НАШЕ НАУКОВЕ ВІКНО У ЄВРОПУ

Науковим вікном України у Європу здавна називають Український вільний університет, 80- річчя якого відзначатиметься в січні 2001 року. Через різні історичні, полі-тичні та культурні причини цьому «феномену» української еміграції, яким його вважають у європейських наукових колах, довелося тричі змінити місце свого перебування.

Так, 17 січня 1921 року УВУ (скорочено Український вільний університет) був урочисто відкритий у столиці Австрії — Відні. Тоді в Європі опинилося багато українців, переважно молоді до 30- ти років, які після революційних потрясінь та Першої світової війни змушені були залишити свою Батьківщину. У тому числі — багато представників науки та культури, переважно із західних областей України та загалом із різних областей Росії. Треба було якось вписуватися, інтегруватися в непросту і незвичну своїм високим рівнем вимог європейську структуру. Тобто необхідно було здобути відповідну освіту.

Все це чудово розуміли вчені — освітяни професори О.Колеса, С.Дністрянський, С.Рудницький, Д.Антонович та інші, які теж опинилися поза межами своєї країни. Вони і стали засновниками першого українського закордонного вищого навчального закладу, якому долею було вготоване довге та плідне наукове життя. Першим ректором УВУ став професор Олександр Колеса.

Але вже у жовтні того ж таки 1921 року Український вільний уні-верситет переїхав до Праги, де для його діяльності складалися сприятливіші умови. Не останню роль у цьому зіграли і особисті контакти професора Колеси з президентом тодішньої Чехословацької республіки Томашем Масариком, який сформулював своє ставлення до сло-в’янських народів, заявивши: «Ми тепер зможемо практично здійснювати наші слов’янські програми, які були перед війною. Слов’янська програма ще не загинула і не загине... Наскільки це залежатиме від мене, я радо буду підтримувати вас і ваших слухачів». Так він сказав у своїй промові з приводу річниці Української господарської академії у 1923 році, яка тоді теж існувала на терені Чехословаччини. Але то інша тема, про інші українські навчальні заклади, які існували перед Другою світовою війною у Європі і яким не вдалося дожити до нашого часу.

Про значення ж Україн-ського вільного університету празького періоду свідчить той факт, що тоді там викладали 16 професорів, 4 доценти, 1 лектор. Але вже 1931 року професорська колегія складалася із 39 членів. А студентів, наприклад, у 1922—23 роках нараховувалось до 900. Причому дехто з них вчився одночасно і в УВУ, і у Карловому університеті. Тоді діяли два факультети: філософський та правничий. Випускники УВУ отримували магістерські дипломи з цих дисциплін. А хто хотів продовжувати навчання, мав змогу одержати звання доктора права або філософії та відповідний докторський диплом.

Звичайно, дуже плідний празький період у «біографії» УВУ перервався у роки Другої світової війни. А після її закінчення, з 1946-го року його діяльність тривала вже у Мюнхені, де тоді містилася штаб-квартира Центрального представництва української еміграції. Професорам УВУ була небайдужа доля зокрема молоді, яка знову опинилася поза межами своєї країни. До того ж більшість її жила в таборах для «переміщених осіб». І знову запрацював освітянський конвеєр. Щоправда, потік студентів значно скоротився, бо багато українських емігрантів подалося в інші країни — до Південної Америки, Велико-британії і навіть Австралії — шукати для себе та своїх дітей кращої долі. Але якої б скрути не зазнавав університет, він завжди залишався інститутом підтримки перш за все української діаспори та наукової інтелігенції. Він був і залишається оберегом рідної мови, історичної пам’яті, хранителем традицій української волелюбної суспільної думки; у його запасниках зберігається унікальна історична література та раритетні документи. А якщо говорити про моральні пріоритети, то таким був і залишається один-єдиний: служити інтересам України.

Однак, переживши дуже важкий, критичний період, Український вільний університет не зник, а швидко переорієнтувався на виконання нових, суто наукових завдань. Він поступово перетворився з навчального закладу у науково-дослідний та пропагандистський центр, де досліджуються фундаментальні концепції та прогнозуються моделі відновлення української державності, інтеграції української культури у західну цивілізацію.

Чим же сьогодні є Український вільний університет? По-перше, тут знову з’явилися студенти. Їх, щоправда, не так багато, як було раніше, але й завдання, що ставить перед ними університет, принципово змінилися. Зараз УВУ, можна сказати, перебуває у стані ренесансу в новій якості. Якщо це трансформувати на наші звичні поняття, то сьогодні УВУ став справжнім вищим навчальним закладом підвищення кваліфікації здебільшого українських фахівців. Найголовнішим у цьому навчальному процесі є те, що вони вдосконалюють свою професійну освіту, здобуту у вузах України, знаннями європейського досвіду з різних видів наукової та практичної господарської діяльності. Ось у цьому професорсько-викладацький склад Українського вільного університету і вбачає свій конкретний внесок у розбудову Української незалежної держави.

Ще 1950 року, завдяки своїй плідній науково-дослідній та педагогічній роботі, Український вільний університет у Мюнхені був офіційно визнаний Баварським урядом вищим навчальним закладом Німеччини. Вже у повоєнні часи 66 його випускників одержали дипломи магістрів; докторського ступеня на філософському факультеті були удостоєні 31 чоловік, а на факультеті права — 59. Зараз на терені УВУ захищають докторські дисертації випускники українських вузів і навіть люди з великим досвідом наукової та педагогічної діяльності.

Саме тоді магістерський диплом Українського вільного університету отримала всесвітньо відома українська письменниця, поетеса, художниця Ема Андієвська, людина, яка володіє справжніми енциклопедичними знаннями. Вона досі з глибокою вдячністю згадує своїх професорів Івана Мирчука, філософа та спеціаліста з древньої грецької філології, Віктора Державина, мовознавця. Саме він першим високо оцінив її літературні та поетичні спроби.

А щойно тут дуже урочисто та сердечно вітали нового доктора філософії Богдана Скоморовського з Івано-Франківська, ректора інституту післядипломної педагогічної освіти. Два роки навчання в УВУ збагатили його знання європейським досвідом викладання у школах всіх рівнів, які існують у Німеччині та в інших країнах Європи. Але головним для нього, як він сам про це каже, є нові підходи у стосунках та взаєморозумінні між учнем та вчителем, з тим, щоб максимально розкрити потенціал кожної дитини, викликати в неї справжнє зацікавлення знаннями, які вона здобуває у школі. На уроці повинна панувати ситуація вільного учня, який не боїться помилитися, не боїться мати свою власну думку. Це основні позиції його докторської дисертації, дуже актуальної для України саме зараз, під час проведення радикальних шкільних реформ. І це тільки два приклади з розривом майже у півстоліття, що свідчать про пос-тійний високий науковий стандарт, на який рівняються науковці закордонного Українського вільного уні-верситету.

Цей рівень зараз підтримують майже 30 професорів та викладачів на трьох його факультетах: украї-ністики, філософії та державознавства. У тому числі професор, доктор Леонід Рудницький, ректор уні-верситету, декан факультету україністики; професор Роланд Піч, декан філософського факультету, німецький вчений, який чудово володіє українською мовою; декан факультету державознавства та економічних наук доктор Райнгард Гайденройтер; директор дослідного інституту Німецько-українських відносин професор Іво Полулях, а також професори Микола Шафовал, Ігор Качуровський, Дмитро Злепко та багато інших. Як бачимо, серед професорів УВУ багато (і не тільки тих, кого названо) німецьких фахівців з різних галузей знань, які одночасно викладають також у провідних німецьких та європейських вузах. З їхньою допомогою студенти та докторанти не тільки вдосконалюють німецьку мову, вони мають змогу одержувати знання за методикою та рівнем європейських вищих навчальних закладів. А професори УВУ, своєю чергою, часто отримують запрошення читати лекції в німецькі інститути та, зокрема, Мюнхенський Людвиг-Максиміліанський університет. А це ще одне свідчення високого авторитету і визнання в Європі Українського вільного університету, який володіє неабияким науковим потенціалом. До речі, невдовзі після проголошення незалежності, у грудні 1992 року, Міністерство освіти України визнало правочинність магістерських та докторських дипломів Українського вільного університету.

Багато й інших напрямів існує в діяльності УВУ. Це і видавнича справа, точніше, багато робіт, написаних науковцями університету, друкуються в найпрестижніших наукових часописах Німеччини, Франції, Америки, Канади, а тепер вже і в Україні. У стінах УВУ діє постійний університетський семінар, у рамках якого проводяться художні виставки-вернісажі, зустрічі з літераторами, концерти, чудові пізнавальні лекції. Чи можуть бути лекції чудовими? Запевняю вас, можуть, коли вони торкаються історії нашої Батьківщини, її невідомих сторінок, справжніх літературних відкриттів, зв’язків України з іншими країнами світу. Ось тільки декілька тем: «Український постмодернізм», «Вулицями княжого Львова», «Мистецькі студії української еміграції у Празі у 20—30-х роках», «Слов’янські раритети Баварської національної бібліотеки» і т. ін. Ці лекції мають свою постійну аудиторію.

Справжньою гордістю УВУ є бібліотека, яка нараховує сотні тисяч унікальних видань зі всіх куточків землі, пов’язаних з історією України. Але все це потребує окремої теми.

Звичайно, важко в ювілейній статті про один із найстаріших, свого роду унікальний український закордонний вищий навчальний заклад, що з’явився, формувався, мужнів, загартовувався у страшному полум’ї історичних потрясінь, охопити всі аспекти його буття. Є тут, зрозуміло, і свої великі проблеми, пов’язані в основному з хронічною нестачею коштів. Тих невеликих субсидій, що надходять від Баварського уряду, від української закордонної церкви, яка постійно патронує цей український науковий заклад, від пожертв, прямо скажемо, небагатої української діаспори, яку УВУ завжди об’єднував і об’єднуватиме, — замало. І, може, на цю обставину звернув би нарешті увагу український уряд?

Попри все, хочеться вірити, що цей форпост української науки, який уже 80 років існує на терені Європи, і надалі використовуватиме свої творчі сили, весь свій чималий науковий потенціал на благо України. Бо це справді-таки справжнє наукове вікно нашої країни у Європу.