Українка, мати Українки

«В дітей мені хотілося перелити свою душу й думку, — з певністю можу сказати, що мені се удалось. Не знаю, чи стали б Леся й Михайло українськими літераторами, коли б не я? — може б, стали, але хутній (sic!), що ні…

Власне, я «наважила», і завше окружала дітей такими обставинами, щоб українська мова була їм найближчою, — щоб вони змалку пізнавали єї якнайбільше».

З листа Олени Пчілки — матері Лесі Українки, молодшої сестри Михайла Драгоманова.

Утім, процес «українізації» в родині Олени Пчілки — Ольги Петрівни Косач (у дівоцтві — Драгоманової) відбувався не так уже й просто. Хоча б з огляду на те, що чоловік і батько їхніх шести дітей і в сім’ї, і на службі спілкувався російською мовою, щоправда, чисто літературною, а не містечковим суржиком. Однак українська мова, українська ідея були йому не чужі.

Петро Антонович Косач, будучи студентом юридичного факультету Петербурзького університету (згодом виключений за участь у «студентських безпорядках»), брав участь у похоронах Т.Шевченка, активно співпрацював зі «Старою громадою». До речі, він перший помітив у Лесі літературний талант і, здається, в багатьох моментах був ближчий до дочки, ніж мати. Та й зовнішністю і характером — м’яким, лагідним та добрим безмежно — Леся дуже нагадувала батька. Сестра Лесі Ольга Косач-Кривинюк згадувала: «Обоє були надзвичайно стримані, терплячі та витривалі, з виключною силою волі. Обоє були бездоганно принципові люди… Обоє мали напрочуд гарну пам’ять… Обоє… були однаково делікатні у відносинах з людьми… Терплячи самі біль, чи жаль, чи горе, намагалися не журити чи не мучити інших тими своїми почуваннями і тлумили їх у собі з якоюсь нелюдською силою».

Ольга Петрівна доповнювала чоловіка, за якого вийшла заміж дев’ятнадцятилітньою, своєю твердою, владною вдачею, розпорядливістю — тим, що ми називаємо нині «організаторські здібності». (На практиці часто виходило так, що не вона доповнювала чоловіка, а чоловік — її. Тобто, була, як воно традиційно ведеться в українських родинах, главою сімейства). Закінчила Київський зразковий пансіон шляхетних дівчат пані Нельговської, блискуче володіла французькою і німецькою мовами, добре знала зарубіжну і російську літературу, музикувала.

Пишалася своїм козацько-гетьманським родом Драгоманів (первісне значення слова «драгоман» — перекладач, урядовець для справ дипломатичних). «В нашій драгоманівській сім’ї, — згадувала Олена Пчілка, — збереглася пам’ять про те, що пращур нашого роду був заволока з Греччини, по національному походженню таки грек; служив він драгоманом при гетьманському уряді, за гетьмана Богдана Хмельницького, в Чигирині». Дядько Яків, батьків брат, за участь у «недозволенном обществе» («Соединенных славян») та в русі декабристів був ув’язнений у Петропавлівській фортеці, засланий у Сибір, звідки вже не повернувся. Декабристи сьогодні, як відомо, менш популярні, ніж канонізований Микола ІІ (Кривавий) з сімейством…

Величезний, можна сказати — визначальний вплив справив на Олену Пчілку її старший брат Михайло Драгоманов, людина блискучої освіти, публіцист, історик, письменник і вчений, будитель української суспільно-політичної думки. Він очолював ліве крило київської «Громади», проповідував ідеї федералізму й так званого громадівського соціалізму етичного характеру, в еміграції заснував українську друкарню в Женеві. «Коли б не він, все життя моє минуло б зовсім по-іншому, зійшло на інший шлях», — зізнавалася Олена Пчілка.

Українську національну ідею, яка в наш час, за провокативною філософемою, «не спрацьовує», Олена Петрівна сприйняла беззастережно, раз і назавжди. Вона ставила національні інтереси вище від усіх інших, поклала собі за головну мету життя — «шукати правди разом з народом». Національні й соціальні мотиви — провідні в її прозових, поетичних і драматичних творах, сьогодні майже забутих. Її повісті «Товаришки», «Артишоки», оповідання «За правдою», «Світло добра і любови», «Рятуйте!», «Півтора оселедця», «Пожди, бабо, нових правів» та ін. відверто тенденційні, їхні сюжети часто запозичені з народних «придебенцій». Остання з названих оповідок аж надто перегукується з нашим днем. Баба Марина прагне виправити «бомагу» на право спадку на хату і дворище. Однак бар’єри бюрократів-крутіїв нездоланні. «Де тобі того права взять?! — гукає бабі старшина. — Говориться ж тобі толком, що старі права кончились, а нові ще не вийшли… От як вийдуть, тоді й подаватимеш до розправи!» — «А коли ж вони вийдуть, ті права?» — «А хто їх зна!.. се вже не нам знати. Мудріші люди ладу добиратимуть … коли і що … Пожди!»

Як відомо, Олена Пчілка критично ставилася до селянського етнографізму Марка Вовчка, І.Нечуя-Левицького, інших письменників. Вона рішуче ревізує соціальну палітру своїх творів, уводячи до кола літературних героїв представників тогочасної інтелігенції. «Ви перші і досі одинокі виводите в українській мові правдиву, живу конверзацію освічених людей, — писав І. Я. Франко в одному з листів. — Досі ми її ніде не бачили: ні у Нечуя, ні у Мирного, ні у Кониського. Всі вони дуже гарно можуть підхопити розмову селянську, але розмови освіченого товариства — годі…» Ці слова були, щоправда, певним завдатком авторці — широкого епічного полотна з життя «освіченого товариства» Олені Пчілці так і не вдалося створити. В усьому, що вона написала, звучить рішучий протест проти національного і політичного гніту, денаціоналізації і русифікації. Однак вона була далека від «вульгарного націоналізму». Коли якийсь Оправхата у книжечці «Сільські масовки і революційне селянство» затіяв блазнювання над учасниками революційного руху, Олена Пчілка дала йому гідну одповідь: «Навіщо складати тому рухові догану в такій формі? Не досить того, що рух той — облитий кров’ю і сльозами, не доволі того, що потіпують його вороги, — треба ще й глузувати з його… Ні, недоладний сей твір, і не підкупає нас навіть та націоналістично-українська струна, що бринить тенденційно в книжечці».

«Українства» і «українофільства» не прощав Олені Пчілці ні царський уряд (родина письменниці знаходилася під негласним поліційним наглядом), ні караючий меч диктатури пролетаріату — в 1920 р. за антибільшовицькі виступи її було заарештовано у Гадячі, але невдовзі випущено: надто одіозною і авторитетною була постать відомої письменниці і громадської діячки, матері Лесі Українки.

Вона любила і знала українське слово, українську народну творчість. На благословенній Волині записала цілу низку пісень, обрядів, народних звичаїв, опублікувала дослідницьку працю «Український орнамент». Як справжній майстер, вона слово плекала і творила. Дала життя означенню, без якого просто уявити не можна нинішній словник — «мистецтво». З її легкої руки в нашій мові прижилися «переможець», «променистий», «палкий»…

Збагатила українську літературу перекладами і переспівами з Овідія, Гете, Андерсена, Гюго, Пушкіна, Гоголя, Міцкевича.

Олена Пчілка — один з родоначальників української дитячої літератури. Її перу належать численні поезії, казки, оповідання, ціла низка п’єс, які побачили світло рампи на сцені організованого нею дитячого аматорського театру.

Без її літературних спогадів про М. Лисенка, М. Драгоманова, М. Старицького, М. Кропивницького, без її блискучої «Автобіографії» історія нашої культури була б значно біднішою.

Не всі знають, що Олена Пчілка належить до числа перших українських жінок-видавців. Разом з Н. Кобринською заснувала у Львові альманах жінок-письменниць «Перший вінок», була редактором-видавцем журналу «Рідний край» з додатком «Молода Україна». До речі, саме «Рідний край» благословив перші поетичні спроби Павла Тичини і Максима Рильського. Багато сил та енергії віддавала публікації творів своїх колег-письменників, а славнозвісні «Співомовки» С. Руданського видала власним коштом.

Сказала Олена Пчілка своє слово і в драматургії — їй належить водевіль «Сужена — не огужена!», комедія «Світова річ», написана на прохання М. Старицького. П’єса не раз зачаровувала глядачів образами, відтвореними на сцені М. Кропивницьким, П. Саксаганським, М. Заньковецькою. За бажання і доброї волі нинішніх театралів могло б бути й сучасне прочитання цього твору.

Її поетичний доробок не був особливо резонансним. Вірші, написані в громадських, побутових і сімейних клопотах, щоденних і цілоденних, нагадують легкокрилих пташок, що творять свою невибагливу мелодію «просто так». Щирість, душевність — вища й, може, єдина їх цінність. Особливо зворушують рядки колискової:

Спи, моя доненько,

спи, моя доленько!

Я колишу на руках;

А як заснеш,

моя ясная зоренько, —

Сяду в тебе в головах.

Ласка ж та пильная,

чула, прихильная,

Буде твій сон стерегти;

Мати глядить тебе,

квітко прихильная, —

Щиро впевняйся їй ти…

Можливо, якісь із цих рядків лунали і над колискою малої Лариси-Лесі…

Отож, підходимо до теми особливо хвилюючої, щемливої, навіть у чомусь таємничої.

В українському та й, здається, світовому письменстві не було мисткині, яка б творила високе і була б, водночас, щасливою у подружньому житті і материнстві. Сафо, Жорж Санд, Марселіна Деборд-Вальмор, Марко Вовчок, Ольга Кобилянська, Марина Цвєтаєва, Анна Ахматова… Особисте життя було для них, як правило, з від’ємним знаком.

Олена Пчілка явила себе справжньою українкою і в предковічних та святих для нас іпостасях — дочки, сестри, дружини, матері. Ольга Петрівна Косач-Драгоманова пошановувала свій рід — батька і матір, боготворила брата — Михайла Драгоманова, була вірною подругою чоловіка, народила і виходила-виховала шістьох дітей — двох синів і чотирьох дочок, що стали достойними і шанованими людьми.

У сім’ї дворян усе було мужицьке, старожитнє. Мати, побоюючись, що «школа зараз же зруйнує моє змагання виховати дітей в українській мові», організувала домашнє навчання, «возила дітей «на дачу», щоб вони не одвикали од мови», розказувала їм про мавок та перелесників, читала, у власному перекладі, твори М. Гоголя, як письменника глибоко української сутності. Регулярно, за першої можливості, виїжджали усією сім’єю на природу, у театри, на виставки, проводили шевченківські вечори, аматорські спектаклі. Дітей в родині Косачів не тільки не били, але й не карали. Було тільки слово. Знайшовся б якийсь доброхітний чоловік, та й уклав сімейну педагогіку Косачів!

Але материнський вінець Ольги Петрівни був і воістину терновий. Гортаєш сторінки фундаментального «Літопису життя та творчості Лесі Українки», укладеного добродієм Мирославом Морозом, і дивуєшся: де брала сили Ольга Петрівна, щоб раз по раз визволяти Лесю з цупкого полону її тяжких недугів, утримувати слабкий вогник життя, яке перетворилося на суцільну операцію. Возила Лесю по лікарях — то до Відня, то до Одеси, то до Варшави, то до Криму, то до місцевих світил та знахарів.

У листах до сина Михайла (теж талановитого літератора, що прибрав собі псевдонім Обачний) Ольга Петрівна писала:

«Леся терпить, т. є мовчить, і думає, що я не бачу її мук всякого рода…»

«Вона плаче нишком від мене, а я від неї».

І вже зовсім розпачливо: «Тая заживо мерлая Леся приводить мене до такого тяжкого, холодного розпачу, що всі думки од мене одлітають…

Так, я настояща Ніобея. Котре доростає — погибає. З Ніобеєю тільки діло було краще, бо і діти її покоченіли на смерть, і вона сама закоченіла, нічого не почуваючи. А з нами іначе!»

Леся Українка померла на руках у матері 1 серпня 1913 року в присутності Климентія Квітки. Він плакав. Сльози матері висушило горе. До цього вже не стало чоловіка і сина Михайла…

Господь забрав її до себе 4 жовтня 1930 року. Нинішнього 29 липня виповнилося 155 років з дня її народження.