УКРАЇНСЬКА ДІАСПОРА ПОТРІБНА НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ

Наприкінці минулого року виповнилося 120 років з часу переселення українців на Далекий Схід. Це, а також бажання ближче познайомитися з українською діаспорою, яка опинилася так далеко від рідної землі, стало приводом для ще однієї мандрівки Української всесвітньої координаційної ради (УВКР). Цього разу маршрут проліг через острів Сахалін, Хабаровський та Приморський краї і завершився на півострові Камчатка. Делегацію очолив голова УВКР Михайло Горинь.

Ювілейна дата, зрозуміло, відносна (українська діаспора тут почала формуватися вже з середини ХІХ століття), пов’язана вона з конкретною подією — відправкою з Одеси у березні 1883 року двох пароплавів із першою партією переселенців, яких налічувалося понад півтори тисячі осіб. Протягом наступних років через Константинополь, Сінгапур та Нагасакі, здебільшого за казенний кошт, на Далекий Схід перебралися десятки тисяч українців, яких передусім приваблювали вільні землі. На родину виділялося по 100 десятин, більше бажаючі могли придбати за невелику плату. Перші переселенці, які за освоєння нових земель отримували від царського уряду пільги, були переважно з Лівобережної України (Чернігівщини, Полтавщини), згодом до них приєдналися жителі Катеринославщини, Херсонщини тощо. Українці утворювали поселення зі звичними назвами, що збереглися й досі, — Переяславка, Верхній Мономах, Чернігівка, Ракитне тощо.

Напередодні Першої світової війни українців тут було більше, ніж росіян. За останнім офіційним переписом, на Далекому Сході нині живе понад півмільйона вихідців з України. Неофіційна цифра набагато вища. Як пише ТІА «Острови», українці й китайці, що посідають у списку національностей третє і четверте місця, на територію РФ мігрують найвищими темпами — по 100 тисяч осіб на рік. Більшість їх стає громадянами країни.

Хіба ми різні?

Такі слова ми чули на багатьох зустрічах із представниками влади у відповідь на запитання щодо можливості відкриття українських класів чи права національної меншини отримувати інформацію рідною мовою. Як доказ, що однієї мови достатньо, наводилися офіційні й неофіційні цифри змішаних шлюбів. «У нас уже не зрозумієш, де коріння, а де гілля,— сказав міністр культури Хабаровського краю Валерій Журомський. — Я сам, до речі, з Житомирщини». Але все ж таки українці становлять окрему гілку слов’ян і, за твердженням істориків, мають здатність протистояти асиміляції.

Зустрічі на вищому (крайовому чи обласному) рівні відбувалися скрізь, де побувала делегація. Проходили вони приблизно за однаковим сценарієм. Спочатку господарі із захопленням розповідали про свої враження від казкового й теплого краю під назвою Україна. Коли ж гості торкалися суттєвих питань української діаспори, сердились і сварили всіх, хто розвалив СРСР, понабудовував митниць, розділив один народ на два.

Як же місцева влада ставиться до української діаспори? У 2002-му, скориставшись нагодою — Роком України в Росії, — голова ради Сахалінської регіональної національно-культурної автономії українців «Київська Русь» Микола Засенко звернувся до обласної влади з пропозицією провести ряд заходів, присвячених цій події. Натомість управління культури вийшло з пропозицією проведення Дня України на Сахаліні. Засенко наполягав хоча б на декаді. Влада погодилася, але офіційно відповіла, що грошей на це немає. Українці знайшли кошти й організували культурницький захід, але на запрошеннях та афішах своїх прізвищ, як головних організаторів, не побачили. Оскільки свято проходило в травні минулого року, обласні ЗМІ, змінивши акценти, перетворили його на Першотравневе.

Ще кілька років тому в м. Долінську звучала радіопередача українською мовою. Мотивуючи кількістю української громади (46 тисяч осіб на майже 700-тисячне населення Сахаліну) та Федеральним законом «Про національно-культурні автономії» (від 17 червня 1996 р. № 74-ФЗ), Микола Засенко звернувся з проханням її поновити. Віце-губернатор В.Гомілевський письмово роз’яснив українській діаспорі, що, відповідно до закону, федеральні й місцеві органи виконавчої влади РФ мають сприяти національно-культурним автономіям у виданні книжок, випуску періодики, організації телерадіомовлення, створенні ЗМІ як російською, так і національними (рідними) мовами, а також надавати ефірний час. Періодичність та тривалість передач і мова, якою вони ведуться, визначаються угодами із засновниками та редакціями теле- й радіопрограм. «На сьогодні такої угоди між СРНКАУ «Київська Русь» та адміністрацією Сахалінської області (співзасновник радіо «Сахалін» і телебачення «Сахалін») немає, — пише далі п. Гомілевський. — Крім того, відповідно до Закону РФ «Про засоби масової інформації», редакція ЗМІ здійснює свою діяльність після реєстрації. Свідоцтвами про реєстрацію, виданими радіо «Сахалін» та телебаченню «Сахалін», визначені мови мовлення — російська, англійська, японська та корейська. Українську в число мов, якими мовлять державні теле- й радіокомпанії Сахалінської області, не включено. Отже, правових засад для трансляції в ефірі українських програм недостатньо». Тобто федеральний закон не є правовою засадою для місцевої влади, і його «недостатньо», аби одна з найчисленніших національних меншин острова отримувала інформацію рідною мовою.

Схиблена національна свідомість

У 20-х роках минулого століття на півдні Далекого Сходу українці отримали можливість відносно вільного національно-культурного розвитку, і це активізувало громадськість. На Зеленому Клині сформувалася ціла структура національного самоврядування: 24 українських райони об’єдналися у територіально велику Зелену Україну (яка ще мала назву Нова Україна), з’явилася українська преса (понад 10 газет і журналів) та книговидавництво, національна кооперація, військові формування. Працювало понад 700 українських шкіл, українську мову використовували в адміністративних закладах. Усе це припинилося в 1923 році з приходом радянської влади, яка засудила українських патріотів за спробу відірвати Далекий Схід від Росії.

«Національно-культурне життя занепало на кілька десятиліть, — розповідає голова національно-культурної автономії, історик В’ячеслав Чорномаз. — Радянська влада зробила все можливе, щоб українці Зеленого Клину втратили свою ідентичність, і тепер це люди зі схибленою національною свідомістю, яку відродити дуже важко».

Сахалінська регіональна національно-культурна автономія українців «Київська Русь» (з 1987 року — культурно-просвітнє товариство) створена на початку 2002 року, але досі не зареєстрована. Недільна школа, яка працювала в дев’яностих, не діє. Власних ЗМІ, можливості отримувати й поширювати інформацію автономія не має. Діє кілька мистецьких колективів — «Долинонька», «Славія», «Воля» і дитячий — «Зернятко». Великий внесок у їхній розвиток робить художній керівник Людмила Засенко.

В Хабаровському краї діє два об’єднання українців: громадська організація «Товариство української культури Хабаровського краю «Зелений Клин», яку очолює Марко Прокопович, та Хабаровський крайовий центр української культури «Криниця». Займаються тільки культурницькою діяльністю, власних приміщень і ЗМІ не мають. У краї живе майже 100 тисяч українців — і жодного українського класу.

У Приморському краї ще більше українців — понад 180 тисяч. Але вони теж не мають можливості, а здебільшого й бажання зберігати свою самобутність. Громадських українських організацій усього дві: національно-культурна автономія «Просвіта» (м. Владивосток) та Спаська національно-культурна автономія «Джерела України» (м. Спаськ-Дальній). Обидва товариства мають художні колективи — Приморський український хор «Горлиця» та «Чиста криниця». Крім того, в різних районах краю фактично на ентузіазмі працює понад десяток художніх самодіяльних колективів, найпопулярніші з яких — «Свій стиль» з м. Фокіно та «Веселка» з м. Большой Камень.

Українці краю мають тільки одну півгодинну щомісячну радіопередачу у м. Спаську-Дальньому, українська мова не викладається. До речі, в Далекосхідному університеті вивчаються культури й мови багатьох народів світу. «Викладають насамперед мови сусідніх народів: Кореї, Китаю, Японії, і зараз починають готувати знавців таких екзотичних мов та культур, як тайська або в’єтнамська, хінді тощо, — розповів В’ячеслав Чорномаз. — Населення, зокрема й представники гуманітарної інтелігенції, мають досить туманне уявлення про історію й культуру України, про її сучасне життя».

Перша в Російській Федерації зареєстрована національно-культурна автономія українців була саме з Петропавловська-Камчатського. На півострові живуть 46 тисяч українців, що становить майже 10 відсотків усього населення. Національно-культурна автономія українців Камчатки, яку очолює Віктор Манжос, має власну щомісячну газету «Батьківщина». Другий рік в одній зі шкіл міста працює український недільний клас, до якого ходить понад 20 учнів. Пощастило діаспорі і з учителями — Оксаною Петрук та Марією Сидорик. Діти в класі не тільки з українських родин, а й зі змішаних. Директор школи, яка взяла під своє крило український клас, Ірина Гілязова розповіла: «Коли до мене прийшли представники української діаспори й попросили відкрити клас, спочатку я сприйняла це в багнети. Сама я за національністю татарка. Але подумала й погодилася. Тепер мрію, щоб з українців узяла приклад татарська діаспора. Я б із радістю і їм виділила клас. Наші діти часто навіть не знають хто вони є».

Вже 13 років при обласній бібліотеці працює клуб української культури, яким керує Едіта Познякова. Завдяки цій жінці на Камчатці побачили світ українською мовою кілька, щоправда зовсім тоненьких, книжечок: «Я юності не знав» Святослава Поліщука, «Історія України в історії однієї сім’ї» Ніни Баланчук тощо. Автори цих видань — українці, яких доля закинула на далекий півострів.

Але загалом самосвідомість та активність українців Далекого Сходу (за винятком колишніх репресованих) низька, українською мовою володіють одиниці, молоді в організаціях майже немає. Українці, які живуть у цих краях в четвертому чи п’ятому поколінні, добре інтегровані в російське суспільство, найчастіше вони не мають уявлення про сучасну Україну. З повідомлень російських ЗМІ Україна постає країною катастроф: то літак збили, то діти голодують у дитячому будинку. Про інше — повний вакуум.

Хліб-сіль — це добре, а далі?

Делегацію УВКР зустрічали на далекосхідній землі дуже тепло. Члени делегації, своєю чергою, намагалися дати якомога більше інформації про Україну: передавали книжки й газети, які люб’язно надали Національна парламентська бібліотека, Державна бібліотека України для юнацтва, Державний комітет інформаційної політики України, видавництво «Веселка», секретаріат ОУН. Виступали з лекціями перед студентами та громадами, давали інтерв’ю.

На прес-конференції за підсумками поїздки одна з українських журналісток запитала, чи допоможуть такі подорожі зробити українців менш безхребетними. Самих поїздок, звісно, замало. Національні почуття треба виховувати, вони не з’являться протягом одного дня. Але надія на відродження є, про це свідчить участь російськомовних спонсорів, які мають українське коріння.

Потрібна державна концепція роботи із закордонним українством. УВКР звернеться із заявою до президентів України та Росії, ВР й Кабміну України. Вже з вищенаведених фактів видно, що півмільйона українців Далекого Сходу мають близько 20 колективів художньої самодіяльності і лише одну радіопередачу, одну газету й один недільний клас. Те, що має російська національна меншина в Україні, не порівняти з тим, що мають українці в Росії.

Протягом останнього десятиріччя з Далекого Сходу виїхало чимало українців. Залишилися ті, які вже називають себе далекосхідниками. В їхній російській мові багато українських слів. Вони зберегли народні звичаї, передають із покоління в покоління рецепти українських страв і не ображаються на назву «хохол». Схожа ситуація й на Кубані, де українці трансформувалися в «казаков» і розмовляють українською, яку називають кубанською говіркою. Через низьку національну самосвідомість далекосхідні українці глобальних завдань перед собою не ставлять. Але щодо наведених вище прикладів утисків наша держава зобов’язана виступити з протестом, як це завжди робить Росія. Українська влада мала б розробити механізм отримання українською діаспорою Росії різнопланових новин, довідкової та історичної літератури тощо. Крім того, посприяти активістам української діаспори вирішити ряд конкретних завдань — відкрити на Далекому Сході консульство, для початку бодай почесне, ввести курс україністики в Далекосхідному університеті, побудувати Українську православну церкву Київського патріархату у Владивостоці, передплатити періодику тощо. Адже сформувати уявлення про Україну в інформаційному вакуумі дуже важко.