УКРАЇНЕЦЬ, ЯКИЙ ЛІТАЄ РЕЙСОМ «МЮНХЕН—ФІЛАДЕЛЬФІЯ»

Цим нарисом ми започатковуємо серію розповідей про визначних людей, які волею долі опинилися за межами своєї Батьківщини, але не втратили зв’язку з Україною і намагаються своєю працею приносити їй користь. Герой першого нарису — відомий американський вчений українського походження, ректор Українського вільного університету у Мюнхені, кавалер ордена Ярослава Мудрого V ступеня професор Леонід Рудницький.

Для кожної людини історія власного життя особлива й неповторна, і тому ніхто краще за неї саму не може розповісти про основні, доленосні події її життєвого шляху. Вкотре переконалася в цьому під час зустрічі з професором Леонідом Рудницьким у його невеличкому кабінеті в приміщенні Українського вільного університету у Мюнхені.

«Я обожнював свого батька»

— Народився я у Львові за шість років до війни у сім’ї сотника Української галицької армії (УГА). А ще раніше мій батько, Іван Рудницький, був полковником австрійської армії. Однак після падіння Австрійської імперії опинився серед тих, хто вивісив на Львівській ратуші український прапор. Моя мама походила з роду Лужницьких з Тернополя, її батько був канонік Свято-Юрський.

Пам’ятаю часи німецької окупації. То були жахливі роки. Мій батько займався адвокатурою, бо за основним фахом він був юристом. Тоді йому доводилося дуже часто пити горілку, і зовсім не тому, що він нею захоплювався. Але був змушений пити з німецькими властями, щоб визволяти з-під арешту або з полону своїх людей, українців. А ще згадую таке: одного разу він привів до нашої оселі маленьку дівчинку і сказав, що вона моя сестра. «Але не смій з нею підходити до вікна та виводити її на вулицю!» — суворо застеріг він мене. Я вже згодом зрозумів, що то була єврейська дитина. Потім він врятував ще багато людей. Я обожнюю свого батька, для мене він був і залишається справжнім героєм.

Переховував та рятував від фашистів людей різних національностей, у тому числі багатьох євреїв, і знаменитий митрополит Львівський Андрей Шептицький. І саме професор Рудницький згодом одним із перших написав про це.

А тим часом, 1944 року, всій сім’ї Рудницьких довелося втікати на Захід. Бо надії на «індульгенцію» від радянської влади за врятованих людей — ні для самого Шептицького, ні для родини простого адвоката — не було жодної.

— Ми поїхали через Чехословаччину до Австрії. Там перебували за колючим дротом у таборі в Штрасхофі, що був схожий на справжній концентраційний. Після закінчення війни наша родина опинилась у британській зоні па півночі Німеччини, у Вестфаліі, де я відвідував певний час гімназію, але систематичних занять у мене не було. Там нас спіткало страшне горе: у 51-му році майже одночасно померли мій батько та дід. Ми залишилися зовсім без допомоги.

У Німеччині вже нічого було робити, і наприкінці того страшного для нас року ми виїхали до Америки, де жив мій вуйко, брат моєї матері Ґригор Лужницький, відомий науковець, письменник, журналіст, який осів у Філадельфії і нас запросив до себе. Я так і залишився на все життя у цьому місті. Не так уже й легко здобував освіту: вдень учився, вночі працював. У 56-му році я став американським громадянином.

Леонід закінчив Ла-Сальський університет, а потім отримав магістерське звання у Пенсільванському університеті з германістики. Англійську мову вивчив так, що згодом викладав її не гірше за корінних американців.

«Удома ми завжди говорили українською»

— В Америці, працюючи при університеті Ла-Саль, я, професор германістики, завжди намагався розповісти про українську літературу, культуру. Це було нелегко, бо тоді Україну сприймали в єдиному комплексі з Радянським Союзом. Але, попри все, я дуже багато писав про українську літературу в енциклопедіях, різних довідниках, навіть окремі статті намагався публікувати. Мову я знав дуже добре, бо вдома ми завжди говорили українською.

Леонід Рудницький одружився з латвійською емігранткою Іреною Евенш. То було велике кохання, і саме любов спонукала Ірену добре вивчити мову свого чоловіка. А потім і дітей навчила, всіх трьох: Катерину, вона зараз уже доктор з англійської літератури, Ларису, що стала музикознавцем, та молодшого, Миколу, який закінчує Джорджтаунський університет у Вашингтоні і буде істориком. У їхній оселі завжди звучить мелодика української мови.

«Мої студенти вперше побачили справжніх представників української культури»

— У 60-ті роки я навів контакт з Україною через Дмитра Павличка. З ним та Віталієм Коротичем познайомився на Всесвітньому молодіжному конгресі у Гельсінкі. Згодом разом з Павличком до Нью-Йорка приїжджав також Іван Драч, і я запросив їх обох до свого університету у Філадельфію. Вони там виступали як українські культуртрегери: чітко, недвозначно та відважно. Отож можна сказати, що мої студенти вперше побачили справжніх представників української культури, справжніх поетів, які відчутно відрізнялися від росіян.

Так почалася неофіційна навчальна програма, яку здійснював професор Рудницький. Цій справі всіляко сприяв і його американський шеф — професор Бернгардт Блюменталь. Саме він розсилав офіційні запрошення в Україну — сам Рудницький був у Радянському Союзі «персоною нон грата», — а також частково фінансував поїздки. До Філадельфії приїздили Микола Жулинський та Ліна Костенко, поезією якої Леонід Іванович завжди захоплювався. Так із допомогою молодого науковця поступово відкривалася «терра інкогніта» для Америки — Україна.

«Олесь Гончар мені заповідав...»

— У 1973 році гостем нашого університету Ла-Саль був Олесь Гончар. Я дуже цінував Гончара перш за все як автора роману «Собор». Та ще перед зустріччю письменник сказав, що не говоритиме про «Собор», мовляв, не рекомендовано... Але я зазначив, що професору цього університету, тобто мені, можна говорити те, що я думаю про цей роман. За Гончаром дуже пильнували дві супроводжуючі особи. Один із них запропонував мені показати свої нотатки щодо «Собору». Я радо йому їх пред’явив, тому що був цілком впевнений, що мого почерку він не розбере. Так воно й сталося.

Зустріч пройшла з тріумфом. Олесь Гончар відповів на численні запитання присутніх. А один студент підкинув ще й таке: «А чи правда, що в Радянському Союзі заборонено писати про певні речі?» На що письменник не без гумору відповів: «Абсолютно ні! Писати можеш, що хочеш, але друкувати— то вже інша справа».

А по завершенні зустрічі, як годиться, гостей запросили на обід. Треба було трохи проїхати в авто. І тут стався досить кумедний епізод. Мені дуже хотілося залишитися сам-на-сам з Олесем Гончаром, і я запропонував йому сісти у мою машину. Він так і зробив, грюкнувши дверцятами перед носом свого «охоронця». Так ми опинились нарешті наодинці. І тут Олесь Гончар запитав мене: «Коли ж ви нарешті видасте «Собор» англійською мовою?»

Це був для мене заповіт. І я вже тоді почав перекладати роман разом з професійним перекладачем з Австралії Юрієм Ткачем. Невдовзі «Собор» був надрукований.

З 1990 року, коли професор Рудницький знову став для України «персоною грата», під час своїх поїздок він зустрічався з Олесем Гончаром. Вони стали друзями. Саме письменник Гончар висунув кандидатуру професора Рудницького у члени Національної Академії Наук України, куди його було обрано 1994 року.

«Я завжди цікавився життям церкви»

— Уся моя сім’я була віруючою, і я завжди цікавився життям церкви. Моїм духовним батьком назавжди залишається мій дядько Григор Лужницький. Професор Пенсільванського університету, він був також головним редактором католицького щоденника «Америка». Я 25 років вів радіопрограму «Голос мирян», п’ять років з них вона називалася «Голос українського народу». Її могли слухати й у Львові.

Величезне враження на мене справило знайомство та спілкування з митрополитом Львівським Йосипом Сліпим. Це був живий мученик, який зазнав 18 років каторги у Сибіру. 1963 року його було звільнено завдяки тиску тодішнього президента Америки Джона Кенеді та Папи Павла Першого на Микиту Хрущова. Йосип Сліпий відразу приїхав до Рима, і всі думали, що після пережитих страждань він піде у монастир. Але митрополит продемонстрував незламність свого духу, розпочавши розбудову української церкви. Я перебував під його духовним впливом, бо це була справді велична постать.

Я дуже часто організовував науково-культурні конференції і дійшов висновку, що українська культура має сильну релігійну стихію, і якби позбавити її цього, вона не змогла б існувати. Навіть за радянських часів релігія залишалась складовою частиною української літератури. Я про це багато писав.

Митрополит Йосип Сліпий заснував у Римі Український католицький університет. Серед його викладачів був і професор Леонід Рудницький. А за свою активну працю в мирянському русі 1995 року вчений був удостоєний відзнаки Українського Патріархального Світового Об’єднання.

«Український вільний університет (УВУ)
у моєму житті»

— Через усе моє життя проходить Український вільний університет, що після війни осів у Мюнхені. Ще в 61-му я провів тут кілька семестрів як студент. Потім викладав у ньому як «гаст-професор» з Америки, тобто запрошений читати певний курс або тему, здебільшого українознавство. І ось нині я вже три роки — ректор цього шанованого у Європі та у світі наукового закладу, тісно пов’язаного з Україною.

Всі наші студенти мають закінчену вищу освіту, здобуту в українських вузах, і сюди вже приїжджають набратися європейського досвіду, спеціалізуватися в обраній професії. Це інтелектуальний потенціал України.

Ми підтримуємо партнерські зв’язки з вузами Києва, Львова, Івано-Франківська та інших міст. Ми сподіваємося, що наш УВУ може стати тією віссю, навколо якої обертатиметься культурне життя не тільки двох народів — німецького та українського, а й європейської спільноти.

Професор Рудницький не згадав у розмові, що він зараз є не тільки закордонним членом НАНУ, а й почесним доктором Львівського державного університету, Державного лісотехнічного університету, Прикарпатського університету імені Василя Стефаника. Удостоєний численних грамот від українського уряду та премії імені Івана Франка Спілки письменників України. Десять років він очолював Наукове товариство імені Т.Шевченка в Америці. А тепер він — президент Світової ради шевченківських наукових товариств.

Леонід Рудницький постійно виступає популяризатором української літератури. Так, до енциклопедії світової літератури XX століття увійшли його статті про Івана Франка, Василя Стефаника, Володимира Винниченка, Лесю Українку, Максима Рильського, Івана Драча. У довідники екзильної літератури — творчі портрети Ігоря Качуровського, Юрія Клена, Євгена Маланюка, Остапа Тарнавського. А для видання найвідоміших європейських біографій вчений написав розширені біографії Тараса Шевченка та Івана Франка. І, як стверджують літературознавці, якби Леонід Рудницький не зробив більше нічого за все своє життя, окрім внесків у світові енциклопедичні та довідникові видання, то вже цим лише він заслуговує на вдячність українського суспільства.

І нарешті, бліц-інтерв’ю з професором Рудницьким, яке наче підсумовує його розповідь-сповідь.

— Який момент у вашому житті був поворотним?

— Наш переїзд до Америки. Відтоді я відчуваю цілковиту свободу у своїх поглядах, думках, вчинках.

— Як ви ставитесь до складних ситуацій? Намагаєтесь вирішити їх негайно чи по-філософському, як біблійний цар Соломон: усе минає, мине і це?

— Так, мабуть, інерція — це найбільша сила у світі. Але я часто не можу зволікати з рішенням, і тоді прошу Бога допомогти мені бути справедливим.

— Про що ви мрієте?

— Я мрію, щоб Україна стала економічно сильною державою. Чесною. Справедливою. Щоб там панували добробут та мир.

— Як ви сприйняли нагородження орденом Ярослава Мудрого?

— Був приголомшений. Справді не знав, що відповісти на це. Але я людина, що любить певні інституції. Тому мені важливо, що саме таким чином уряд і Президент України вшанували Український вільний університет, який завжди працював на благо України, на благо людства.

— І останнє. Ви часто літаєте додому до Америки. Про що думаєте протягом довгих годин над океаном?

—Думаю про радість зустрічі з моєю родиною, бо мені її дуже бракує. Я дякую Богові за їхнє безмежне терпіння до мого неспокійного способу життя і за їхню любов до мене. А коли повертаюся до Мюнхена, то мої думки вже звернуті на те, як далі вести роботу УВУ та де ж ще знайти грошей, щоб більше молоді запросити з України і надати їй більше можливостей ознайомитись із Європою та світом. (Cміється).