Українські діти старого Тоомаса. Наші земляки в Естонії почуваються рівноправними громадянами Європейського Союзу

Служба Божа в церкві Богородиці Триручиці в Таллінні справляє трохи дивне враження. Гарна українська мова, знайомі слова літургії, ікони візантійсько-давньоруського стилю… Але кам’яні готичні стіни ні на мить не дозволяли забути, що ти не в Україні, а за півтори тисячі кілометрів від неї. Адже Українська греко-католицька церква знайшла прихисток у приміщенні католицької, а згодом лютеранської каплиці, зведеної ще в ХІV столітті в самому центрі Старого міста, майже під фігурою Старого Тоомаса, який здавна є символом Таллінна. В середньовічній будівлі невеликого католицького монастиря, при якому, власне, й збудовано каплицю, нині розмістився Український культурний центр.

«Першу українську організацію в Естонії — Українське земляцтво — ми створили ще 1988 року, — розповідає «Дзеркалу тижня» голова Конгресу українців Естонії Віра Коник. — До середини 90-х років воно було єдиним, потім було засновано українське товариство у Нарві, у Таллінні з’явилася «Просвіта», трохи пізніше — Союз українок Естонії».

Нині тут існують два десятки культурно-громадських організацій українців. Майже всі вони входять у дві великі структури — Конгрес українців Естонії та Асоціацію українських організацій Естонії. Звісно, було б ліпше, якби Конгрес і Асоціація об’єдналися, але поки що не вдається. Складається враження, що головна причина — не тільки і не стільки в особистих амбіціях лідерів (хоча стара мудрість «Де два українці — там три гетьмани» справедлива і в Естонії), скільки у світоглядних відмінностях усередині української громади.

«У роботі всіх українських організацій Естонії беруть участь тисячі зо три осіб, — продовжує пані Віра, — тобто приблизно десята частина етнічних українців. Я не так давно була у Швеції, вивчала роботу тамтешніх організацій національних меншин, їхню взаємодію з органами шведської влади та органами Євро­союзу. Так от, із шведських курдів у роботі їхніх національних організацій задіяно відсотків сімдесят. Ці факти можна коментувати по-різному: з одного боку, в курдів, мабуть, вищий, ніж у нас, рівень національної самосвідомості, з іншого — можна зробити висновок, що українці все ж ліпше інтегруються в естонське суспільство, ніж курди — у шведське».

Українсь­ка громада Ес­тонії дуже істотно відрізняється від ана­логічних гро­мад в інших дер­жавах Європейського Союзу — наприклад Португалії чи Греції. Там українці — переважно заробітчани, більша частина їх перебуває в країнах ЄС нелегально, термін дії їхніх туристичних віз давно минув. Невідомо, скільки з них, заробивши трохи грошенят, повернуться зрештою в Україну, а скільки спробують (якщо дозволять) залишитися назавжди. В Естонії ж практично всі тамтешні українці є постійними жителями і живуть на абсолютно легальних підставах. Ті, хто після відновлення незалежності Естонії 1991 року захотів повернутися в Україну чи виїхати до Росії (а їх було дуже небагато), зробили це ще на початку 90-х. Решта ж виїздити з Естонії не збирається. Попри це, лише близько 30 відсотків естонських українців мають місцеве громадянство. Ще відсотків 15 — громадяни України, приблизно 35 — особи без громадянства, які постійно проживають в Естонії, а майже 20 відсотків — громадяни інших країн, переважно Росії.

Як же сталося, що досить багато наших співвітчизників в Естонії стали громадянами не тієї країни, з якої походять вони чи їхні батьки, і не тієї, з якою вони пов’язали своє життя?

«Вина в цьому — насамперед тогочасної української влади, — переконана пані Коник. — На початку 90-х, коли вирішувалося це питання, її активність тут була не дуже високою. Російське громадянство без проблем надавалося всім колишнім громадянам СРСР, які проживали в Естонії, — байдуже, чи були вони етнічними росіянами і чи жили хоч коли-небудь у Росії. До того ж для здобуття українського громадянства треба було обов’язково поїхати в Україну й зібрати за місцем свого народження купу довідок. А на початку 90-х, коли всі ми жили дуже бідно, така поїздка для багатьох була неможлива із суто матеріальних міркувань. Росіяни ж усе оформляли на місці».

Щоправда, нині дедалі більше молодих неестонців, зокрема українців, які вступають у самостійне життя, обирають естонське громадянство. Це зовсім не складно. Треба тільки скласти два іспити — на знання конституції країни та естонської мови. Для випускників російських середніх шкіл зараховуються результати відповідних шкільних державних екзаменів.

Під час зустрічі в Міністерстві народонаселення, яке займається, зокрема, й питаннями натуралізації, автор цієї статті успішно склав іспит на знання конституції Естонії. Склав, хоча жодного разу не читав тієї конституції і навіть не тримав її в руках. З 20 тестових запитань я дав правильні відповіді на 18, чого цілком достатньо для позитивної оцінки. Гадаю, переважна більшість читачів «ДТ» легко зробила б те саме. Справді, що можна відповісти на запитання «Який закон є найважливішим в Естонії?», якщо є три варіанти відповіді: «Конституція Естонії», «Закон про громадянство» і «Закон про мови»? Або: «Хто в Естонії ухвалює закони — президент, уряд чи парламент?» Мабуть-таки парламент, як і в кожній демократичній країні.

Звичайно, це був жарт, мене цілком улаштовує моє українське громадянство. Та й питання радник міністра Алєксандр Айдаров ставив мені не естонською, а російською мовою. Попри це, абсолютно зрозуміло, що іспит дуже простенький. Та й іспит з естонської мови передбачає тверде знання лише… 500 естонських слів. Процедура має радше символічний характер — вимагаються не стільки глибокі знання, скільки демонстрація елементарної поваги до державного ладу і мови країни, громадянином якої хочеш стати. Отож твердження про «величезні труднощі» з отриманням естонського громадянства для етнічних неестонців є не більше ніж міфом. Не скласти такі іспити може тільки людина, яка просто не бажає їх складати.

Втім, громадянство громадянством, а збереження національної ідентичності — важливіше. В Естонії немає шкіл з українською мовою викладання. «Мабуть, вони й не потрібні, — вважає пані Коник. — У 1993—1998 роках був український клас у російській школі №48 міста Таллінна, але після його випуску ми не змогли набрати достатньо дітей для наступного класу. Адже вищої освіти українською в Естонії не здобудеш, та й в Україні наші діти вчитися не дуже прагнуть, попри існування квоти для закордонних українців на навчання в українських вищих навчальних закладах. Як громадяни ЄС вони мають змогу вільно вчитися в університетах усіх країн Союзу, отже, більше дивляться у бік Заходу».

Відтак справжнім осередком виховання національного духу, збереження мови та культури для молодої генерації естонських українців став Український культурний центр у Таллінні, очолюваний ентузіастом своєї справи художником Анатолієм Лютюком. Складається враження, що він перебуває в центрі цілодобово. «У нас працює недільна українська школа, — розповідає пан Анатолій. — Звичні заняття набридли дітям і в школі, тому намагаємося навчати неформально, в напівігровій формі». Крім мови, діти опановують навички народних українських ремесел, вивчають українські звичаї. Базою для цього слугує унікальна колекція українського народного одягу, предметів побуту та інструментів, яку вдалося зібрати в Таллінні А.Лютюкові. Причому це аж ніяк не мертва музейна експозиція («Руками не торкати»). У багатьох українських музеях можна побачити жорна, проте тільки в Таллінні можна самому їх покрутити і перемолоти жменьку пшеничних зерен на борошно, як це робили наші пращури років 200 тому.