іншим, ще й робить це на догоду і руками тих, хто цю державу придушував та колонізував і хоче це робити й надалі). Коли держава настільки відокремлюється від церкви, що з нею відокремлює від себе і своїх громадян, які є парафіянами церкви; що її перестають цікавити думки цих людей і те, хто, що і як їм вкладає у голови. У цьому плані достатньо звернутися до питання Legionуw polskich, і відразу стане зрозуміло, наскільки ми далекі від європейських категорій оцінок.

Третьою складовою є усвідомлення себе вільною людиною і визволення від психології раба. Це складне завдання, бо воно покладає на людину не тільки волю вибору, а й відповідальність як за власну долю, так і за долю держави, тобто поняття «вільна людина» не означає, як здебільшого у нас розуміють, вседозволеності. Навпаки, воно пов’язане з вихованням не лише самостійності мислення і прийняття рішення, а й відповідальності за свої вчинки та висловлювання. Але й тут ми значно відрізняємося від європейців. Ми боїмося обстоювати свої права, бо це означатиме і необхідність виконання своїх обов’язків, ми боїмося самостійності, бо це примусить нас усе вирішувати самим. Ми не чинимо спротиву незаконним вимогам начальника, бо вважаємо, що так і має бути, що начальник — це бог (до речі, він сам у цьому й не сумнівається), і при цьому ми лише таємно плекаємо надію «відігратися» на тих, хто стоїть нижче в суспільній ієрархії. Ми — як ті негри-ангольці, які сумували за колишнім колоніальним статусом і звинувачували португальців у тому, що ті надали їм незалежність. Адже кожне наше обурення починається саркастичним «ми ж самостійні».

Четверта складова пов’язана з третьою — це визнання цінності людської особистості як відправного пункту існування суспільства та верховенства права. Кожна людина має усвідомити, що не має нічого ціннішого за людську особистість, під якою слід розуміти не лише власне «Я», а й усіх оточуючих. Вийти на такі категорії мислення може лише вільна людина, що позбавлена страху і рабської покірливості. Звідси виконання правових норм диктується не страхом покарання, а необхідністю: бо так має бути, бо це задля спільного, у тому числі й мого, добра. Визнання цінності особистості визначає верховенство права, тобто головним мірилом усього є закон, перед яким рівні всі, бо всі є громадянами однієї держави і всі працюють задля єдиної мети — добробуту країни, що є спільною власністю всіх.

П’ята складова — визволення від психології «хуторянства». Отже, моїм є не лише подвір’я та власний будинок, а моїми є вулиця, місто і вся країна в усіх її куточках. Тож коли я будую дім, я будую і вулицю, район, місто, і мою країну. Тож коли я кидаю сміття на вулиці — я кидаю його у власній квартирі. Коли я псую лавку в парку — я псую її у власному дворі тощо. Ця категорія впадає нам у вічі щодня, досить лише вийти на вулицю. Найнебезпечніше для державного розвитку України те, що цією вадою вражені наші керманичі та «впливові люди», всі їхні вілли — це оборонні замки на прикордонні. Жоден наш сьогоднішній лідер будь-якого рангу не будує України, кожен із них обмежується лише власним двором. І те, на що Дмитро Донцов нарікав на зламі ХІХ — ХХ століть, залишилося актуальним і для кінця ХХ—початку ХХІ.

Шоста складова — оцінка світу не за критерієм ворог-небезпека, а за критерієм співпраця-користь. Давній стереотип мислення, що в’ївся в нашу свідомість із радянських часів, ще й досі домінує у значної частини населення. Це поділ на ворогів та ще лютіших ворогів, постійний пошук шпигунів, провокацій та недовіра до всіх і кожного. Сприйняття світу як арени постійного протистояння сильних і слабких, де перші завжди принижують та визискують останніх. Повне нерозуміння того, що люди можуть допомагати одне одному, що поруч сусіди, а не агресори і противники. Звісно, у світі є слабкі і сильні, але останні — це не упирі, які прагнуть лише випити всю кров із невинної жертви. Це теж люди, котрі прагнуть миру і спокою.

Сьома складова — усвідомлення, що перевага в оцінках належить не матеріальним критеріям, а критеріям духовним, ціннісним, критеріям внутрішнього самовідчуття. Більшій частині українців почуватися європейцями заважає низьке матеріальне становище, а в основі гордості за свою країну вони хотіли б бачити високий рівень добробуту. Отже, сьогодні ми сприймаємо Європу лише як якесь джерело матеріальних благ, як якийсь склад, тобто міряємо все гривнею і салом, що є помилкою. Безперечно, ці критерії не зовсім другорядні, але й не вирішальні. Європеєць відчуває себе європейцем не тому, що має значні матеріальні статки (адже бували часи в історії Старого світу, коли він їх не мав), а тому, що має внутрішнє усвідомлення себе як такого. Тому, що він сприймає себе частиною спільноти гідних народів. Тож матеріальні статки не зроблять із нас європейців, доки ми не усвідомимо себе такими по духу, а не по багатству.

Зараз українці, декларуючи пріоритетність європейського курсу, насамперед сподіваються, що звичайне фізичне приєднання до Євросоюзу відразу автоматично і само собою вирішить усі їхні, головне — матеріально-побутові, проблеми.

Але хто ж їх вирішуватиме?

Ні поляки, ні словаки, ні литовці, ніхто інший за українців працювати не буде, своє матеріальне становище вони повинні покращувати самі. Європа ж може лише допомогти й навчити, як краще це робити, але навчитися цього можна тільки за умови внутрішніх змін, переорієнтації критеріїв мислення та світоглядних оцінок.

Якщо ж цього не відбудеться, то не відбудеться і фізичного приєднання, яке є всього-на-всього похідним від єднання духовного. А як наслідок, і матеріальні статки залишаться недосяжною мрією для більшості жителів України. Бо європейський вибір — це не механічне повернення зі Сходу на Захід, це повернення до вільного і рівного розвитку, вільного мислення і неконфронтаційного світосприйняття, що в першу чергу повинно відбутися всередині кожної людини. Це не звичайне копіювання та гонитва за західним способом життя, а побудова власного, з українським фасадом, дому у великому місті, що зветься Європа.